У той час як Залужний по телефону знов і знов повертався до питання винищувачів, Міллі наполягав на тому, що Україна має достатньо літаків. Залужний знав — це неправда.
— Я йому відповідаю: «Ні, генерале, якщо я вам кажу, що в мене залишилося лише два бомбардувальники, то так воно і є». А він мені: «Ні, за даними нашої розвідки, маєте сімдесят літаків».
Залужному відібрало мову. Генералові треба було воювати, а ці телефонні дзвінки забирали дорогоцінні години.
— Мені хотілося плюнути на підлогу й скрикнути: «Усе, досить діалогів!».
Відмовлялися американці й задовольняти запити щодо інших видів важкої зброї, зокрема, далекобійної артилерії, яка могла б зрівнятися з артилерією, що її використовували росіяни для обстрілу здалека українських міст.
— Через місяць, — казав Залужний, — нам терміново знадобляться нові боєприпаси та гроші. Я двічі-тричі запитав про це Марка Міллі, але зрозумів, що розвідка вводить його в оману.
Поклавши слухавку, Залужний збагнув, що варіанти в нього закінчуються. За перший тиждень боїв росіяни захопили близько п’ятої частини території України. Оточили Маріуполь і Херсон на півдні, а ті міста, взяти які не вийшло — як-от Харків на сході та Чернігів на півночі, — потерпали від нескінчених обстрілів і бомбардувань з повітря. Лінія фронту розтягнулася на понад дві з половиною тисячі кілометрів, збройні сили її не втримають без поставок зброї від Заходу. Однак Залужний у мить розчарування просто обірвав контакт зі своїм найвпливовішим союзником і відмовився відповідати на його дзвінки.
— Я не знав, до кого ще звернутися, окрім Зеленського.
Наступного дня генерал залишив свій командний пост і вирушив автомобілем через Київ на зустріч із президентом. Місто мало вигляд покинутого. Понад мільйон мешканців втекло. На великих перехрестях і розгалуженнях доріг стояли блокпости з бетонних плит і мішків з піском. Не всім їм вистачило б міцності, щоб ускладнити просування ворожого танка, але, видавалося, для бійців-добровольців у кожному районі було справою честі зводити ці барикади та доглядати за ними, грітися біля багаття, запаленого у металевій діжці, та вивішувати національний прапор.
Працівники офісу вітали Залужного на Банковій як героя. Усі їхні надії перемогти росіян покладалися на Збройні сили України, аж ось тут їхній командувач, у камуфляжі, схиляє голову, щоб пройти у бункерні двері. Зазвичай охоронці не дозволяли робити внизу фото. Утім, дехто з помічників Зеленського попросив генерала сфотографуватися разом у конференцзалі. Нарешті всі розсілися одне напроти одного за лакованим дерев’яним столом, і Залужний розповів президентові про свої бесіди з американцями та про рішення обірвати контакт із Міллі.
— Президент сприйняв це дуже зле, — казав мені згодом Залужний.
Так само зле сприйняли новини деякі помічники Зеленського, зокрема, відповідальні за дипломатію; на їхню думку, генерал ставив під удар відносини з найважливішим союзником України. Однак Залужний не відступав. Йому набридло просити американців про допомогу, а натомість отримувати лекції про потреби власного війська. Президенту доведеться знайти інший спосіб забезпечити зброю для ведення війни.
— Через місяць, — повідомив генерал Зеленському, — нам гаплик. Отже, ми повинні зробити щось уже тепер.
* * *
З бункера Зеленський міг зробити не так і багато. Він уже звернувся до світових лідерів — принаймні до тих, з якими мав зв’язок захищеною лінією. Президентській команді треба було скоригувати свою тактику, зробити вимоги більш наполегливими та чіткими, навіть якщо доведеться йти на додатковий ризик і порушувати правила дипломатичного етикету. Для початку охоронці президента мусили послабити умови його бункерного ув’язнення — щоб Зеленський почав приймати гостей і зустрічатися з журналістами особисто. Він мав залишатися головною новиною та формувати суспільну думку про війну. Зеленському потрібно було достукатися не лише до іноземних лідерів, а й до людей, що цих лідерів обрали, він мав схилити їх на свій бік та утримати їхню прихильність.
