Водночас з цими міжнародними подіями активізувалася діяльність «лівих» з керівництва КП(б)У. Вони бажали терміново долучитися до боротьби за оволодіння повстанською масою. Адже по суті справджувалася оцінка Г. П'ятакова, висловлена ним на вересневому 1918 р. пленумі ЦК КП(б)У: «Селянство налаштоване нині так революційно, як ніколи, і готове зі зброєю в руках битися за радянську владу, яка вже дала йому землю: воно не завойовує нового, а захищає ту землю, яку вже отримало». Щоправда, захищати національну державність у вересні 1918 р. ще не було потреби, тому національні гасла тоді ще були не на часі.
Після проголошення 14 листопада курсу Української Держави на федерацію з небільшовицькою Росією національно-державний чинник знову став актуальним. Поновлення в Україні свого радянського центру створювало б у народних мас ілюзію про визнання і підтримку більшовиками органічної для українців єдності національного і соціального. Тому в датованій другою половиною листопада 1918 р. доповідній записці до ЦК РКП(б), оригінал якої, як зауважив пізніше В. Затонський, ймовірно, «був підписаний, як більшість паперів того періоду, П'ятаковим та мною», йшлося про потребу створення радянського всеукраїнського центру, відсутність якого «дає можливість петлюрівцям певною мірою залучати на свій бік ті селянські елементи, котрі незадоволені режимом гетьмана, але недостатньо свідомі для того, щоб розібратися в тому, хто саме зараз веде боротьбу з гетьманом». Після аналізу ситуації в Україні у цій же записці підкреслював: «За такого політичного становища вкрай важлива ясність постановки всіх політичних питань. Совітський центр повинен був з'явитися при першій же нагоді, але цього не зроблено до цього часу, що є нашим серйозним упущенням».
Близький на той час за поглядами до П'ятакова та Затонського В. Антонов-Овсієнко у зверненні до В. Леніна від 22 листопада 1918 р. зауважував: «Я вирішив іти вперед. Зараз можна голими (та зухвалими) руками взяти те, що згодом доведеться брати лобом». Як згадував Затонський, Сталін у відповідь на такі звернення якось сказав: «Та заспокойтеся ви там: старий (тобто Ленін. — Авт.) сердиться». Однак Кремль таки прислухався до цих звернень. Щоправда, з огляду на політичну ситуацію та настрої мас, для опанування України йому знову довелося відновити українську радянську державність.
В Україні на той час уже вирувало повстання під проводом Директорії. Більшовицькі керманичі усвідомили, що наміри «правих» захопити Україну «в слушний момент» військами російської Червоної армії можуть виявитися нездійсненними, оскільки силою втихомирити українську повстанську стихію не здавалося можливим. Директорія ж, незважаючи на всю її «лівизну» та спроби домовитися, не була підконтрольна і могла бути лише зовнішнім союзником, що не влаштовувало Кремль. Зважаючи на те, що значна частина гасел повстанського руху, які підтримувала й Директорія, була близькою до більшовицько-радянського зразка початку 1918 р., існував лише один вихід з такого становища — використати повстанський рух для опанування України.
Щоб знівелювати національну складову повстання під проводом Директорії, Кремль погодився на те, щоб формально боротьбу за панування над Україною очолив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який з дозволу Кремля було створено у Курську 28 листопада 1919 р. Очолив цей уряд Г. П'ятаков, а його місцеперебуванням було призначено місто Суджа, яке на той час формально перебувало у складі України. 30 листопада на засіданні уряду було створено військовий відділ на чолі з Артемом (Ф. Сергєєвим) і того ж дня було видано декрет про створення Революційної військової ради Української Радянської армії, до складу якої увійшли Артем, В. Затонський та В. Антонов-Овсієнко. Цьому органу, який замінив Реввійськраду військ Курського напрямку, мали підпорядковуватися «усі збройні сили, які діють на території України».
Таким чином, Кремль повертався до апробованого досвіду створення радянських урядів у національній оболонці. Причини такого «прихильного» ставлення до національної форми стають зрозумілими після ознайомлення з телеграмою В. Леніна на адресу І. Вацетіса від 29 листопада 1918 р., зміст якої значною мірою був зумовлений аналізом ситуації в Україні: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів».
На підтвердження прихильності до права націй на самовизначення РНК РСФРР визнав незалежність Естонії (7 грудня 1918 р.), Латвії та Литви (22 грудня). Ці декрети були затверджені постановою ВЦВК від 24 грудня 1918 р. Аналогічне рішення щодо Білорусії було ухвалене Президією ВЦВК 5 лютого 1919 р. Як бачимо, в цьому переліку немає України, хоч керівництво УСРР очікувало цього. Можливо, причиною такого «невизнання» були побоювання реального відокремлення радянської України від Росії, бо до цього все йшло. Але це зовсім не означало ненадання радянській Україні тих формальних прав, які визнавалися за перерахованими вище радянськими республіками. Така оцінка підтверджується й тим, що надалі в постановах керівництва РСФРР Україна згадувалася в одному ряду із вказаними «незалежними» республіками. І саме завдяки такій формальній державності керівники багатьох повстанських загонів охоче йшли на контакт з більшовиками, які таким чином і поширювали свій вплив.
