Висновок
Упродовж століть Україна перебувала під впливом різних культур, релігій та політичних рухів, що і обумовило різнорідний характер тих територій, які на початку XX ст. пов’язували із цією назвою. У Габсбурзькій імперії українці жили разом з такими етнічними групами, як поляки, євреї та румуни, а в Російській імперії — з росіянами, євреями та поляками. Український національний рух, який виник у Східній Галичині, охоплював менші верстви населення, ніж, наприклад, польський або російський у відповідних країнах. У своїх зусиллях створити власну державу українці зазнали поразки, і в міжвоєнний період вони знову опинилися на різних територіях — у радянській Україні, Польщі, Румунії та Чехословаччині. 1920 р. група українських ветеранів заснувала УВО, яке перетворилося на терористичну організацію без особливого політичного значення. Ситуація змінилася тільки за десять років по тому, коли на сцену вийшла ОУН. Цій організації вдалося залучити до своїх лав молодь та стати масовим націоналістичним рухом, подібним до усташів, глінківців та «Залізної гвардії». Члени ОУН жили у Польщі та у вигнанні й ніяк не впливали на політичну ситуацію в радянській Україні. Хоча ОУН підкреслювала свою національну, патріотичну та ідеалістичну природу, це був типовий центрально— та східноєвропейський фашистський рух. ОУН мала на меті захоплення влади на українських територіях та утворення держави з фашистською диктатурою.
ОУН складалася з двох поколінь: представники старшого народилися близько 1890-го, молодшого — близько 1910-го. Представники старшого покоління, що жили на той час у вигнанні, створили УВО. Молоде покоління, яке контролювало Крайову екзекутиву ОУН і було підпорядкованим керівництву у вигнанні, показало себе радикальнішим, ніж старше — особливо після того, як Бандера став Крайовим Провідником ОУН. Обидва покоління захоплювалися фашизмом та відчули на собі його вплив. Ідеологія ОУН об’єднала в собі ультранаціоналізм, расизм, містику, антисемітизм, культ війни та насильство, антикомунізм, а також ворожість до демократії, комунізму та соціалізму. Молоде покоління сформувалося під впливом ідей Дмитра Донцова, який до Першої світової був марксистом, а після війни запевняв, що український націоналізм є одним із різновидів європейського фашизму. Однак він рекомендував українцям уникати використання терміну «фашизм», щоб їх не сприймали як частину відомого міжнародного руху. Демократичні українські партії II Речі Посполитої, зокрема УНДО, на той час були досить слабкими, а політична ситуація складалася не на їхню користь.
Частина 2. Роки формування
Родина. Освіта. Зовнішній вигляд
Політична воля
1909 р. у родині Андрія Бандери (1882—1941), греко-католицького священика зі Старого Угринова, та його дружини Мирослави (1890—1921), доньки Володимира Глодзинського, теж греко-католицького священика із цього села (іл.55) та прилеглого села Бережниці, народилася друга дитина — син Степан. Мирослава (іл. 70) померла у віці тридцяти одного року від сухот гортані. Без матері залишилося три доньки — Марта (1907—1982), Володимира (1913—2001) та Оксана (1917—2008) — й чотири сини (іл.72) — Степан (1909—1959), Олександр (1911—1942), Василь (1915—1942) та Богдан (1919—1944). Четверта донька, названа на честь матері, померла ще в дитинстві. Батько Степана (іл. 57) здобув освіту у Стрийській гімназії та на богословському факультеті Львівського університету. Він та його родина жили у Ст. Угринові до 1933-го, потім, у різні роки, вони жили в с. Воля-Задеревацька та с. Тростянець. Андрій Бандера виховував своїх дітей у патріотичному та релігійному дусі[292].