— Для нас війна — реальність, але для мільйонів людей по всьому світу — досі реаліті-шоу, — говорив мені пізніше тогочасний міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба[100]. — Не в сенсі розваг, просто це щось, що бачиш на екрані.
В епоху вірусних відео і нескінченної стрічки новин глядачеві за тисячі кілометрів від України легко відчути себе зануреним у її трагедії. За словами Кулеби, президент ставив собі за мету підтримувати цей стан занурення якомога довше серед якомога більшої кількості людей по світу — і робити все можливе, аби утримувати глядачів на своєму боці.
— Коли хочеш, щоб хтось по інший бік екрана продовжував тебе дивитися і тобі співчувати, маєш дотримуватися певних правил, — пояснював Кулеба. — Ті самі правила працюють усюди, у маркетингових стратегіях, у військових стратегіях. Ти маєш перемагати, адже люди люблять переможців. Вряди-годи маєш дивувати їх чимось значним і несподіваним, адже нікому не цікаво стежити за тим самим, — провадив далі міністр. — Третє, тобі потрібен конкретний персонаж, який асоціюватиметься у глядача з твоєю історією та буде постійно у нього на очах. У нашому випадку це президент Зеленський. І останнє — тобі потрібна хороша історія, яку розповідатимеш. Історія про те, як менша нація дає прочухана більшій нації-агресорці. Як погані хлопці нападають на хороших хлопців, і хороші перемагають. Ось що людям подобається.
Третього березня, наступного дня після зустрічі з генералом Залужним у бункері, охоронці Зеленського пом’якшали, і помічникам президента дозволили організувати його першу від початку навали пресконференцію[101]. Кореспондентів із США, Німеччини, Ізраїлю, Туреччини та інших країн провезли мікроавтобусами крізь лабіринт військових блокпостів і барикад до заднього входу в Офіс, де ретельно обшукали. Коридори всередині стояли темні, вікна затуляли мішки з піском, і солдати освітлювали ліхтариками шлях до пресцентру на першому поверсі. Незабаром прибув Зеленський з кількома помічниками, усі в типовому для них вбранні воєнного часу: футболки та флісові куртки зеленого армійського кольору. Замість піти за трибуну, президент узяв стілець і прилаштував його на відстані простягнутої руки від репортерів у першому ряду, чим привернув до себе тривожні погляди охоронців з автоматами.
Зеленський перепросив за свій не надто здоровий вигляд:
— Ми спимо по три-чотири години вночі.
Однак, попри блідість президента, настрій він мав піднесений і тримав увагу авдиторії з енергією та відкритістю, які захопили декого з присутніх зненацька. Багато запитань викликали спалахи гніву, здебільшого на адресу західних лідерів, які відмовилися надати Україні необхідну зброю.
— Скільки людей мають загинути, скільки рук, ніг, голів має відірватися, щоб до вас достукатися?
Від початку вторгнення Зеленський щодня мав двадцять-тридцять телефонних дзвінків з іноземними лідерами, переважно союзниками, а вони й надалі відкидали його заклик впровадити над Україною безполітну зону.
— Якщо не маєте сили, мужності закрити небо, дайте мені літаки! — Він пом’янув невизначену угоду з Польщею про поставку МіГ-29. — Дайте їх нам!
