У товаристві двох агентів і команди охоронців він ходив у кіно, до театру і на оперу. Матвієйка навіть возили у зразкові колгоспи і підприємства показати, що радянська система прекрасно функціонує і люди задоволені. Матвієйку давали читати книжки, зокрема «Короткий курс історії ВКП(б)» Сталіна. Йому дозволили здійснити стару мрію й повернутися до навчання в університеті. Цього разу Матвієйка цікавила не медицина, а інженерна справа — йому видали підручники і влаштували заочно у Київський політехнічний інститут. Матвієйку платили солідну зарплату у три тисячі карбованців на місяць (колгоспники у сусідньому селі отримували у рази менше); ще по дві тисячі йшло на їжу і одяг.
Аж раптом на львівській віллі сталось немислиме. Вночі 16 червня 1952 року, через рік полону, Мирон Матвієйко зник з-під варти. Новина, що МДБ втратило головного гравця в радіогрі, яка так добре почалася і обіцяла так багато, шокувало начальство. Міністр держбезпеки наказав заарештувати полковника Івана Шорубалку, який відповідав за радіогру (два роки тому його нагородили за участь у знешкодженні головнокомандувача УПА Романа Шухевича). Заарештували й підлеглих Шорубалки. Слідство вів Роман Руденко, обвинувачувач від радянської сторони на Нюрнберзькому процесі. Виявилося, що Матвієйко грав не подвійну, а потрійну гру. Доброю поведінкою він приспав пильність охоронців, які вже не чекали від нього сюрпризів. Він попросив купити йому слюсарський набір, нібито щоб мати якесь заняття. Насправді Матвієйко робив ключі і з допомогою довірливого охоронця виготовив деталі пістолета.
У ніч втечі Матвієйку не знадобилися ані ключі, ані недороблений пістолет. Він украв справжні ключі із залізного сейфу і гроші з піджака, що його лишив на стільці охоронець. Відкрив сейф, взяв «вальтер», карту Західної України, компас, свій паспорт, десять тисяч карбованців і спокійно вийшов з вілли. Черговий солдат не запідозрив підступу з боку приязного чоловіка, який був у добрих стосунках з офіцерами і ділився з ним цукерками. За хвилину Матвієйко відкрив ворота у двір і зник. На допитах він багато говорив про Бандеру і його людей в Мюнхені, до яких МДБ дотягнутися не могло, але не назвав жодного контакту в Україні. Ніхто й гадки не мав, куди він може податися.
Матвієйко пішов туди, де МДБ навряд чи здогадалося б його шукати, — на Янівський цвинтар в західній околиці Львова. Першу ніч на волі він провів у добірному товаристві серед могил польських аристократів, австрійських професорів і українських вояків минулої війни. Уранці, коли на його пошуки підняли все МДБ, Матвієйко пішов перевірити старі контакти і явки. Його чекало велике розчарування. Люди, яких він знав під час війни, позникали — хтось загинув, когось забрало МДБ. Він не наважився піти ні до своїх родичів (більшість ще 1940 року заслали в Сибір), ні до львівських родичів дружини Євгенії (її зять Михайло Городецький зробив добру кар’єру в міліції). Він знав, що МДБ в першу чергу перевірятиме родичів, і справді — оперативники спочатку заявилися до Городецького.
Матвієйко поступово усвідомлював, що МДБ не тільки прекрасно знало ситуацію в оточенні Бандери, а й зруйнувало інфраструктуру ОУН у містах. Тут радянська пропаганда не брехала: рух опору звівся до крихітних ізольованих груп у гірських лісах. Підпілля було приречене. Матвієйко теж розумів, що рано чи пізно його спіймають. Йому нікуди було йти. У відчаї він написав записки з поясненням, хто він, що з ним трапилося і під чиїм тиском він діяв. Матвієйко розкидав записки по місту у сподіванні, що якась дійде до підпілля, а відтак і за кордон. Що стосується власної долі, він дійшов висновку, що єдиний шанс вижити — це… повернутися у полон.
