На протязі 1970—1971 років написав дві ворожого змісту статті під назвами «Феномен доби» і «Зникоме розцвітання».
В статті «Феномен доби», під виглядом дослідження творчості поета П. Тичини, намагався нав’язати читачеві антирадянські, націоналістичні погляди і уявлення щодо оцінки творчості радянського українського поета, намагався довести «шкідливість» принципу партійності в літературі. Разом з тим намагався нав’язати спотворені ворожі погляди на колективізацію сільського господарства в Радянському Союзі та наводив наклеп на політику Радянської влади в галузі розвитку культури.
В статті «Зникоме розцвітання», при дослідженні творчості В. Свідзінського, Стус робить оцінку спадщини поета з буржуазних позицій, наводить наклепницькі вигадки на досягнення радянського народу в соціалістичному і культурному будівництві, порочить радянський державний та суспільний лад.
В 1971 р. статтю «Феномен доби» розповсюдив, ознайомивши з нею Зиновію Франко, Світличного Івана, Селезненка Леоніда, Тельнюка Станіслава, і передав один примірник Калинець Ірині, яка мешкає у Львові, один примірник цієї статті був вилучений у Сверстюка Є. під час обшуку 12 січня 1972 року. Чернетки і новий машинописний текст статті «Феномен доби» Стус зберігав у себе до вилучення під час обшуку 12 січня 1972 р.
Статтю «Зникоме розцвітання» наприкінці 1970 р. чи на початку 1971 року передав для ознайомлення Селезненку, яка зберігалась у нього до 12 січня 1972 р. і була вилучена під час обшуку.
21 листопада 1971 р. Стус написав листа до ЦК КП України та Президії Спілки письменників України, що починається словами: «За статистичними підрахунками…», в якому наклепницьки змальовує становище в сучасній українській літературі, при цьому всіляко вихваляючи деяких літераторів, які проявили ворожість до радянського суспільства; одночасно наводить наклепи на заходи радянської влади, спрямовані на розвиток радянської літератури та на радянське правосуддя.
При написанні цього листа в другій половині 1971 р. ознайомив з його змістом Івана Дзюбу та Євгена Сверстюка. Після передрукування на своїй друкарській машинці один примірник листа передав Івану Світличному, у якого він і був вилучений 12 січня 1972 р. Тоді ж згаданий лист давав для ознайомлення Селезненку. Три інші примірники цього документа були вилучені під час обшуків у січні 1972 р. у Світличної Надії, Дзюби Івана і Плюща Леоніда. Рукописний текст листа Стус зберігав у себе до 12 січня 1972 р.
Крім того, цей наклепницький документ («За статистичними підрахунками») потрапив за кордон, про що 14 березня 1972 р. було зроблене повідомлення антирадянською радіостанцією «Свобода».
В грудні 1971 р. на пропозицію Чорновола дав згоду прийняти участь у діяльності так званого «Громадського комітету захисту Ніни Строкатової», заарештованої за антирадянську діяльність. Членами цього «комітету» була складена заява та довідка про особу Строкатової, із яких вміщено наклепницькі твердження відносно правосуддя в СРСР.
В період після 1966 р. придбав у когось із своїх знайомих і зберігав до 12 січня 1972 р. 2 примірники антирадянського документа Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» у вигляді машинописного тексту та фоторепродукції, який є пасквілем на радянську дійсність, національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в Радянському Союзі.
В період після 1966 р. придбав і зберігав до січня 1972 р. машинописний текст так званої новели В. Захарченка «Дзвінок». Цей документ має антирадянське спрямування, вміщує наклеп на радянську дійсність, на органи управління та державні установи і спосіб життя радянських людей.
В 1968—1969 роках у когось із своїх знайомих придбав і зберігав до 12 січня 1972 р. саморобну збірку віршів М. Холодного, під назвою «Крик з могили», в якій у віршах «Собака», «Дядько має заводи і фабрики…» та багатьох інших з антирадянській позицій змальовує радянський лад, життя та побут нашого народу, зводить наклеп на політику КПРС і Радянського уряду.
В грудні 1971 р. та січні 1972 р., перебуваючи на лікуванні санаторії «Світанок» у м. Моршині Львівської області, в розмовах з відпочиваючими Мацкевичем П. М., Кислинським В. В. і Сидоровим В. Г. висловлював антирадянські судження. Викладаючи свої ворожі погляди, в образливій формі висловлювався на адресу засновника радянської держави, наводив наклеп на радянську демократію, в той же час вихваляв буржуазну демократію капіталістичних країн, українських буржуазних націоналістів, які вели збройну боротьбу проти Радянської влади на Україні, та наводив наклепи на матеріальне становище трудящих нашої країни.
В касаційній скарзі адвокат Кржепицький, не заперечуючи фактичних обставин справи, вважає, що у суду були підстави, особливо після звернення Стуса з останнім словом до суду, прийти до висновку про те, що вчинені ним дії були без мети підриву чи ослаблення Радянської влади. Тому просить про зміну вироку, кваліфікацію злочинних дій засудженого за ст. 187-І КК УРСР і визначення покарання в межах санкції цієї статті.
Та обставина, що збірка віршів «Зимові дерева» і деякі статті Стуса попали за кордон і були надруковані в антирадянських виданнях, що принесло шкоду Радянській владі, на думку адвоката, не може свідчити про умисел засудженого на підрив чи ослаблення радянської влади, виходячи з того, що в справі відсутні докази того, що ці твори антирадянського змісту за кордон передавав сам Стус чи інші особи за його згодою.
Сам засуджений вирок суду вважає несправедливим і жорстоким і просить про його зміну з таких підстав.
