«нового строю» Білгородського розряду165. Дворічні бойові дії на Лівобережжі
виразно продемонстрували, що фактично розколота козацька Україна не здатна
мобілізувати той воєнний потенціал, із яким вона могла боронити свій
суверенітет і відновити соборність.
Саме військова слабкість значною мірою сприяла розколу Гетьманщини
влітку 1663 р., коли лівобережні полки сепаратно обрали своїм очільником
І.Брюховецького, а легітимно обраний перед тим на гетьманство П.Тетеря не зміг
ані перешкодити цьому, ані відновити територіальну цілісність держави. В обох
випадках йому бракувало військової сили, так само як її не вистачало й
163 Ibid. — S. 340.
164 Janas E. Konfederacja wojska koronnego w latach 1661-1663. — Lublin, 1998. — S. 42-52.
165 Kroll P. Działania wojenne na Zadnieprzu w latach 1661-1662 i dwie nieudane próby opanowania Perejasławia przez Jerzego Chmielnickiego. — S. 335-336, 345-346, 349 passim.
95
лівобережному гетьману, котрий кликав під свій реґімент правобережні полки.
Тим не менше, тісний зв’язок козацького війська із політичним устроєм держави
гарантував йому настільки ж довге життя, як і самій Гетьманщині, створеній цим
військом. Водночас це не означало, що в середовищі козацької верхівки
припинилися спроби радикально змінити мілітарний устрій гетьманату,
зробивши ставку на найману професійну армію.
Показовими в цьому відношенні були петиції, відправлені на варшавський
сейм влітку 1664 р. гетьманом Тетерею166. В основних рисах вони зводилися до
впорядкування державного життя Гетьманщини на тих теренах, котрі на той час
контролював гетьман та його прибічники (це була територія Київського
воєводства, без Брацлавщини та Лівобережжя). Проєкт Тетері передбачав
закріплення за козацтвом попередньо наданих йому привілеїв, а також зрівняння
статусу козацького землеволодіння із шляхетським167. При цьому зміцнювалися й
почасти реставрувалися шляхетські інституції, як-от Руський трибунал, функції
якого мав виконувати Київський ґрод. Шляхта Білоцерківського староства
повинна була нести постійну службу при гетьмані, причому резиденція
останнього переносилася з Чигирина до Білої Церкви168. В решті положень
петиція повертала засади організації реєстрового козацтва до дореволюційного
стану, зокрема передбачаючи встановлення реєстру в 12 000 козаків у 6 полках:
Переяславському, Канівському, Корсунському, Чигиринському, Черкаському й
Білоцерківському169. Особливий інтерес викликають пункти, пов’язані з
професійним військом. Так, гетьман пропонував сформувати при кожному
реєстровому полку затяжну (найману) хоругву, що теж виразно нагадувало
практику, котра існувала до 1648 р. Втім, в даному випадку, очевидно, мало
166 Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1664 року //Крикун М. Між війною і радою. Козацтво правобережної України в другій половині XVII — на початку XVIII століття: Статті і матеріали. — К., 2006. — С. 99-173.
167 Там само. — С. 110-115.
168 Там само. — С. 111-112.
169 Там само. — С. 112.
96
йтися не про підрозділи коронного війська, а хоругви власного затягу, оскільки
всі вони в сукупності мали б підпорядковуватися гетьману170. Опріч цього також
планувалося утримувати піхотний полк при генеральній артилерії в Білій Церкві,
котрий так само мав бути найманим 171. Загалом, ефективність професійного
війська для Тетері, влада якого протягом 1664 р. повсякчас слабшала, була
очевидною. В листах до короля він благав прислати йому на допомогу піхотні
відділи, а в згаданому вище проєкті планував розташувати гарнізони німецької
піхоти в Корсуні та Кодаку172.
Відлуння військових положень Гадяцького трактату і проєктів Тетері
знайшли свою продовження в матеріалах Острозької комісії 1670 р., котра мала
виробити формулу примирення між правобережним гетьманом П.Дорошенком і
Річчю Посполитою173. Інструкції козацьким послам до Острога апелювали до
положень Гадяцького трактату (за винятком згадок про Князівство Руське). Хоч
територіально кордони юрисдикції Гетьманщини окреслювалися трьома
українними воєводствами (Київським, Брацлавським та Чернігівським),
козацький устрій застерігався лише за 12 правобережними полками:
Чигиринським, Черкаським, Канівським, Корсунським, Білоцерківським,
Київським, Кальницьким, Паволоцьким, Брацлавським, Уманським, Подільским
і Торговицьким 174. Просячи підтвердження прав козацького стану, в тому числі й
на земельні маєтності й економічні імунітети, пункти водночас застерігали
звільнення цих теренів від постоїв і стацій коронного та литовського війська.
Статті застерігали, що гетьман мав бути єдиним командувачем козацьким і
170 Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1664 року. — С. 113-114.
171 Там само. — С. 115.
172 Горобець В. Козацький гетьманат в соціополітичній структурі Речі Посполитої. — С. 42.
173 Степанков В. Острозька комісія 1670 року: передумови, хід, наслідки //Україна крізь віки: Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України професора Валерія Смолія. — К., 2010. — С. 481-512; Perdenia J. Piotr Doroszenko a Polska. — Kraków, 2000. — S. 208-209.
174 Акты ЮЗР. — Т.9. — С. 199-201.
