Вій-ник

— Мало що мене дивом не задавив, так ще й мою кобзу ледь не потрощив! — продовжував репетувати юнак, мелодійним та гучним мов дзвін голосом. В руках він ніжно мов молодицю якусь пестив означений музичний інструмент. — І де таких сліпих роблять?!

Не звичний до такого ставлення вдома, та помітивший посмішки у козаків, що розглядали нове видовище, Велет несподівано для самого себе зашарівся.

— Тиба, не тільки сліпий, ще й невіглас! Чи тебе батьки ввічливості не вчили ?! Чи не знаєш, що треба перепрошувати, як давиш чесних християн!? — все насідав той худорба.

Аж раптом у сцену ввірвався інший персонаж.

— Олесю, — прохрипів запиханий хлопчик із пером та сувоєм у руках, — де ти ходиш? Ти ж знаєш, що повинен бути біля мене на всяк випадок!

— Це я повинен? — прогуркотів вже низьким тоном юнак, насупивши брови, — це ти в нашій сім'ї , батьківська гордість, та козацький джура.

— Брате, ми ж говорили уже про це. Вчитель наказав мені...

— Отож бо! Твій вчитель, і наказував саме тобі стежити за моїми нападами. До мене це ніякого відношення немає, мені він нічого не наказував і не зміг би. Бо таким як я до козацтва зась, сам знаєш чому. Тому я вільний птах і допомагаю лише за власним бажанням та власним рішенням.

— І ти не хочеш допомогти мені? — скорчивши кумедну міну запитав хлопчина із сувоєм. — Власному брату?

— Андрію, я не зобов'язаний робити твоє життя простішим. І чого ми тут застигли? Ходімо вже!

Хлопець швидко повернувся спиною до застиглого з подиву Велета та хутко рушив десь у сторону, аж раптом зупинився, через плече зирнув на Драка та вимовив:

— А тобі б невігласе варто було б повчити гішпанську, стане в нагоді. А то ж осоромишся, як ото зараз.

Із цими словами молодик зник закритий кремезним тулубом якогось перехожого козака, та наче розчинився у повітрі.

— Ай щоб його! — скрикнув молодий джура, із письмовим приладдям. — Знову!

Та чимдуж побіг у сторону де зник парубок із кобзою за спиною.

Велет розгублено глянув на своїх супутників. Граціан з Либерієм синхронно мов брати кашляли у кулаки. Рудоволоса відьма як і завжди тримала спокійний навіть дещо байдужий вираз обличчя. А от Ліка... ну вона відкрито сміялась і не боялась цього показувати.

— А тут може бути не так нудно як я думала, — вимовила вона трішки заспокоївшись, та махнувши рукою пішла далі.

Орилицька Січ не відрізнялась якимись архітектурними красотами. Як і кожна козацька залога вона в першу чергу мала бути зручною для оборони та для проживання великої кількості люду. Колом обабіч частоколу розташовувались довгі жилі курені. В центрі Січової площі стояла невеличка але висока дерев'яна церква. Окрім неї трішки збоку, та поближче до куренів розташувались будинки козацької старшини, школа, склади, скарбниця та інші господарські споруди.

На площі біля церкви вони й розійшлись. Стила повела нявок кудись в одному їй тільки відомому напрямку. Велет же ще трішки покрутивши головою та задовольнивши свою цікавість відправився на пошуки писаря. Усі нові козацькі рекрути одразу після прибуття мали показатись на його очі. Отож розпитавши дорогу у перехожих козаків юнак трішки плутаючись пішов на пошуки.

Січовий писар мешкав в окремій невеличкій хатинці. Вона відрізнялась від куренів насамперед тим що мала принаймні одне незвичайно велике вікно. Вочевидь воно давало куди як більше світла аніж вузькі бійниці. Велет чудово розумів необхідність хорошого освітлення в справі написання та прочитання текстів. Як ніяк сам, своєю рукою майже що повноцінну книгу написав.

Хлопець постукав у двері, та ніхто не відкрив. Постукав ще — нічого. Невпевнено потягнув на себе двері, та привідкривши їх позвав:

— Є хто дома?

Звідкись із глибини будинку хтось щось відповів але приглушено, незрозуміло. Через декілька хвилин до хлопця вийшов середнього зросту немолодий чоловік. Він мав довге, сиве волосся, та витягнуте невдоволене лице. На носі у нього розташувались круглі окуляри.