Вилучені у нього під час обшуку рукописи і вірші — це забраковані ним чернеткові записи, що містять ряд помилкових і хибних тверджень, не можуть розцінюватись як такі, що порочать радянський державний і суспільний лад, оскільки це «невикінчені думки», пошуки до істини, написані в стані розпачу. Тому вважає, що він не може нести за це відповідальність як за контрреволюційний злочин.
Зазначає, що ладен відмовитись від багатьох своїх хибних думок, що він ніколи не стояв на антирадянських позиціях і що йому дуже прикро, що деякі його твори вороги почали брати на озброєння. Просить при вирішенні питання про показання зважити, що в нього старі батьки, хворі дружина і син, що він сам хворіє на виразку шлунку, усвідомив свої помилки і в майбутньому не буде допускати їх.
Касаційні скарги не підлягають до задоволення з таких підстав.
Сам засуджений Стус не заперечує тієї обставини, що він є автором 14 віршів, які починаються словами «Доволі! Ситий вже…» Безпашпортний, закріпачений в селі…», «Опускаюсь — ніби підіймаюсь…», «Розмова з другом…», «Коли багряніла українська революція…», «Комуністи — вперед…», «Режисер із людожерів…», «Кубло бандитів…», «Три С — неначе жарт…», «Наша нація — найпередовіша…», «На історичному етапі…», Між божевіллям і самогубством…», «Від радості у степ…», «Ви ходили до Петлюри».
З протоколу обшуку вбачається, що тексти вказаних віршів були написані засудженим в зошитах, записних книжках і на аркушах паперу, які вилучені у нього 12 січня і 4 лютого 1972 р. (т. І, а. с. 16—22, 24—27).
Висновком криміналістичної експертизи стверджено, що згадані вірші написані власноручно засудженим Стусом (т. ІІ, а. с. 196, 206).
У цих віршах, як це вбачається з їх змісту, містяться наклепницькі вигади, що порочать радянський державний і суспільний лад, в них зводиться наклеп на умови життя радянського народу, на КПРС і Конституцію СРСР.
Вина Стуса в написанні і зберіганні у себе 10 документів антирадянського наклепницького характеру, що починаються словами: «Шановний Петре Юхимовичу», «Привід бродить по Європі», «Ми живемо в час парадоксів» і інших, стверджена показаннями самого засудженого, що він є автором цих документів; фактом вилучення у нього їх під час обшуку; висновком криміналістичної експертизи про те, що зазначені рукописи виконані Стусом (а. с. 196, 206 ч. ІІ).
Показаннями засудженого стверджено, що він 28 липня 1970 р. написав ворожого листа до ЦК КПУ і КДБ УРСР, використавши для цього раніше складений рукопис «Привід бродить по Європі». Розповсюдження вказаного листа стверджено фактом вилучення його тексту 13 січня 1972 р. у Дзюби.
Визнав Стус і факт написання ним наклепницького листа, адресованого Голові Спілки письменників України, Секретареві і Голові Президії Верховної Ради УРСР, що починається словами: «Кожне нормально організовано суспільство..», в якому використано раніше складений рукопис «Франція — це Я».
Протоколом огляду антирадянського журналу «Український вісник» № 3 за 1970 р. стверджено, що зазначені вище листи вміщені в цей журнал (т. ІІ, а. с. 126—137).
Свідок Селезненко Л. ствердив, що засуджений знайомив його з листом наклепницького змісту, який був спрямований на захист осудженого за антирадянську діяльність Караванського і адресований Президії Спілки письменників України, секретареві ЦК КП України та редакції журналу «Всесвіт».
Засуджений Стус визнав, що він є автором цього листа. Долученими до справи речовими доказами стверджено, що цей документ був надрукований за кордоном у видавництвах українських буржуазних націоналістів та зберігався у Світличної і Гулик.
Написання Стусом у 1969 р. листа під заголовком «Місце в бою чи розправі», адресованого редакції журналу «Вітчизна» і в копії — редакції газети «Літературна Україна», де зводиться наклеп на відношення Радянського Уряду до працівників літератури; ознайомлення з цим листом Селезненка; друкування його за кордоном у видавництвах українських буржуазних націоналістів; зберігання копії листа Мешко О. Я. стверджено показаннями засудженого, що він автор цього листа, свідка Сєлезненка Л., що Стус знайомив його з текстом листа, фактом вилучення названого документа у Мешко О. Я.
З протоколів огляду літератури, виданої за кордоном, видно, що лист під назвою «Місце в бою чи в розправі» друкувався там у 1971 р. Повідомленням українського радіокомітету стверджено, що ворожою радіостанцією передавався текст статті Стуса «Місце в бою чи в розправі?» в червні 1971 року (т. ІІІ, а. с. 96—100).
Вина Стуса у виготовленні у 1970 р. саморобної нелегальної збірки віршів «Зимові дерева», куди вміщені написані ним у 1968—1970 роках антирадянські наклепницькі вірші «Не можу я без посмішки Івана», «Отак живу як мавпа», «Який це час» і інші і розповсюдження її серед своїх знайомих, стверджена показаннями самого засудженого, що він автор віршів, вміщених у цю збірку, ще він зробив і розмножив що збірку та передав Селезненкові, Дзюбі, Світличному і Калинець. Свідки Селезненко, Дзюба, Світличний і Калинець визнали, що вони одержали від засудженого саморобну збірку його віршів «Зимові дерева». Органами слідства у Дзюби і Селезненка вилучено по одному примірнику цієї збірки (т. IV, а. с. 129, т. V, а. с. 3—4).
