Обов’язковою умовою в разі зміни хана, якої дотримувалися турки, була, як бачимо, приналежність до владного роду Гераїв. При цьому усі ханські сини-принци мали титули султанів, а доньки — султанок. У цьому полягала важлива відмінність від династії Османів, у якій титул султана належав лише владущому падишахові. Кримський же володар мав право носити титул хана (хакана), чим наголошувалася тяглість щодо монгольської традиції і навіть стверджувалася певна зверхність над Османами.
Загалом, рід Гераїв продовжував сприйматися як керівна династія, що правила Кримським ханатом, причому владущий хан вважався одночасно і суверенним правителем держави, і союзником-ставлеником султана, зведеним на ханський престол намісником пророка, і верховним сюзереном щодо місцевої кримсько-татарської знаті — беїв і мурз.
Становлення основних традицій і принципів управління Кримським ханатом відбувалося на початку — у першій половині XVI ст., починаючи вже від часів правління Менглі Герая. Кримський хан мав якнайширші повноваження — володарював над життям і смертю своїх підданих, маг самовладно розпоряджатися їхньою землею та майном, мав право видавати закони, був верховним головнокомандувачем війська. Ханові належало право хутбе — згадки його імені під час молитви в усіх мечетях ханату, а також виняткове право карбувати монету. Останні два моменти (хан як «володар хутбе і монети») не раз згадують у джерелах як свідчення і докази самодержавної природи влади хана, якого ніхто не має права призначати чи позбавляти влади. Справді, у мусульманській релігійній та державній традиції цими двома правами володіли лише незалежні суверенні володарі. Наявність цих двох привілеїв засвідчувала суверенний статус правителя і незалежність його держави.
Територіальні межі Кримського ханату визначити складно. Ханові, згідно з давньою приказкою, належала та земля, на яку ступало копито його коня. Уже до XVI ст. ханат охоплював не лише степову частину Кримського півострова, але також і північнопричорноморські степи у нижній течії Дніпра та Дону, а також Кубань. Уже засновникові ханата Менглі Гераю підкорялися північнопричорноморські прибережні степи аж до Бесарабії на заході і півічнокавказької Черкеси на сході. Ці степи, заселені кочовими племенами, переважно ногайцями, офіційно називалися «Ор-ташраси» («Ті, що розташовані за Ором», «Землі за Перекопом», «Заорря»). При цьому сам півострів вважався територією постійного місцеперебування ханату, місцем зимівки, а сусідні з ним степи сприймалися як місце літніх кочовищ. Загалом, територія Кримського ханату була величезною — понад 250 тис. кв. км, при цьому власне Кримський півострів має площу близько 27 тис. кв. км.
За межами Кримського півострова ханові підкорялися кілька кочових орд — численні ногайські клани, що кочували між Дунаєм та Кубанню. Вони були відомі як під умовними назвами залежно від території кочовищ — Білгородська орда, Аккерманська орда, Буджакська орда, очаківські татари (XVI—XVII ст.), так і під власними назвами — Єдисанська орда, Єдичкульська орда, Джамбайлуцька орда (XVIII ст.). У XVII ст. очільником ногайців був op-бей (перекопський бей), з XVIII ст. до кожної орди призначався сераскер — командир, воєначальник і каймакам — цивільний адміністратор.
Білгородська (Буджацька, Добруджська або Мала Ногайська) орда кочувала у степах Буджаку між гирлами Дністра та Дунаю. Татари почали заселяти цю місцевість ще до XIV ст. У другій половині XIV ст. орда зайняла степи між гирлами Дніпра та Дунаю від Білгорода (сучасного Білгорода-Дністровського) до Юлії. Близько 1569 р. сюди з прикаспійських степів переселилося понад 30 тисяч ногайських родів, яких з часом почали називати буджацькими татарами за назвою містечка Буджак у Дніпровському лимані.
На початку XVII ст. відбувся масовий наплив ногайців до буджацьких степів. Більшість населення займалися скотарством — розведення великої рогатої худоби, конярством та вівчарством. На відміну від інших ногаїв, чистих кочовиків-скотарів, населення Буджацької орди практикувало також землеробство — вирощували пшеницю, жито, ячмінь і просо. Зрідка практикувалося також виноградарство. Утім, грабіжницькі походи на сусідні країни у будь-якому разі залишалися головним джерелом збагачення для місцевого населення. Навіть на початку XVIII ст. Димитрій Кантемир в «Описі Молдавії» зазначав, що місцеві селяни постійно страждали від татарських набігів. На початку — у першій половині XVII ст. Буджацька орда могла виставити в похід від 15 до 30 тис. вояків.
Мешкали татари орди кочовищами-улусами (від 80 до 90 улусів), якими керували мурзи. Мурзи, у свою чергу, підкорялися сераскерам — намісникам, яких призначав кримський хан. На початку XVII ст. серед мурз виділився своєю активністю Кантемир-мурза, який часто організовував та очолював походи білгородських татар у литовські та московські землі. Особливо часто нападав він на Поділля, Галичину та Волинь. Після Хотинської війни 1621 р. турецький султан Осман II призначив Кантемира на посаду паші Очакова, Сілістрії (сучасне місто Сілістра у Болгарії) та Бабадага (нині — місто Бабадаг у Румунії), зобов’язавши його охороняти рубежі турецьких володінь з Річчю Посполитою. Внаслідок цього Кантемир припинив визнавати васальну залежність Буджацької орди від Кримського ханату.
1628 р. мурза Кантемир отримав титул візиря — правителя узбережжя Чорного моря і гирла Дунаю разом із Сілістрією та Аккерманом. Його самостійна політика, так само як і діяльність численних родичів мурзи, призвели до затяжного протистояння з Кримом. Намагалися вони позбутися й турецької залежності.
