Власне кельти, носії латенської культури, дісталися тільки крайнього заходу сучасної території України, Закарпаття. Їхні пам’ятки, найбільш відомою серед яких є Галиш-Ловачка на околиці теперішнього Мукачева, розташовані вздовж верхньої течії Тиси та її приток. Не виключено, що якісь невеликі групи кельтів перетинали Карпати, про що свідчать поодинокі знахідки на схід від них та унікальний комплекс із поселення Бовшів на Івано-Франківщині. Однак безпосередній вплив латенської культури на населення східноєвропейських земель був мінімальним, значно більше позначилися опосередковані впливи, що були пов’язані з переселенням носіїв латенізованих старожитностей.
Від середини І тис. до середини І ст. до н. е. кельти домінували на обширах Європейського Барбарікуму, а притаманна їм латенська культура впливала на технологічний розвиток та естетичні смаки сусідніх варварських племен. Зокрема, зоною такого впливу були території сучасних Німеччини й Польщі, які в зазначений період замешкували (пра)германці та, що не виключено, носії інших мов. Найстаршим явищем серед латенізованих культур цього регіону була ясторфська археологічна культура. Саме в її ареалі вбачають вихідний регіон, звідки мігранти в останні десятиліття III — перші десятиліття II ст. до н. е. рухалися на південний схід. Причини, що спонукали цю людність до переселення на значну відстань, залишаються предметом дискусії. Проте сам факт цього переселення, зафіксований змінами археологічної картини на обширі від Карпат до Дніпра й від Південної Білорусі до Черкащини, твердо встановлено.
Ці мігранти у більшості випадків приходили не на спустілі землі. Уже йшлося про те, що криза III ст. до н. е. позначилася не лише на степовій, а й на лісостеповій Скіфії, де помітно скорочується кількість замешканих пам’яток. Тож економічні та демографічні негаразди були спільними для всієї системи, що склалася у Великій Скіфії, але, на відміну від степу, в лісостепу про мало не повну депопуляцію не йшлося. Значно меншою мірою зазначені негаразди зачепили північніші землі, лісової зони. Пам’ятки мілоградської (VII—І ст. до н. е.) та юхнівської (V ст. до н. е. — рубіж ер) археологічних культур, південні частини ареалів яких заходили в межі «прабатьківщини слов’ян», продовжили існувати без ознак будь-якої суттєвої кризи, що припадала б на III ст. до н. е. Доволі непевною для III ст. до н. е. є археологічна картина в межиріччі Дністра та Пруту, а також простору між Прутом і головним хребтом Східних Карпат. Однак і тут є бодай нечисленні пам’ятки, у яких вбачають археологічні сліди присутності людності, яку античні джерела називають гетами.
Отже, вихідці з ареалу ясторфських старожитностей у певному обсязі контактували з аборигенним населенням, і саме культура місцевих субстратів надала своєрідності новоутвореним старожитностям поєнешти-лукашівської та зарубинецької археологічних культур. Ідеться про своєрідність зазначених старожитностей порівняно з іншими археологічними культурами кола латенізованих. Однак найяскравіші риси цих старожитностей дозволяють впевнено не відокремлювати поєнешти-лукашівську та зарубинецьку культури від зазначеного кола. Якісний лощений керамічний посуд, застібки-фібули латенської схеми та прикраси, традиція «полів поховань» тощо міцно пов’язує східноєвропейські культури з усім центральноєвропейським латенізованим загалом.
На сучасному рівні вивченості проблеми появи східноєвропейських латенізованих археологічних культур важко скласти певне уявлення про деталі цього процесу. З огляду на хронологію зрозуміло, що культурні перетворення зачепили трохи раніше найближчі до ясторфського ареалу землі, де сформувалися пам’ятки пшеворської культури. Дослідники схиляються до думки, що формування цих старожитностей здебільшого мало вигляд поступової «повзучої» аграрної колонізації сусідніх територій, розтягнутої в часі на близько півстоліття (приблизно в межах другої половини III ст. до н. е.). Цей процес супроводжувався акультурацією тубільного населення (тобто ознайомленням його зі зразками матеріальної культури латенізованого типу) та, ймовірно, асиміляцією цього населення.
Натомість «виплески» населення, що сягнули власне східноєвропейських обширів, судячи з усього, були саме відносно одномоментними переселеннями значних мас людей. Певним «перехрестям» для цих мігрантів став вододіл верхів’їв Прип’яті та Дністра. Частина з них повернула на південь і спустилася вниз Дністром та Прутом, тут почали функціонувати пам’ятки поєнешти-лукашівської культури. Другий потік посунув уздовж Прип’яті на схід. Якась частина цих мігрантів осіла на Поліссі, інші досягли гирла Прип’яті й спустилася на південь вздовж Дніпра, зайнявши відносно вузьку смугу від гирла Десни до гирла Росі. Трохи менша група цих мігрантів посунула навпаки, на північ, і осіла здебільшого в поріччі Дніпра в межах півдня сучасної Білорусі (приблизно від гирла Прип’яті до гирла Березини). Матеріальна культура цих трьох груп відбилася у трьох локальних варіантах пам’яток «класичної» зарубинецької культури (поліському, середньодніпровському та верхньодніпровському).