Під час та після Першої світової Андрій не стояв осторонь боротьби за українську державу. Він організовував місцевих українців у воєнізовані загони, а в листопаді 1918-го брав участь у боротьбі за встановлення влади у повітому (районному) м. Калуш, делегатом від якого він був у ЗУНР. У 1919—1920 рр. Андрій Бандера служив капеланом в УГА[293]. В короткій автобіографії, поданій у квітні 1959-го до консульства США у Мюнхені з метою отримання візи, Степан Бандера підкреслив, що його світогляд сформувався під суттєвим впливом подій, пов’язаних зі спробою створення української держави та програною війною проти поляків[294]. Ці чинники, разом з патріотичною та релігійною освітою, можливо, стали основою для зміцнення неминущого прагнення Бандери і далі вести перервану боротьбу за українську державу (попри те, що батька Бандери за участь у цій боротьбі переслідувала польська влада).
Відвідувати початкову школу Степан можливості не мав, тому що єдиного вчителя, який на той час був у Ст. Угринові, 1914р. забрали до армії. Степан, як і його брати з сестрами, початкову освіту здобув вдома: його навчали батьки. З 1919 по 1927 рр. він жив у дідуся у м. Стрий (прибл. за 80 км від Ст. Угринова) та навчався в українській гімназії (іл.73). Під час навчання в гімназії Бандера брав активну участь у діяльності молодіжних організацій (іл. 59), в яких фактично зосередилося українське патріотичне виховання після його заборони в українських школах. Серед цих організацій були скаутське об’єднання «Пласт» та спортивна молодіжна організація «Сокіл» (іл. 64). У «Пласті» Бандера належав до лав загону «Червона калина» (іл. 60), один із членів якого (Охримович) за кілька років запропонував йому вступити до ОУН. Бандера був членом «Пласту» до вересня 1930-го — аж до того часу, поки польська влада не заборонила діяльність цієї організації на території Галичини (як за два роки до того — на Волині). За час навчання в гімназії Бандера брав участь в ОВКУГ, до лав якої належали майбутні лідери ОУН: Шухевич, Ленкавський та Стецько. Після закінчення гімназії члени ОВКУГ стали членами СУНМ. Про «патріотичне виховання» членів «Пласту», «Сокола» (іл.62) і товариства «Луг» (іл.65) дбали представники СУНМ та ОВКУГ. Поміж цих об’єднань варто виділити гімнастичну та пожежну організацію «Луг», представники якої, перебуваючи під впливом націоналістичної індоктринації, інколи відмовлялись гасити пожежі в неукраїнських будинках. 1927р. Бандера також приєднався до УВО, за дорученям якого він виконував розвідувальні завдання[295].
Бандера співав у калуського хорі. Його товариш Микола Климишин (з с. Мостище, що неподалік від Ст. Угринова) розповідав, що під час репетицій часто обирав собі місце поруч з Бандерою, оскільки той мав добрий слух та неабиякі знання нотної грамоти. Брат Миколи Климишина, котрий якось гостював у родини Бандери, згадував, що «їхня сім’я має в собі цілий хор, включно з фортепіаном, на якому звичайно акомпанює одна з сестер» (іл.56)[296]. Бандера також вмів грати на гітарі та мандоліні (іл.58). У своїй короткій біографії він писав, що його улюбленими спортивними заняттями були походи, біг підтюпцем, плавання, катання на ковзанах та баскетбол. Він також вказав, що у вільний час віддає перевагу шахам, водночас, підкресливши, що не курить і не п’є[297].