1770 року, під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр., Буджацька орда перейшла під протекторат Російської імперії і переселилася до степів Приазов’я між Кам’янкою і Азовом.
Єдисанська, або Очаківська, орда кочувала на територіях між Дніпром, Південним Бугом та Дністром від узбережжя Чорного моря до річки Кодима. Адміністративним центром орди був Очаків, який підкорявся Османській імперії. Туреччина контролювала також землі між Бузьким лиманом і Деліголем, тоді як решта території орди була підвладна Кримському ханату. Орду очолював сераскер чи, пізніше, каймакам із роду Гераїв, якого призначав кримський хан.
Єдисан у перекладі з турецької мови означає «Сім імен», що, ймовірно, свідчить про належність до складу орди семи родових груп. Місцеве татарське населення займалося скотарством, торгівлею і, незначною мірою, землеробством. Торгували переважно зерном і сіллю, нерідко здійснювали набіги на осіле землеробське населення території сучасної України.
Єдичкульська орда кочувала з другої половини XVI ст. між Дністром та Дунаєм. Правили цією ордою мурзи під загальним наглядом призначеного з Криму сераскера. Крім того, управління ордою здійснював ще один спеціально призначений посадовець — яли-агаси, головним обов’язком якого було збирання данини на користь кримського хана.
1706 р. мурзи Єдичкульської орди звернулися до турецького султана з проханням звільнити їх від підпорядкування Кримському ханату і дозволити перейти під управління Високої Порти, обіцяючи сплачувати щорічну данину і брати участь у війнах султана. Османська імперія не задовольнила це прохання, видавши спеціальний султанський указ-фірман, згідно з яким усе задунайське населення мало підкорятися кримському ханові. У середині XVIII ст. за наказом хана орда перекочувала на лівий берег Дніпра і зайняла територію від Кизикермана до гирла річки Конки і від Дніпра до верхів’я річок Конки і Берди.
Джамбайлуцька, або Перекопська, орда була одним із відгалужень Ногайської орди, заснованим у другій половині XVI ст. переселенцями з північнокавказьких степів. Ця орда кочувала найближче до воріт у Крим — між Перекопом, Дніпром і річкою Берда. Не дивно, що саме їй кримські хани приділяли найбільше уваги, оскільки обов’язком перекопських татар був захист Кримського півострова від зовнішнього вторгнення. Місцеві мурзи мали надавати кримським ханам певну кількість вояків для захисту Перекопу, виступати в організовані ханом військові походи, передавати ханові частину здобичі від набігів на українські землі, а також виділяти кошти за кожного захопленого полоняника. Орда кочувала аулами із сімей та кибиток, яких на 1766 р. їх нараховувалося понад п’ять тисяч. Керував нею каймакам або сераскер-султан з династії Гераїв, резиденція якого розташовувалася у Перекопі.
Простота державної організації та примітивність діловодства у всіх галузях управління дозволяли татарам не мати постійних, стаціонарних урядових установ, розташованих у якомусь місці, де мав би перебувати і сам хан як носій верховної влади. Це призводило до того, що у татарській державі в Криму тривалий час не було нерухомої столиці як усталеного географічного пункту, місця розташування уряду, державних установ і служб. Уся влада концентрувалася навколо хана, і державна машина організовувалася і працювала там, де перебувала його кочова ставка.
Утім, кілька міст Криму, у яких хан затримувався надовго, могли претендувати на роль столиці у нашому розумінні. Початково столицею Кримського улусу можна було вважати Солхат (Старий Крим), потім вона перемістилася у Кирк-Єр (Чуфут-Кале), а згодом — до Салачика біля підніжжя Чуфут-Кале. І лише поступово у першій третині XVI ст. у ролі столиці затвердився Бахчисарай. Після завершення його будівництва 1503 р. сюди було перенесено ханську ставку, і місто поступово стало повноцінною столицею ханату.
Внутрішнє життя Кримського ханату регламентувалося нормами звичаєвого татарського права — так званої «чингізової торе». У джерелах ці неписані правові норми називалися також «старим звичаєм чингізидським», «старими звичаями (правилами) татарськими», «звичаями колишніх царів чингізидських». Ці норми права протиставлялися «новому законові», який уводили на підвладній їм території Криму турки. Крім співіснування на Кримському півострові двох правових систем, на частині території діяла турецька адміністрація, паралельно перебували в обігу дві монети — татарська і турецька, а частину повинностей місцеве населення виконувало і на користь місцевої знаті та Кримського ханату, і на користь османської Туреччини.
Державна влада кримського хана обмежувалася колегіальною радою з представників вищої знаті ханату — гьорюнюш/корниш — або диваном. Цей державний орган, який московські посли називали «думою» («Земською думою»), можна назвати вищою державною радою. Вона одночасно була відомством, яке мало здійснювати наповнення скарбниці ханату і стежило за використанням наявних коштів, верховною судовою інстанцією і департаментом зовнішньої політики ханату. Саме диван ратифікував міжнародні договори чи давав згоду на рішення хана розпочати військові дії, міг, як вища судова інстанція, переглядати судові рішення. Лише диван міг засудити до смертної кари. Загалом без дозволу на те дивану хан не міг прийняти жодного важливого рішення.
У складі дивану виділяли Великий і Малий дивани. До Великого дивану належали представники «усієї землі» — усі без винятку мурзи і представники простолюду — «кращі» з «чорних людей» («кара халюк»). Малий диван містив винятково представників вузького кола вищої знаті.
