Семи тисячам (4 батальйонам і 22 ескадронам) поляків із 12 гарматами протистояло 11 тисяч росіян (9 полків 10 і 11 піхотних дивізій та 3 резервних батальйони 25 дивізії — разом 6950 війська, 2 драгунських, 3 гусарських і 2 козацьких полки — разом 3830 вояків) із 36 гарматами. 6 (18) квітня 1831 р. поляки навели міст через Стир в околиці Боремля, але на іншому березі річки наштовхнулися на два єгерських полки росіян. У бою польська піхота втратила 50 полонених і до 200 вбитими й пораненими і знову відійшла за Стир, але росіянам через вправні дії польських гармашів та піхотинців не вдалося захопити міст.

Наступного дня, 7 (19) квітня 1831 р., відбувся бій, у якому взяли участь усі сили сторін. Уночі Рідігер переправив свої війська на лівий берег Стиру біля Хрінників та дав наказ атакувати позицію поляків, розраховуючи на власну велику чисельну та вогневу перевагу. Дверницький не скористався коротким моментом, коли можна було його військам переправитися через Стир та рушити на схід. Довелося приймати бій.

Дверницький поставив свою кавалерію в центр бойового шикування, правий фланг захищала річка та один батальйон піхоти й половина гармат. На лівому фланзі стояло 3 піхотних батальйони і решта гармат. Російський воєначальник поставив на своєму лівому крилі понад Стиром піхоту і 12 гармат, а своєю кіннотою і рештою артилерії розраховував охопити ліве крило Дверницького та притиснути його до річки й розгромити.

Бій почався атакою польської першої лінії кінноти. Вона завдала поразки першій лінії кінноти росіян. Російська кіннота контратакувала та відкинула поляків, але сама зазнала поразки від другої лінії польської кінноти. Полякам вдалося захопити частину російських гармат, із яких 5 вони змогли взяти з собою. Дії піхоти з обох боків були досить нерішучими, і бій припинився після сильної зливи. Обидві сторони, росіяни і поляки, у битві втратили приблизно по 500 солдатів вбитими, пораненими й полоненими.

Росіянам, незважаючи на переважні сили, не вдалося розбити Дверницького, але його ситуація залишалася складною. Нестача піхоти та набоїв до гармат не давала можливості ефективно протистояти ворогові. Зрозумівши, що сили повстанців на Волині слабкі й нездатні подати допомогу корпусу, Дверницький вирішив пробиватися на Поділля. Поранених у бою під Боремлем довелося залишити, вони потрапили до російського полону.

Дверницький відійшов до Берестечка, щоб там переправитися через Стир. Рідігер із переважними силами перешкодив йому здійснити цей намір, заступивши дорогу в Кременці. Дверницький (до якого зумів доїхати через австрійську територію офіцер польського генерального штабу з Варшави зі звісткою, що підмоги не буде, повернув на Почаїв і Колодне понад кордоном з Австрією. У Колодному він відіслав на той бік кордону всіх поранених і хворих. Не вистачало харчів для солдатів, їм допомагали мешканці австрійської Галичини. Російський фельдмаршал невідступно стежив за відходом супротивника, а 12 (24) квітня 1831 р. наздогнав авангард поляків біля Вишгородка і відкинув його від цього села. Дверницький, відрізаний від шляху на Поділля, зайняв міцну позицію біля села Люлинці поблизу австрійського кордону.

Надії Дверницького на те, що початок повстання в Подільській губернії послабить тиск на його корпус, не виправдався — Рідігер, почувши неправдиві чутки про те, що до Дверницького на допомогу йде сильний загін повстанців, вирішив будь-що ліквідувати польський корпус. 15 (27) квітня 1831 р. його атакували російські війська, 60 ескадронів кавалерії і 16 батальйонів піхоти, тобто вчетверо більше, ніж було тоді під командою Дверницького. Під тиском росіян польський генерал прийняв єдино можливе рішення, за яке на військовій нараді за день до того висловилася більшість його командирів. Власне, російська атака почалася, коли Дверницький вів перемови з австрійцями про капітуляцію; існувала небезпека, що австрійці можуть видати роззброєних бійців росіянам.