Опанування України з допомогою української форми радянської державності сприяли поліпшенню іміджу більшовицької влади. Мало хто замислювався над реальністю таких декларацій. Більшовики для багатьох повстанців були тією силою, що зберегла органічну єдність національного і соціального. Успіху більшовиків сприяла й фактична некерованість повстанським рухом з боку Директорії УНР, відсутність чітко визначених цілей та першочергових завдань її існування, розбрат серед її керівництва. Окрім того, Директорія УНР була спадкоємицею Центральної Ради, яка, власне, й запросила Німеччину на допомогу. Ця обставина була однією з ключових у більшовицькій пропаганді, яка намагалася «самостийность» (так звучало російською мовою) ототожнити з «буржуазно-поміщицьким» впливом і намірами «імперіалістів» загарбати Україну.
Успішна агітаційно-пропагандистська робота велася не лише в лавах повстанців, а й серед тих німецьких військових, яких ще не встигли вивести з України. Саме з їх допомогою більшовикам вдалося опанувати Харків. У записці керівників більшовицького повстання у Харкові зазначалося: «1 січня починаємо виступ. Повідомте ваші ресурси та наміри. Німці беруться затримати українські війська, зайнявши разом з нами вокзал. Дійте рішуче, напролом. Українські війська дуже ненадійні, перед сміливістю відступають». У датованому 2 січня 1919 р. донесенні І. Вацетісу з підписами В. Антонова та В. Затонського зазначалося: «Реввійськрада постановила почати рішучий наступ на Харків».
Наступ був вдалим, результативними виявилися й наслідки агітаційно-пропагандистської роботи. 4 січня 1919 р. Реввійськрада РСФРР постановила «створити єдиний Український фронт, відносно якого партизанські українські загони становили б складову його частину. Для керівництва Українським фронтом створюється Реввійськрада в складі командувача Антонова та членів Реввійськради — за призначенням українського уряду». У директиві І. Вацетіса від 6 січня 1919 р. з приводу складу та завдань Українського фронту окремим пунктом визначалося: «На всій території України мають бути широко використані дії партизанських загонів та політична робота». Ця настанова була виконана на повну силу. Найбільшими військовими об'єднаннями, які перейшли на бік Червоної армії, стали загони під проводом Нестора Махна та Ничипора Григор'єва. Перший із названих отаманів був прихильником анархізму, а другий перебував під впливом українських соціалістів-революціонерів (боротьбистів).
Важлива деталь: «українська» назва спочатку армії, а потім і фронту зовсім не означала українського, тобто підпорядкованого українським органам влади і такого, що відстоює інтереси УСРР, змісту цих формувань. Про це відверто писав наприкінці січня 1919 р. у зверненні до ЦК РКП(б) X. Раковський: «ТРСУУ (Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. — Авт.), не будучи по суті самостійним (мовою оригіналу — „самостоятельным“. — Авт.), не створював і не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду Групи Курського напрямку „Реввійськрадою Української] Ч[ервоної] армії“ виключно для того, щоб можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ, тобто продовжили ту політику, яка була розпочата створенням ТРСУУ. Це перейменування жодним чином не означало і не означає зміни по суті, тим більше, що особистий склад цієї Реввійськради призначений не нами, а центральними установами РСФРР і негласно він є тією ж Реввійськрадою Групи військ Курського напрямку».
Протягом січня—лютого 1919 р. більша частина України була зайнята Червоною армією. Головним чинником стрімкого опанування України стала та обставина, що політично активні низи сприймали більшовиків як носіїв тієї форми радянської влади, яка вміщалася в гасло «Вся влада місцевим радам!» У пам'яті залишалося значною мірою реалізоване в Росії гасло «Землю — селянам!» та прихильність Кремля до права націй на самовизначення вкупі з лояльним ставленням до розвитку національних культур. Так було на початку опанування більшовиками України.
1919 р. як міжнародна, так і внутрішньоросійська ситуація порівняно з початком 1918 р. відчутно змінилася. Більшовицьке керівництво не мало наміру повторювати в Україні весь пройдений у Росії шлях становлення своєї влади. Натомість воно намагалося механічно перенести існуючі на початок 1919 р. правила гри в Україну. В деяких питаннях, насамперед земельному, була спроба піти далі того, що було вже зроблено в Росії. До того ж наміри Кремля не обмежувалися Україною, а перспективи здавалися райдужними. У промові на конференції залізничників 16 квітня 1919 р. Ленін відзначав: «Із завоюванням України і зміцненням радянської влади на Дону наша сила міцнішає». Здавалося, настав час подумати про поширення своєї влади за межі колишньої Російської імперії.
Участь мас у владній вертикалі: особливості 1919 р.
Більшовики в Росії тільки навесні 1918 р. почали власну революцію — комуністичну. Україна тоді перебувала за межею їхнього безпосереднього впливу. Поставлене завдання Ленін у травні 1918 р. сформулював так: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей». Ішлося про оголошення великого виробництва загальнонародною (а фактично — державною) власністю, про колективізацію (а насправді — одержавлення) дрібного виробництва, про ліквідацію товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового господарства.