Навчання у гімназії Бандера закінчив 1927-го і надалі планував вступати до Української господарської академії у Подебрадах (Чехосло-ваччина), але з невідомих причин це не відбулося: або тому, що він не отримав паспорта (відповідно до короткої автобіографії), або тому, що академія повідомила йому про своє закриття (відповідно до протоколу допиту 26 червня 1936-го)[298]. Отже, Бандера подав документи на рільничо-лісовий факультет Львівського політехнічного інституту (іл.66) — до його філіалу в Дублянах, неподалік Львова, колишньої Дублянської аграрної (рільничої) академії (іл.67)[299]. Своє навчання у цьому закладі він розпочав у вересні 1928-го, але так і не закінчив його, оскільки у лютому 1929р. приєднався до ОУН. У студентські роки (1928—1930) Бандера жив на приватних квартирах у Львові, винаймаючи їх з Осипом Тюшкою, Юрієм Левицьким та іншими студентами, а також в Академічному домі на вулиці Супинського (тепер — вул. М. Коцюбинського), центрі активності ОУН[300]. У 1930/1931 навчальному році Бандера мешкав у Дублянах, спочатку у приватному будинку, потім у студентському гуртожитку аграрної академії. В лютому 1932 р. він знову переїхав до Львова та жив разом зі Стецьком у квартирі на вул. Львівських Дітей (до квітня 2018 р. — вул. Тургенева, нині — вул. Героїв УПА), допоки в березні цього ж року його знову не арештували. У червні, після звільнення з в’язниці, Бандера повернувся до свого батька у Ст. Угринів. Через арешт Степан пропустив в академії один навчальний рік. В жовтні 1932 р. Бандера повернувся до Львова, де до березня 1934р. винаймав житло у різних людей. З часом знову повернувся в Академічний дім, де оселився разом з Іваном Равликом у кімнаті № 56, аж допоки 14 червня 1934-го його знову не заарештували. За часів студентства Бандера часто їздив на відпочинок додому — у Ст. Угринів[301]. Як він пізніше написав у короткій автобіографії, навчання не було його головною справою: «Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій»[302].
Наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років Бандеру кілька разів заарештовували за націоналістичну діяльність. Перший випадок стався 14 листопада 1928 р. (іл.74), за десять днів після урочистостей у с. Бережниця Шляхецька, які він організував разом із батьком на честь десятої річниці проголошення ЗУНР. Польська влада розцінила такі дії як підривну незаконну пропаганду. За словами Арсенича, у своїй промові біля могил українських січовиків Андрій Бандера називав поляків «тимчасовими колонізаторами, які гноблять українців і тому їх необхідно прогнати з рідної землі»[303], а українців — тими, хто страждає у польських тюрмах та гине у боротьбі за українську державу. Під час цієї служби Степан Бандера розповсюджував листівки з аналогічним змістом. Наступного разу (1930р.) Андрія та Степана Бандер заарештували вдвох. Загалом у 1932—1933 рр. Степана Бандеру заарештовували шість разів: за незаконний перетин польсько-чехословацького кордону, за контрабанду нелегальних журналів ОУН до Польщі, за зустріч із представниками керівництва ОУН у вигнанні, за можливу причетність до вбивства поліцейського Еміліана Чеховського (комісара «українського відділу» польської поліції у Львові). Найдовший термін, який Бандера у ті роки відбув за фатами, тривав три місяці (з березня по червень 1932-го, відразу після того, як Ю. Березинський убив Е. Чеховського)[304].
Імовірно, Бандера ще у ранньому підлітковому віці був фанатичним націоналістом. За переказами, у юнацькі роки він засовував собі голки під нігті, щоб загартувати себе перед можливими тортурами у польських казематах. Як він сам зізнавався, тоді на нього вплинув вчинок відомої жінки-націоналістки Ольги Басараб, яка, відповідно до героїки вікги-мізованого наративу, повісилась у в’язниці, побоюючись, що не витримає катувань польських слідчих та розкриє секретну інформацію УВО. Як розповідали, Бандера за часів студентства в академії й далі піддавав себе випробуванням: то затискав до крові пальці, вклавши їх між дверима й одвірком, то припікав свої руки до скла гасової лампи. Під час самокатувань промовляв до себе: «Признайся, Степане!» І відповідав: «Ні, не признаюся!..» Бандера також батожив свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою, приговорюючи сам до себе: «Якщо ти не поправишся, будеш знову битий, Степане!»[305]
