Степан Бандера: человек и миф

Ці ж самі емігрантські кола, використовуючи понадпартійність УПА, пробують заперечити ту велику організовуючу ролю, яку відіграла ОУН, керована Степаном Бандерою, в процесі утворення та зростання, й яку (ролю) ця організація далі відограє сьогодні.

У зв'язку з тим Головне Командування Української Повстанчої Армії заявляє:

1. Українська Повстанча Армія постала з бойових груп ОУН (керованої С.Бандерою) 1942 р. в умовах завзятої боротьби українського народу проти гітлерівських загарбників. На протязі 1942-43 рр. в УПА включилися українські народні маси. УПА стала виразно всена-ціональною збройною силою. Вона стала найповнішим і загальним виявом самостійницької боротьби всього українського народу. З уваги на ці обставини виникла потреба утворити всенаціональне політичне керівництво визвольно-революційної боротьби українського народу. Ініціативу створення такого керівництва взяла на себе УПА. Як найважливіший пункт плятформи для створення всенаціонального політичного керівництва визвольної боротьби українського народу УПА висунула вимогу визнання потреби й доцільності активної революційної боротьби проти окупантів. На цій основі в липні 1944 р. (з конспіративних причин у всіх дотеперішніх публікаціях був подаваний червень 1944 р.) на підпільнім з'їзді політичних діячів, які станули на висунуту через УПА плятформу і які на той час були на українських землях, утворилася Українська Головна Визвольна Рада. Перший Великий Збір УГВР теж прийняв постанову про доповнення складу УГВР всіми тими політичними самостійницькими партіями й окремими політичними й громадськими діячами, які в майбутньому стануть на прийняту Першим Великим Збором УГВР Плятформу УГВР.

2. Від моменту утворення УГВР Українська Повстанча Армія підпорядковується лише УГВР і визнає УГВР за єдине своє представництво і керівництво. Від липня 1944 р. УГВР безпосередньо на українських землях фактично керує УПА і в політичній, і в організаційно-персональній площинах. Виступати від імені УПА за кордоном уповноважене лише Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради.

3. Українська Повстанча Армія понадпартійна. В ній борються всі, кому дорога справа Самостійної Української Держави без різниці поглядів політичних переконань і партійної приналежности. Але рівночасно з цим УПА цілком визнає той велетенський вклад, що його внесла ОУН, керована Степаном Бандерою в справу утворення, зміцнення й розвитку УПА. ОУН поклала основи під УПА, вона скріпила її своїми високоідейними кадрами (члени ОУН становлять понад 50% усього складу УПА), вона відстояла її політичне від нападок як з боку опортуністичного табору, так і з боку національних ворогів України, вона доклала найбільших зусиль для успішного розвитку УПА і докладає їх сьогодні в рамках УГВР.

Головне Командування Української Повстанчої Армії сподівається, що ця Заява внесе повну ясність нашій еміграції у висвітлених нами питаннях, і вірить, що українська як давня, так і нова еміграція потрапить стати понад вузькопартійні суперечки, потрапить гідно репрезентувати наш народ перед світом, що вона йтиме разом зі скривавленим у боротьбі краєм під керівництвом Української Головної Визвольної Ради до великої мети — Української Самостійної Соборної Держави.

28 вересня 1947 р.

Генерал Тарас Чупринка

Головний Командир УПА

28-31 серпня 1948 р. у Міттенвальді відбулася Надзвичайна Конференція ЗЧ ОУН, на якій колишні однодумці, а тепер політичні суперники дійшли згоди хіба в одному: не погодилися з бажанням Степана Бандери повернутися для підпільної роботи в Україну. В джерелах бандерівського напряму є твердження, що на цій конференції були зачитані листи Головнокомандувача УПА (всі одностайно визнали, що це його почерк), в яких Степан Бандера називався провідником усієї ОУН, але ці листи чомусь не цитувалися. Зрештою, в заяві, підписаній Тарасом Чупринкою, цілком чітко сказано, що ОУН вже не стоїть над усією визвольною боротьбою.