97
найманим військом, а у випадку, коли б польсько-литовські відділи за воєнної
потреби були б уведені в Україну, то мали б так само перебувати під його
зверхністю175. Використання козацького війська поза межами України
дозволялося лише за королівською вимогою на певний термін і за окрему платню
(цей пункт був фактичною калькою аналогічних положень стосовно умов
використання посполитого рушення поза межами Речі Посполитої)176. Стосовно
найманого війська Острозький проект повторював Гадяцький трактат у доволі
розпливчастих формулюваннях, згадуючи що кінні та піхотні полки “для захисту
прикордоння” мають отримувати стацію та “зимові хліби” (гіберну) з
королівщин і духовних маєтностей з теренів трьох воєводств, звідки ж має
надходити платня з податків, котрі встановить сейм177. Окрім цього на утримання
артилерії мало бути передано великі рангові маєтності в межах трьох староств —
Лисянського, Корсунського та Богуславського 178. Попри те, що Острозька угода
так і не була ухвалена в її первісній редакції, вона подає нам свідчення того, що
форми правової та політичної свідомості значної частини козацької верхівки
продовжували плекати й розвивати ту модель гетьманату, яку було закладено
Гадяцьким трактатом. Особливо показовим є те, що власне військові інститути
незмінно фігурували в них у вигляді триєдиної формули: козацького війська, як
ядра армії та держави, найманого війська й корпусу артилерії, що були їх
доповненням. Ця структура була не просто виявом політичних планів гетьманів і
старшини, але відповідала тим реаліям, які склалися в Гетьманщині фактично.
Поступове зниження боєздатності козацького ополчення, зробило
помітнішою роль охотницьких (волонтерських) формувань, що постали в Україні
ще в перші роки Хмельниччини й формувалися, головне, за рахунок
позастанових груп населення. Зручність їх залучення до війни полягала в тому,
175 Там само. — С. 202.
176 Там само. — С. 203-204.
177 Там само. — С. 203.
178 Там само.
98
що вони не були прив’язані до певної території й не потребували регулярного
забезпечення, живучи за рахунок воєнної здобичі. Напівосідлий характер життя
цих формувань робив їх повсякчас готовими до воєнних виправ і дозволяв не
витрачати час на тривалі мобілізації. Зворотнім боком охотницьких загонів був
нижчий рівень дисципліни й озброєння, аніж в реєстрових козаків. Крім того,
командири охотників часто також мали свої політичні амбіції й мало рахувалися
з волею гетьманів, що робило їхні відділи некерованою силою, здатною
поламати будь-які плани кампанії. Виникаючи здебільшого в порубіжних
регіонах, охотницькі формування так само швидко зникали, як і з’являлися,
часто міняли місця дислокації, що нерідко призводить до плутанини з ними в
історичнх дослідженнях. Тривале життя судилося тим з них, що обіймали
периферійну територію на якій вирували повстанські рухи покозачених селян.
Тим не менше, саме з охотників у 60-х рр. XVII ст. гетьмани починають
рекрутувати найманців для служби на постійній основі, забезпечуючи їх
грошовим жалуванням, одягом, зброєю та натуральним утриманням179.
Хоча існування охотницьких полків і було нетривалим, вони відіграли
дуже важливу роль в створенні найманих військ право та лівобережних
гетьманів, коли в ході Руїни стало очевидно, що “німецька” модель розбудови
професійного війська себе не виправдала (в гетьманів було надто мало ресурсів,
аби наймати офіцерів-іноземців для вишколу “чужоземських” полків,
закуповувати для них спорядження і озброєння)180. Тому набагато ефективнішим
видавалося формувати наймані полки, спираючись на організаційно-тактичні
взірці козацького війська, що успішно довели зорганізовані в такий спосіб
сердюцькі полки П.Дорошенка. Витворена ним модель найманого війська в
загальних рисах була запозичена й лівобережними гетьманами на початку 70-х
рр., коли значна частина його найманців перейшла на службу до І.Самойловича.
179 Сокирко О. Козацький Марс. — С. 108-109.
180 Сокирко О. Драгунські формування в збройних силах Гетьманщини середини — другої половини XVII ст. //Сторінки історії. — 2024. — Вип.58. — С. 21-40; його ж. Жовніри на продаж. Вербунок іноземних найманців у Козацькому Гетьманаті у 50 — 70-х рр. XVII ст. //Емінак. — 2024. — №2. — С.9-28.
99
Ще одним ресурсом для поповнення війська, який актуалізувала Руїна,
стали запорожці. Особливо активно вони були задіяні в армії лівобережного
гетьмана І.Брюховецького для якого важила не лише їхня боєздатність, але й
політична лояльність. Брюховецький, котрий значною мірою завдячував своєму
обранню на гетьманство підтримці Коша справедливо вбачав у запорожцях силу,
що до певної міри унезалежнювала його становище від мінливих настроїв
лівобережного козацтва. По суті, Брюховецький був першим, хто оцінив усі
переваги постійного професійного війська в проекіції на внутрішню політику
краю, зробивши з жовнірських постоїв дієвий інструмент тиску на потенційно
невдоволених його владою181. Разом із тим, опертя на запорозькі контингенти,
вочевидь, було для Брюховецького недостатньо надійним, оскільки його
авторитет рано чи пізно мав втратити свою вагу, а січове товариство більшою
мірою жило за законами чоловічих військових союзів, аніж здисциплінованих
вояцьких спільнот. Тож їхня керованість і підконтрольність гетьману явно були
недостатніми, свідченням чого є прийняття на службу охотницьких формувань182.
В цій ситуації, подібно до своїх попередників, Брюховецький намагався
залучити на службу союзників, котрі б служили йому за гроші та військову
здобич. Оскільки ногаї та кримські татари в цей час мали ворожі стосунки з
Гетьманщиною, його вибір пав на калмицьку орду, котра перебувала у васальній
залежності від Москви із якою гетьман намагався налагодити щонайтісніші