Ввечері 17 червня — минала доба після втечі — Матвієйко пішов на львівський залізничний вокзал. Але квиток купувати не став, а підійшов до якогось сержанта і спитав, чи той працює в МДБ. Почувши «так», Матвієйко спантеличив сержанта словами, що має зброю і хоче здатися. Сержант одразу відвів Матвієйка у найближчий відділ МДБ, але черговий велів почекати — відділ зачинено до 20:00 на вечерю. Сержант поспішав і чекати не хотів. Він звернувся до перехожого майора, пояснив ситуацію, і вони разом повернулися до пригніченого Матвієйка, який приречено чекав на оперативників. Його передали далі по інстанції — МДБ, ясна річ, не могло не затримати озброєну людину. Матвієйко усвідомив, що свою війну він уже програв. Він хотів вижити, а добровільне повернення було хоч і примарним, але шансом на успіх.
Новина про те, що Матвієйко прийшов назад, ясна річ, потішила колишніх охоронців, тим більше, що вони самі тепер сиділи під арештом. Вони розуміли, що будуть покарані, утім, якщо б Матвієнко втік із кінцями або передав справжню інформацію у підпілля, на них чекало б набагато суворіше покарання. (Чекістам вдалося зібрати всі записки, що їх Матвієйко розкидав по місту за час нетривалого побачення зі свободою.) Політбюро ЦК КП(б)У постановило виключити з партії, звільнити з МДБ і віддати під суд офіцерів, які відповідали за охорону Матвієйка. Полковника Шорубалку відправили служити на базу МДБ в Карпатах. Комусь винесли догану, інших понизили у званні. Попри жорсткі заходи Києва, Москва більше не довіряла українському МДБ такий цінний актив, як Матвієйко. Його відправили до Москви — умови нового ув’язнення дуже відрізнялися від львівських. МДБ достеменно не знало, чи вдалося Матвієйку переправити інформацію про радіогру та інші секрети своїм людям. Але знало напевно, що довіряти йому більше не можна.
Лише після смерті Сталіна у березні 1953 року Матвієйка повернули українським оперативникам. Британська розвідка і бандерівці так і не дізналися про його невдалу втечу й перебування у Москві. Матвієйка оселили в передмісті Києва, за сотні кілометрів від територій, де діяли рештки УПА. Охорону збільшили до дев’яти осіб. Будинок охороняли натреновані собаки, а черевики Матвієйка обробили спеціальним хімікатом, щоб собаки могли взяти слід. У радіогрі почався другий тайм. Матвієйка знову возили у ліс передавати повідомлення в Німеччину. Його навіть показували в зрежисованій обстановці справжнім емісарам із Заходу, щоб засвідчити — з ним усе гаразд, він не працює під контролем МДБ. Результати роботи Матвієйка вражали. Між 1951-м і 1954-м, коли радянська влада заарештувала останнього командувача УПА Василя Кука і британці з американцями вирішили припинити десанти, радянська контррозвідка з допомогою Матвієйка спіймала 8 кур’єрів, 33 парашутисти і захопила 10 радіопередавачів.
Та радіогра на цьому не закінчилася. Її головним завданням стала інфільтрація нових агентів у середовище Бандери і підтримування розколу в націоналістичному таборі. І бандерівці, і лебедівці думали, що УПА продовжує боротьбу з радянськими окупантами, і визнавали її керівництво в Україні, тож МДБ легко стравлювало одну групу з іншою. Довгих вісім років Матвієйко і його радіограми уособлювали голос оунівського «проводу». За ці роки ні Бандері, ні Лебедю не дали стати переможцями у деструктивній боротьбі за владу в українському націоналістичному русі. Матвієйку вдалося повернути довіру спецслужб. У червні 1958-го, через сім років після арешту і через шість років після дивної втечі, начальника служби безпеки Бандери помилували спеціальною постановою Верховного суду СРСР. На той час від був офіційно одружений з агенткою МДБ, яка заразом і стежила за ним[110].