Залишки його корпусу (всього 3371 вояк) перейшли через кордон у Східну Галичину, де їх через три дні (коли Дверницький упевнився, що австрійці не видадуть його бійців Росії, хоча вони таки зламали своє слово щодо волинських добровольців) роззброїла австрійська влада. Польські солдати здали 17 гармат із набоями, 2 тисячі рушниць, 1300 шабель і стільки ж списів та 18 тисяч набоїв до рушниць. Австрія повернула цю зброю до Росії.

Більшість офіцерів та значна частина рядових солдатів повернулася до Польщі (австрійці мали інтернувати їх в Угорщині та Семигороді, але вони почали втікати ще в Галичині), але самого Дверницького було вислано австрійцями до Лайбаху (нині Любляна в Словенії). З Австрії Дверницький 1832 р. перебрався до Франції, де кілька років очолював Польський національний комітет. Останні роки свого життя він провів у Галичині, де й помер 1857 р.

Поразка корпусу Дверницького стала шоком для повстанців. Це був перший приклад такої капітуляції, до того ж генерала, що вважався одним із найкращих і мав славу кількох гучних перемог над росіянами. Для Росії це була важлива з точки зору пропаганди перемога, бо для тих, хто коливався, чи підтримати повстання, рішуче перехилила шальки терезів на бік зберігання лояльності імперії.

Повстання на Правобережжі

Попри невдачі корпусу Дверницького, на Волині 10 (22) квітня 1831 р. ватажки кількох загонів урочисто вирішили продовжувати боротьбу, створити свою військову та цивільну владу. 19 квітня (1 травня) 1831 р. загін повстанців на чолі з графом Нарцисом Олізаром захопили Ковель, але того ж дня російські солдати відбили місто. Була також знищена повстанська база в Черевасі поблизу Володимира-Волинського. Частина повстанців розійшлась по домівках, частина відступила в Галичину.

Повстання в Овруцькому повіті очолив повітовий маршалок В. Половинський. Повстанці виграли кілька сутичок і зайняли Овруч, захопивши навіть чотири гармати. Але 15 (27) травня російський батальйон піхоти з двома ескадронами кінних єгерів, двома гарматами та загоном козаків розгромив повстанців і зайняв місто, при цьому загинуло багато мирних жителів. Тяжко поранений Половинський потрапив у полон разом з іншими ватажками повстання та помер у житомирській в’язниці.

Лише в Луцькому повіті деякий час ще діяв загін під керівництвом графа Станіслава Ворцеля — пізніше відомого польського революціонера-демократа й соціаліста-утопіста, а тоді депутата повстанського сейму від Рівненського повіту. Однак і цей загін під тиском царських військ мусив відступити в Польщу. Ворцель був там нагороджений орденом Віртуті Мілітарі, найвищою військовою відзнакою Польщі.

Повстання на Житомирщині очолив капітан Кароль Ружицький, що служив під командою генерала Дверницького і в наполеонівських війнах, і в армії Польського королівства. Збройний виступ відбувся 5(17) травня 1831 р. в Малих Коровинцях поблизу Житомира. Із 130 повстанців лише десята частина була шляхтичами, решта селянами. Збереглися їхні імена: Макар Сотопчук, Семен Лисюк, Овсій Гриць, Улас Тетянчин. Ружицький назвав свій загін Волинським кінним полком. В атаку волинці йшли з українським гаслом «Слава Богу!». У селах їх нерідко благословляли як греко-католицькі, так і православні священики.

Ружицький спершу планував іти на південь, на допомогу подільським повстанцям, вбираючи до свого полку менші повстанські загони. Але коли дізнався про поразку подолян, то повернув на північ. Під Чудновом 8 (20) травня було побито російський загін. Біля Краснополя полк ущент розбив російську колону з двох рот Смоленського піхотного полку та 40 козаків, що мала його перехопити. Трофеями бою стали 230 рушниць та багато полонених, ціною 9 поранених повстанців.