Інколи тон відповідей видавався сварливим, навіть злісним. Однак час офіційної ввічливості минув. Щоб вижити у війні, Зеленський з командою мали захопити та контролювати увагу світу, змусити якомога більше народів відчути навалу так, як її відчуває Україна: загрозою їхньому життю, їхнім цінностям, їхньому існуванню як демократіям. Думок і молитов про мужність Києва недостатньо. Іноземні уряди та, головне, їхні громадяни мають діяти, жертвувати — якщо не власною кров’ю, то бодай однією-двома зручностями. Методи, за допомогою яких доноситиме ці тези Зеленський, виявляться куди витонченішими за мегафон, із яким вийшла на поле бою Росія. На фронті пропаганди Україна одразу мала переваги. Вона була жертвою несправедливості, а Росія — агресоркою. Однак це не гарантувало того рівня підтримки, якого Україна потребувала для продовження боротьби. Минулі війни показали, як мало важить на полі бою світове співчуття. За роки правління Путін влаштував килимові бомбардування Чечні та Сирії, вдерся до Грузії та анексував Крим, щоразу викликаючи хвилю міжнародної відрази та висвітлення в медіа, які неминуче згасали. Росіяни не мали причин очікувати в Україні інших результатів. Вважали своїх супротивників зграєю самозванців і клоунів. Однак прорахувалися. Зеленський із командою, як продюсери та артисти, розуміли силу сприйняття не гірше за будь-якого кремлівського пропагандиста — а, можливо, й краще. За роки у шоу-бізнесі вони навчилися викликати емоції, надихати та захоплювати авдиторію, і бачили в цьому своє найважливіше завдання; напевне, найефективніший спосіб підтримати героїчні зусилля армії. У той час як генерал Залужний зосередився на полі бою, президент узяв собі за мету тиснути на Захід щодо допомоги, і ця синергія в їхніх стосунках триватиме довгі місяці, доки між ними не з’явиться тріщина.
Нині ж президент ще не набув достатньої впевненості чи досвіду як лідер воєнного часу, щоб нехтувати рішеннями військового командування. Роль Зеленського стосувалася не стільки самої війни, скільки її сприйняття, і він мав таланти, щоб добре із цим впоратися. Водночас він, видавалося, цінував можливість не лише бути свідком історії, а й творити її. Багато хто з його помічників почувався так само; один зізнався мені, що отримував своєрідну «мазохістську насолоду» від життя в бункері та переваг, які воно надавало, — бути дотичним до подій, що змінюють світ. Зеленський нечасто говорив про такі почуття. Однак також знаходив задоволення у цьому винятковому становищі влади та впливу. Попри небезпеку і стрес, розлучення із сім’єю, вагу відповідальності, яку він ніс, і жахи, які спостерігав щодня, президент відчував себе привілейованим, навіть щасливим виконувати цю запропоновану долею роботу. У найважчі дні вона дарувала йому глибоке відчуття сенсу, допомагала почуватися живим.
— Моє життя сьогодні прекрасне, — відповів Зеленський наприкінці пресконференції на запитання, як він тримається. — Я почуваюся потрібним.
Минулий тиждень, хоча моторошний і трагічний для президента та його країни, виявився також найбільш захопливим і змістовним у його житті. Він не проміняв би цей тиждень на жоден комфорт і безпеку свого старого життя кінозірки.
— Мені здається, найголовніший зміст життя — що ти потрібен, що ти не порожнеча якась, що просто дихає, ходить і їсть. Жити, знати, що певні речі залежать від того, що ти живеш, і відчувати, що твоє життя важливе для інших.
РОЗДІЛ 7. БУНКЕР
Однієї ночі на початку березня двоє президентських помічників засиділися допізна у конференцзалі в бункері — пили віскі з колою та відстежували новини. Увагу привернуло повідомлення з південного фронту. Росіяни почали обстрілювати найбільшу атомну електростанцію в Україні — власне, найбільшу в усій Європі. Розташована в Енергодарі, приблизно за сто кілометрів від рідного міста Зеленського, станція мала шість ядерних реакторів, які виробляли електроенергію для майже всієї північно-східної України. Кілька днів тому люди із сусідніх містечок встали з прапорами та барикадами проти російських військ, що просувалися до АЕС. Загарбники ненадовго відступили. Тепер повернулися з наказом захопити станцію.