Бандера не сумнівався в надійності свого українського емісара аж до 1959 року. На початку літа він отримав від Матвієйка інформацію, яка скидалася на абсолютну фальшивку. Бандерівці занервувалися. Невже сталося незворотне, і Матвієйко, потрапивши в полон, почав працювати під контролем спецслужб? Через звичні канали Бандера надіслав Матвієйку нове повідомлення і дав йому можливість сигналізувати про провал — Матвієйко мав ужити у відповіді слово «борщ». Той відповів у кінці вересня. Борщу в тексті не було.
Бандера зітхнув з полегшенням. На листопад 1959 року він планував велику конференцію націоналістичних організацій. Конференція мала оцінити стан руху опору в Україні, затвердити його завдання та раз і назавжди розв’язати питання, хто справжній представник «нескореної України» — Бандера чи Лебедь. Головні учасники конференції мали приїхати з України. Доправити делегацію в Німеччину мав Матвієйко, і Бандера дуже сподівався поставити переможну крапку у давній і виснажливій боротьбі. Однак Матвієйко повідомив, що восени 1959-го не зможе організувати приїзд людей з України. Він був цілком упевнений, що зможе приїхати сам, а делегатів організує через рік. Тому-то за годину до смерті Бандера сказав на ринку Гросмарктгале Євгенії Матвієйко, що незабаром приїде її чоловік. Судячи з усього, Бандера помер у щасливому незнанні, що насправді сталося з його українським емісаром[111].
Бандера, схоже, останнім вірив у диво, ніби емісар із Заходу може ховатися від КДБ довгих вісім років. Агенти ЦРУ такого оптимізму не поділяли. Вони припускали, що Матвієйко працює під контролем, і питали себе, чому Москва вирішила ліквідувати Бандеру, яким через Матвієйка було так легко маніпулювати. У звіті ЦРУ фігурувало одне можливе пояснення — КДБ хотів позбутися Бандери до початку запланованої конференції, боячись, що той, запідозривши Матвієйка у зраді і зустрівшись із ним у Мюнхені, виб’є з нього зізнання. Згідно з цією гіпотезою, радянські спецслужби збиралися відправити Матвієйка до Німеччини на конференцію тільки після того, як Бандеру заступить слабший лідер[112].
Якщо Бандеру справді вбили через Матвієйка, то чи можна вважати, що присутність Євгенії Матвієйко на ринку в Мюнхені, де його, можливо, отруїли, була випадковою? Чимало людей вважало, що ні. Засновок підозр полягав у тому, що Євгенія могла в якийсь спосіб долучитися до вбивства Бандери, аби врятувати чоловіка. Західнонімецька контррозвідка зазначала, що Мирону Матвієйку вдавалося дивовижно довго — понад вісім років — переховуватися в Україні. «Куди імовір-ніше, — писав Вільям Гуд з Мюнхена начальнику радянського відділу ЦРУ 12 листопада, — що Матвієйко здався КДБ одразу після прибуття в Україну і відтоді був подвійним агентом». Таку думку озвучило джерело ЦРУ в баварському відділенні Служби захисту конституції. «Якщо це правда, — писав Гуд, — то КДБ могло легко шантажувати Євгенію безпекою Мирона».
Друзі й колеги знали Євгенію під багатьма іменами та псевдонімами — Мак, Щиголь, Кошулинська. Євгенія народилася в австро-угорському Львові 1916 року. Коли чоловіка вибрали для небезпечного завдання в Україні, Євгенія лишилася у Мюнхені, де вони оселилися після війни. Вона пішла працювати до Степана Бандери, начальника свого чоловіка, і виконувала обов’язки секретарки на Цепелінштрасе, 67. Перед обідом 15 жовтня 1959 року вона вийшла з контори разом з Бандерою. Після цього його ніхто вже не побачив живим.