Для того, щоб остаточно з'ясувати ситуацію, було вирішено послати з боку Бандери в Україну начальника Служби Безпеки Мирона Матвієйка, а з боку «опозиції» — Василя Охримовича, щоб в особистих контактах остаточно з'ясувати, хто має рацію і хто кого підтримує. Мабуть, це рішення було великою помилкою. У деяких авторів можна прочитати, що це була операція, задумана московськими спецслужбами з метою заманити в Україну самого Степана Бандеру (пригадайте, як їм вдалося це у 1924 р. з Борисом Савинковим). Справа в тому, що Москва мала в Лондоні свого агента, Кіма Філбі, який працював в англійській контррозвідці і передавав у Москву найбільш секретні дані. Отож коли Мирон Матвієйко, доставлений англійським літаком в зарані домовлений, як він думав, з командуванням УПА район, вистрибнув з парашутом, його зустріли «зв'язкові», відвели в криївку, нагодували — а прокинувся він уже в тюрмі МГБ.

Дещо інакше було з Василем Охримовичем: московські спецслужби підготували і йому подібну «теплу» зустріч, але через збіг випадкових обставин десантування відбулось в іншший час і в іншому місці, тож він зв'язався з підпіллям УПА і був схоплений лише у 1953 р.

А от подальша доля цих двох видатних членів ОУН була зовсім різною, і це показує, що велике значення мають не лише політичні переконання, а й якості характеру.

Звичайно, МГБ намагалося обох їх перевербувати. Про роботу з Мироном Матвієйком досить детально розповідає у своїх мемуарах Павло Судоплатов. З ним вели розмови найвищі чини, аж до міністра МГБ Абакумова, його возили по Україні, демонструючи її розквіт «під мудрим керівництвом комуністичної партії». Зламало Матвієйка не це. Перебуваючи у Львові, він зумів утекти, відвідав усі відомі йому явки і переконався, що вони провалені. Тоді він повірив, що вже ніякого підпілля в Україні нема (хоча воно ще було), сам повернувся до свого ув'язнення і на влаштованій йому прес-конференції закликав УПА припинити безнадійну боротьбу, після чого йому була надана можливість «почати нове життя». Він працював бухгалтером, одружився, мав дітей і помер аж у 1984 р. Звичайно, весь цей час він був під найпильнішим наглядом «органів» і його ім'я використовувалося радянською пропагандою. Так, у газеті «Вісті з України» час від часу з'являлися за його підписом статті, в яких обливалися брудом колишні побратими. Є всі підстави твердити, що він не писав цих статей: за своєю лексикою, і синтаксисом, і стилістикою, а передусім за своєю тональністю вони видають руку радянських публіцистів — «спеціалістів по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом» типу Бєляєва чи Дмитрука. Більше того, схоже, що Матвієйко навіть не бачив тих статей перед публікацією, бо в них є фактичні помилки типу: «…визвольні операції батальйону «Нахтігаль» на чолі з гауптманом Шухевичем і Побігущим». Матвієйко не міг таке написати, бо він же знав, що Побігущий очолював батальйон «Роланд». А може, Матвієйко й бачив цей «ляп», але не виправив його в надії, що колись майбутні історики звернуть на це увагу і докопаються до істини.

Що ж до Василя Охримовича, то про нього наразі дуже мало даних. Останній Головнокомандувач УПА Василь Кук пише, що він отримував від Охримовича листи, в яких той говорив про необхідність зустрічі, але Кук із деяких дрібниць зрозумів, що ці листи пишуться вже під контролем КДБ. Він наводить такий приклад: ім'я американського президента було подано як «Ейзенхауер», тоді як у їхньому колі було прийнято писати «Айзенгавер». Подалі, очевидно, Охримович на поступки КДБ не пішов і був розстріляний.

В усякому разі, ні Матвієйко, ні Охримович не назвали ні одного прізвища, і жодна людина не була через них арештована, — так говорять старі члени ОУН і вояки УПА.

