Умови Берестейської угоди з УНР викликали рішучий протест з боку політичних та військових кіл Королівства Польського. Передавання Холмщини до складу УНР розцінили як «четвертий поділ Польщі», адже у Варшаві чекали приєднання нових територій на сході, а не урізання вже наявних. Таке рішення спровокувало загальний політичний страйк у Регентському Королівстві та відставку уряду Яна Кухаржевського і навіть стало причиною заколоту II бригади Польських легіонів австрійської армії під командуванням Юзефа Галлера.
Підписані угоди не гарантували українського статусу Холмщини та Східної Галичини. Уже за режиму гетьмана Павла Скоропадського, який встановився у Києві наприкінці квітня 1918 р., тривала завзята дипломатична боротьба за дотримання умов Берестейської угоди. Протягом більшої частини 1918 р. Холмщина була формально українською. На практиці встановити повноцінний контроль над усіма територіями за Бугом Києву так і не вдалося. Там зі згоди австрійської окупаційної влади встигла закріпитися адміністрація Королівства Польського, яка всупереч умовам Берестейської угоди не допускала представників української влади. Українська губернська адміністрація на чолі з Олександром Скорописом-Йолтуховським була встановлена лише на півночі регіону, окупованому Німеччиною. Проблемою була майже повна відсутність на Холмщині корінного українського населення, яке евакуювали на схід під час відступу російської армії влітку 1915 р. (більшість холмщаків повернулася додому навесні 1922 р., після настання стабільності).
У червні 1918 р. міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко подав ноту послу Австро-Угорщини Йогану Форгачу щодо невиконання польською адміністрацією південної Холмщини умов Берестейської угоди. Наступного місяця посол Форгач під приводом порушення цієї угоди українською стороною (невиконання планів постачання збіжжя до Центральних держав) заявив про анулювання секретної угоди щодо створення українського коронного краю в Австрії. У ситуації нерішучості гетьманського уряду з відстоювання угод ініціативу перебрало на себе дипломатичне представництво Української Держави в Австро-Угорщині. Посол В’ячеслав Липинський самочинно подав ноту протесту міністру закордонних справ Австрії Стефану Буріану, а також намагався розпочати інформаційну кампанію у пресі Німеччини та Австро-Угорщини за поділ Галичини і проти відторгнення Холмщини. Існувала надія, що українські вимоги підтримає Берлін. Щоб попередити загрозу визнання Віднем Холмщини та Східної Галичини польськими, Липинський збирався розпочати нові переговори і домовитись про остаточне українсько-польське розмежування в обмін на деякі територіальні поступки на Холмщині. Питання Східної Галичини українськими дипломатами визнавалося більш пріоритетним, ніж збереження Холмщини.
В умовах військового й політичного краху Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, у листопаді-грудні 1918 р. повний контроль над Холмщиною перейшов до поляків. Усі положення Берестейської угоди договору були анульовані після поразки Німеччини в Першій світовій війні.
Розпад Австро-Угорщини
У жовтні 1918 р. Австро-Угорщина перебувала на порозі військово-політичного краху і готувалася до капітуляції. Готуючи ґрунт для порозуміння з Антантою, 16 жовтня імператор Карл І у своєму маніфесті проголосив перебудову австрійської частини монархії на засадах федерації національних провінцій і закликав національні спільноти створювати власні представницькі органи. Та це не вберегло «клаптикову імперію», її народи почали готуватися до переділу території: політичні партії організовували національні комітети, в армії формувалися осередки підготовки збройних повстань. На східну частину австрійського коронного краю Галичини одночасно претендували український та польський національні рухи. Польські депутати австрійського парламенту ухвалили рішення про приєднання Галичини до відновленої польської держави, заходи з перепідпорядкування Галичини розпочала також Регентська рада Королівства Польського. У відповідь українські депутати утворили Українську національну раду (УНРада), що оголосила про намір створити українську державу на території Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.
28 жовтня у Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія (ПЛК), яка мала намір офіційно перебрати владу над всім коронним краєм від останнього австрійського намісника Галичини Карла Гуйна. Щоб не допустити реалізацію польських планів, УНРада звернулася до Гуйна з вимогою негайно передати їй владу над українською частиною Галичини. Після того як австрійський намісник відмовився задовольнити вимогу українців, 1 листопада розпочалися події, що пізніше стали відомими як «Листопадовий чин». Сформовані з українців австрійські військові частини блискавично встановили контроль над містами Східної Галичини, у тому числі над Львовом. За цих обставин Гуйн був змушений все ж передати владу українцям, які 9 листопада проголосили утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
Територіальні претензії ЗУНР конкретизувалися у другому артикулі Тимчасового основного закону, ухваленому 13 листопада 1918 р. До державної території мали належати українські етнографічні території, показані на карті народів Австро-Угорської монархії, складеній у Відні 1855 р. Карлом Чернігом (Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchic, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k. k. Direktion der administrativen Statistik, Wien 1855 Masstab 1:864.000). Польська (західна) ділянка кордону ЗУНР сягала Сяну й охоплювала Лемківщину. На заявленій території ЗУНР перебували численні анклави польського населення (близько 25 % від загальної кількості), особливо в містах.