Ружицький зрозумів, що повстання на Русі зазнало поразки і що єдиним виходом було б прийти на допомогу польській армії королівства. Шлях Волинського полку проліг через Любар, Миропіль та Межиріч, де до повстанців приєдналося багато учнів місцевої польської гімназії. 20 травня (1 червня) 1831 р. коло Тишиці полк розбив три ескадрони дерптського кінно-єгерського полку. Росіяни втратили 12 убитими та 48 полоненими, повстанцям дісталися 48 коней та 120 карабінів.

300 волинців (у тому числі сотня піхоти) форсували Случ і Турію та 29 травня (9 червня) 1831 р. переправилися через Західний Буг під Дорогуськом (до них долучився загін графа Ворцеля). Через два дні біля містечка Ухані полк розбив обоз і два ескадрони Сіверського кінно-єгерського полку, взявши в полон його командира. Після того було побито 4-й полк уральських козаків. Нарешті 1 (13) травня волинці пробилися до фортеці Замостя.

У середині квітня 1831 р. вибухнуло повстання в Ольгопільському та Ушицькому повітах Поділля. Збірним пунктом повстанців стало с. Красносілки Гайсинського повіту, розташоване над Південним Бугом, куди з Гайсинського, Ушицького, Балтського, Ямпільського та інших повітів зібралося близько 1200 людей, переважно дрібної польської шляхти. Повстанці обрали собі за командира 80-річного відставного генерала Бенедикта Колишка, ветерана ще повстання Костюшка. 25 квітня 1831 р. розпочалося повстання шляхти в Таращанському, Радомишльському, Махнівському, Липовецькому й Уманському повітах Київської губернії.

Наприкінці квітня 1831 р. військо генерала Колишка зібралося в містечку Гранів у володіннях графа Чарторийського, куди підходили нові підкріплення. Повстанці мали вже понад 3 тисяч озброєних воїнів (переважно кінноти і кілька сотень піхоти з 4 гарматами). Вони спершу розраховували рушити на Київ, де було відносно мало російських військ, але дізналися, що з Бессарабії через Кам’янець проти них іде російський корпус під командою генерала Логгіна Рота.

Готуючись до боїв із царськими військами, генерал Колишко вирішив перенести свій військовий табір до містечка Дашів, розташованого на межі Поділля й Київщини. 2 (14) травня 1831 р. повстанське військо вирушило з Гранова. Того ж дня під містечком Дашів і селом Городок Гайсинського повіту дорогу їм заступив Рот із 14 ескадронами Харківського, Одеського, Вознесенського та Овідіопольського уланських полків, двома єгерськими батальйонами та двома гарматами. Відбулася 5-годинна битва, в якій після важкого бою повстанці зазнали поразки. Частина повстанців розпорошилася, після бою із 17 ескадронів вдалося зібрати лише чотири.

Колишко вирішив відходити до Галичини. 6(18) травня 1831 р. в бою під Ободним повстанці розбили російських кінних єгерів та захопили в полон генерала Щуцького, 17 офіцерів та 299 солдатів. Загін перейшов через Південний Буг та рушив на Бар, переслідуваний корпусом Рота. 11 (23) травня поблизу села Майдан росіяни розбили повстанців, що втратили весь обоз, скарбницю, гармати. Залишкам загону вдалося знову відірватися від росіян та 14 (26) травня 1831 р. перейти Збруч на територію австрійської Галичини. Рештки інших повстанських загонів також у липні 1831 р. відступили з України в австрійські володіння.

Ставлення українського селянства до повстання [14]

У повстанні у Правобережній Україні взяло участь (згідно з російськими документами) 5627 людей, у тому числі дворян (шляхта, поміщики) — 4017 (74 %) і селян — 1273 (23,4 %). Деякі дослідники оцінюють кількість повстанців вище — до 7 чи навіть 10 тисяч. Але з більш як 5-мільйонного (за переписом 1832 р.) населення трьох правобережних губерній це лише частка відсотка. Участь великих поміщиків була незначною, вони переважно були лояльні до імперії (особливо Браницькі з їхніми величезними володіннями біля Білої Церкви). Але все ж серед повстанців було шестеро Потоцьких чи графи Олізар та Ворцель.