Тепер ми ще востаннє згадаємо Павла Судоплатова у зв'язку з операцією, в результаті якої був вистежений і загинув у бою Головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка — Роман Шухевич. Звичайно, Судоплатов намагається всіляко очорнити Шухевича, а заразом якнайбільше львів'ян, які начебто його видали. Щоб більше не повертатися до цього «українця» (він себе так сам назвав), скажемо лише, що Москва щедро його нагородила: спочатку Судоплатов отримав звання генерала, а потім, уже за Микити Хрущова, був арештований, п'ять років симулював психічне захворювання, щоб уникнути розстрілу, був усе-таки засуджений на 15 років, відбув їх повністю і, незважаючи на численні звертання, так і не був реабілітований. Оце така вдячність Москви своїм «героям»!

Бофони (Бойовий Фонд) ОУН-УПА. Дереворити, художник Ніл Хасевич.

А ми повернемося до загибелі Тараса Чупринки і наведемо розповідь його сина Юрія Шухевича. Зрештою, цитату почнемо дещо раніше: «А в сорок восьмому році ми говорили про те, що я мав їхати на Донеччину забрати свою сестру, яка знаходилася в дитячому будинку. І при прощанні я вперше побачив, відчув, коли батько сказав: «Юрку, нас тільки двоє осталося. Ми повинні триматися», — що в нього задрижав голос. І дві сльози скотилося по його щоках. Єдині його сльози, які я бачив. Це була остання наша зустріч, коли він ще був живий. Ну, а наступна була уже після його смерті, коли мене привезли на впізнання 5 березня 1950 року. Того п'ятого березня, ще десь так на ранньому досвітку, перед тим, як у тюрмі піднімали, я тоді знаходився на Лонцького (тепер будинок № 1 на вулиці Степана Бандери у Львові) в слідчому ізоляторі МГБ. Будили нас о шостій годині. Але якраз перед тим я збудився. Відчув якусь внутрішню тривогу. І вже не міг спати тої півгодини чи хвилин сорок, які осталися до того, як почали будити. Після того почався звичайний тюремний ранок. Правда, була неділя. На слідства не викликали. Був спокій. Десь біля одинадцятої години прийшли по мене. Взяли, вивели на дежурку. Там я побачив свого слідчого, а також ще одного з оперативників у ватяній фуфайці, в кирзових чоботах. На поясі в нього був пістолет. Вони посадили мене до авта. Натягнули кайдани. Правда, скували руки спереду. Повезли до Управління МГБ, яке знаходилось на теперішній вулиці Вітовського, тоді Дзержинського. Завезли в подвір'я. Там був ряд гаражів. Авто зупинилося біля одного з гаражів. Я побачив, що туди заходять і виходять працівники МГБ. Потім мене завели в гараж, великий, широкий. Я йшов прямо. Нараз мене різко повернули вліво. Я глянув і побачив, що на соломі прикритий цельтою лежить чоловік. Мені не треба було довго роздумувати, хто це. Як вони відкинули цельту, я побачив його в вишиваній сорочці, файний, але босий. І досить мені було побачити ті ноги з високим підбиттям, щоб відразу зрозуміти: батько. Мене підвели і сказали: «Бачиш?» Сорочка була розстібнута. Очі відкриті, задивлені в далечінь. Обличчя спокійне. Одна, ліва рука вздовж тіла, права рука зігнута лежала на грудях. На правій скроні кіптява і кров. Не треба бути експертом, щоб зрозуміти: вистріл у скроню впритул. Видно тільки недавно пістоль вийняли з руки. А під грудьми на білій сорочці три або чотири червоні плями від автоматної черги… Отаким я бачив батька востаннє. Я клякнув, поцілував його руку. Вони мене відірвали і знову відвезли до тюрми. То була моя остання зустріч з батьком».

Юрієві Шухевичу на той час було 16 років, фактично все його подальше життя пройшло по тюрмах і таборах, остаточно він вийшов на волю і повернувся в Україну лише у 1989 р., втративши зір в більшовицьких катівнях.