Коли поразка Центральних держав у Першій світовій війні стала очевидною, втратило сенс свого існування і Регентське Королівство Польське. У листопаді 1918 р. близька до ПСП Польська соціал-демократична партія Галичини і Тешинської Силезії, очолювана Ігнацієм Дашинським, підняла повстання проти австро-німецької окупації. У Любліні було створено соціалістичний Тимчасовий народний уряд Польської Республіки. У своєму маніфесті від 7 листопада 1918 р. Тимчасовий народний уряд проголосив польську державу «На всіх землях, де живе народ польський», і закликав поляків, які живуть у Східній Галичині та в Україні, до мирного вирішення суперечок з українським народом аж до часу їх остаточного врегулювання двома державами на міжнародному рівні. «Вас, братні народи литовський, білоруський, український, чеський і словацький, закликаємо до об’єднання та взаємопідтримки у великій справі творення спільноти вільних та рівноправних націй». Ця декларація давала певні підстави для оптимізму українцям, які прагнули порозумітися з поляками на основі етнографічного принципу встановлення кордонів. Однак уряд Латинського проіснував недовго. Наступного дня після маніфесту Німеччина звільнила з-під арешту Юзефа Пілсудського, і невдовзі Регентська рада й Тимчасовий народний уряд склали перед ним свої повноваження. 16 листопада Пілсудський очолив відновлену польську державу, яку неформально іменували другою Річчю Посполитою. Протягом короткого часу Пілсудський знайшов порозуміння з Польським національним комітетом та Антантою, призначив Ігнація Падеревського прем’єр-міністром і міністром закордонних справ відновленої Польщі.
Паризька мирна конференція
11 листопада 1918 р. Німеччина капітулювала, Перша світова війна завершилася перемогою Антанти (Великої Британії і Франції) та її союзників (США, Італії та ін.). Проблеми післявоєнного устрою світу розглядалися на Паризькій мирній конференції, яка відкрилася 18 січня 1919 р. і тривала протягом року. Важливим напрямком роботи мирної конференції стало вирішення долі народів, які почали державотворення після розпаду Російської, Османської і Австрійської імперій, а також переділ кордонів між старими та новими державами. До Парижа виїхали кілька десятків національних делегацій з обґрунтуваннями територіальних претензій своїх старих і нових держав.
Польське й українське питання на Паризькій мирній конференції з точки зору Антанти мали спільну рису: обидва національні рухи претендували на окремі території як переможеного ворога (Австро-Угорщини), так і союзника, який зазнав військово-політичного краху (Російської імперії). В Антанти було різне ставлення до майбутнього територій цих двох розколотих імперій. Колишня Російська імперія загалом не сприймалася як територія для самовизначення народів. Представлену білим рухом Росію продовжували розглядати як союзника, стара територія якого мала бути збереженою. Одним із винятків із цього принципу була російська Польща (Конгресувка). Як уже зазначалося, вимога відновлення незалежності Польщі була сформульована як окремий 13-й пункт декларації президента Вільсона — активного учасника Паризької мирної конференції. Західні країни могли також посилатися на обіцянки ще царського Петрограда відновити польську автономію, а також на визнання права Польщі на незалежність Тимчасовим урядом Росії. Французька дипломатія розглядала відновлену польську державу як геополітичну противагу Німеччині на сході — послідовно антинімецьку і більш лояльну Парижу, ніж Росія.
Бачення майбутніх польських кордонів суттєво відрізнялося: поляки вимагали рахуватися з принципом історичних прав, натомість Антанта відстоювала критерій етнічної належності та самовизначення населення територій. Послідовним супротивником включення до Польщі етнічно непольських територій був голова британської делегації, прем’єр-міністр Девід Ллойд Джордж. Він закидав полякам порушення ними принципу самовизначення населення окупованих територій, що в майбутньому могло призвести до внутрішньої дестабілізації Польщі. Насправді ж Ллойд Джордж намагався запобігти конфлікту Польщі з білою Росією.
У гіршій ситуації опинилася наддніпрянська УНР, відновлена в другій половині грудня 1918 р., після повалення гетьманату. По-перше, вона розглядалася Антантою як невід’ємна складова частина Росії, і лідери білого руху особливо на цьому наполягали. По-друге, зіграла роль багаторічна пропаганда про існування «триєдиного російського народу»: на Заході вірили в національну самобутність грузинів, литовців, фінів, але не «малоросів». По-третє, під час Першої світової війни офіційний Київ мав історію відносин із Центральними державами, ворогом Антанти, і це не додавало йому престижу. Більш того, керівництво УНР було відверто лівого спрямування, а більшовики діяли під маркою «Радянської України», що сприяло формуванню асоціативного ряду між українським національним рухом та більшовизмом у сприйнятті лідерів Антанти. І найголовніше, через військові поразки УНР не могла ефективно контролювати свою територію, що наводило на думку про недостатню підтримку її місцевим населенням та безперспективність її боротьби. Усі ці міркування, й без того поширені серед західних політиків, підкріплювалися суголосною антиукраїнською пропагандою поляків та росіян у Парижі.