Одночасність початку поєнешти-лукашівських та зарубинецьких пам’яток свідчить на користь того, що їх поява у Східній Європі була наслідком саме однієї міграційної хвилі. Щоправда, хронологічна картина формування зарубинецьких пам’яток залишає певні питання відкритими. Річ у тім, що ранні комплекси пам’яток поліської та середньодніпровскої груп є приблизно на півстоліття старшими від пам’яток верхньодніпровських. Тобто не можна виключати, що це були дві «хвилі», які послідовно виходили з «прабатьківщини», і мігранти «другої черги», переконавшись у тому, що Полісся та обшири Києво-Канівського Подніпров’я вже зайняті, вимушено рушили на північ.
Проте більшість дослідників схиляється до іншої гіпотези, вбачаючи в утворенні верхньодніпровських пам’яток наслідок переселення вже носіїв власне зарубинецьких старожитностей, насамперед середньодніпровського локального варіанта. Якщо погодитися з цією гіпотезою, то можна припустити, що вже через одне-два покоління мешкання «зарубинців» на Середньому Подніпров’ї їхній демографічний потенціал зріс настільки, що вони спромоглися колонізувати і чималий регіон на півночі.
Як уже зазначалося, своєрідності латенізованим культурам Східної Європи надавали насамперед культури субстратного населення. Це визначило відмінності не тільки між поєнешти-лукашівськими та зарубинецькими старожитностями, а й між локальними варіантами останніх. На Поліссі попередні старожитності представлені пам’ятками поморської культури, на Середньому Подніпров’ї — лісостепової скіфської, на Верхньому — мілоградської. Якихось археологічних слідів конфліктів з аборигенним населенням не спостерігається в жодному регіоні. Відсутні й підстави припускати втечу, принаймні масову, аборигенів за появи мігрантів. Тож слід думати, що прибульці налагодили певні мирні взаємини з попереднім населенням та протягом історично короткого часу асимілювали його.
Саме асиміляцію аборигенів прибульцями, а не розчинення прибульців у масі аборигенів, дозволяє припускати структура латенізованих старожитностей Східної Європи. У домобудівництві, приміром, типи домівок субстратного населення якщо не панували, то становили значну частку. Це цілком логічно, адже в незвичних природних умовах доцільно було скористатися досвідом місцевих мешканців у цій сфері. Так само «місцеве коріння» демонструє чимала кількість різновидів посуду, що використовувався для зберігання запасів та приготування їжі. А от столовий сегмент керамічного набору (більш престижний), складається із високоякісного лощеного посуду, виготовленого в латенських традиціях, принесених у регіон саме мігрантами. Так само за латенізованими зразками виготовлялися металеві деталі одягу та прикраси, тож, імовірно, доволі швидко притаманне прибульцям вбрання витіснило місцеві зразки.
Зрештою, показовим є панування відносно уніфікованого поховального обряду, кремації на стороні та поховання решток кремації на великих могильниках, що налічували кілька десятків, а частіше навіть сотні могил («полях поховань» або «полях поховальних урн»). Окремі елементи цього обряду не були абсолютною новацією для Східної Європи. Однак поширення такого обряду як цілісної системи можна пов’язати тільки з хвилею мігрантів рубежу III—II ст. до н. е., а крім того, цей обряд єднає поєнешти-лукашівські та зарубинецькі старожитності з рештою латенізованих культур. Якщо запозичення в інших сферах можна, за бажанням, пояснити утилітарними міркуваннями, то зміни в поховальній обрядовості засвідчують значні ідеологічні (і навіть ширше — світоглядні) зрушення.
Таким чином, саме «латенська вуаль» визначила «культурне обличчя» населення поєнешти-лукашівського та зарубинецького ареалів. Проте тут не йдеться про механічне перенесення культурного зразка мігрантами з Центральної Європи. По-перше, самі переселенці навряд чи становили якусь компактну культурну спільноту, їхній рух певною мірою затягував населення, яке мешкало вздовж маршруту руху. По-друге, східноєвропейські латенізовані старожитності, беззаперечно, є продуктом синтезу культур прийшлого та субстратного населення. Тож у випадку поєнешти-лукашівської та зарубинецької культур ми маємо справу з оригінальними новоутвореннями, а не прямим наслідуванням якоїсь однієї попередньої традиції.
Для носіїв східноєвропейських латенізованих старожитностей характерна стала осілість, про яку свідчать і довготривалі поселення, і могильники, що безперервно функціонували протягом 150—200 років. Запорукою такої осілості було комплексне господарство, базоване на рільництві. Економічну стабільність, зокрема, добре засвідчують постійні торговельні зв’язки «зарубинців» з античними осередками Чорноморського узбережжя.
Показово, що високоліквідні та компактні предмети розкоші, зокрема прикраси, в античному імпорті «зарубинців» були чи не на останньому місці. Натомість стабільно постачалися теж престижні, але значно складніші для транспортування вино та олія. Знахідки фрагментів амфор, що були основною транспортною тарою для рідини, на деяких зарубинецьких пам’ятках (наприклад, городищі Пилипенкова Гора в околицях сучасного Канева) становлять до 10 % від загальної кількості керамічних знахідок. До того ж амфорні знахідки свідчать: торговельні відносини з причорноморськими полісами встановило вже перше покоління мешканців зарубинецьких осередків (принаймні середньодніпровських), не пізніше від перших десятиліть II ст. до н. е.
Важливість торговельних відносин, основною трасою яких був Дніпро, для «зарубинців» ілюструє й така обставина. Уже згадувалося, що в останній третині II ст. до н. е. на пониззі Дніпра постав пізньоскіфський осередок. Населення пізньоскіфських городищ мало змогу перешкоджати пересуванню «чужинців» цією ділянкою Дніпра, а отже, втручатися у вже налагоджену торгівлю між «зарубинцями» та населенням античних міст.