— Чого стоїш у дверях? — хриплим голосом запитав він. — Я ж казав проходити.

— Вибачте пане, — щось у вигляді цього чоловіка несвідомо змушувало Велета вести себе максимально чемно. — Здається я не розчув.

— Новик? — запитав той та дочекавшись слабкого кивка, посторонився. — Проходь тоді, зараз тебе запишу.

Хлопець ступив до будинку та озирнувся. Крихітна кімнатка в якій вони опинилась певно була вітальнею. Тут ледь поміщалась масивна різьблена шафа для одягу. В протилежному кутку на підлозі лежала велика дорожня валіза, поверх неї були накладені якісь папери. Роздивитись решту оздоблення він не встиг. Писар повів його до свого кабінету. Останній здавався ще меншим аніж вітальня. Таке враження складалось через трійку великих, аж до стелі книжкових шаф, що закривали собою усі стіни окрім тої де світліло велике вікно. Майже всю решту простору займав широкий стіл із якогось дуже чорного дерева.

— Отже хлопче, ти хочеш стати козаком? — запитав писар всівшись за свого стола. Велет кивнув. — Ти, певно, пройшов довгий шлях аби дістатись до нашої Січі?

— Саме так.

— Чи значить це що ти остаточно все для себе вирішив і не відступишся від цього наміру?

— Звісно, — Драк не зовсім розумів до чого тут усі ці питання.

— Добре, я просто хочу перевірити чи усвідомлюєш ти всі наслідки цього вчинку? Чи знаєш ти хто такі козаки, які в них права та обов'язки, перед товариством та державою? Не зрозумій мене неправильно, але сюди кожного року приходять сотні молодих новиків, що бажають стати козаками, але які не розуміють що це означає. Більша частина із них з часом, не витримавши важких випробувань, покидає Січ.

— Я чудово знаю чого хочу, і не боюсь відповідальності. Я готовий вступити до товариства, та захищати країну від ворога в рядах нашого славного війська, на термін обов'язкової служби та навіть довше, — гордо вип'ятивши груди промовив хлопчина.

Писар уважно подивився на нього та запитав:

— Батьки знають про твої наміри?

— Вони померли, давно уже, — буркнув той.

— Опікуни? — здавалось сивий чоловік зовсім не знітився на таку звістку.

Велет нахмурився. Писар мав би буди тільки радий тому що до війська приходять добровольці. Навіщо він тоді задає такі питання? Чи йому не все одно?

— Мій опікун також помер. Вибачте пане...

— Микитою мне кличуть.

— Так от пане Микито, я вже досить дорослий аби самостійно приймати рішення, не розумію навіщо всі ці питання? Чи ж бо ви мене відмовляєте, чи що?

— Просто хочу переконатись що в тебе у голові не каша бовтається, — промовив той, та взявши до рук перо вмокнув його в чорнила. — Кажи своє ім'я.

Микита старанно виводячи літери записав повне ім'я хлопця, рік його народження, назву села з якого він родом. Заніс до паперу відомості про його батьків, та навіть опікуна.

— Віт Нежар? — перепитав писар, та пробурчав собі під ніс. — Щось знайоме.

— Він був знахарем у нашому селі, а Стила казала що по молодості він був членом карального загону.

— Ах он воно що, — чоловік відкинувся на стільці та знявши свої окуляри протер їх шматочком тканини. — Так-так, тепер згадав. Цікаво. Чого ти одразу не сказав що в учнях знахаря ходиш?

— Ви не питали, — знітився хлопець. — Я не думав що це так важливо.

— Не важливо? Це просто змінює усе твоє майбутнє навчання, от і все, — писар знову натягнув окуляри та почав щось дописувати на листі паперу. Та через хвилину зупинився ніби щось згадав. — Стривай ти згадував Стилу? Цю стару відьму? Де ти з нею бачився останнього разу?

— Так тут і бачив. Ми разом сюди прийшли. Вона здається нявок супроводжувала.

— Значить вони уже тут? — знову тихо запитав той. Здається він не умів підвищувати голос, і полюбляв розмовляти сам із собою. — Я очікував що вони прибудуть пізніше. Певно вона повела їх одразу до Корелі.

Це ім'я здалось Велету знайомим. Ох! Як він міг забути? Саме цього чоловіка здається згадував Юрій Хмара. Тому хлопець запитав у пана Микити про нього. Виявилось що то був січовий осавул, а ще він слив ворожбитом, що від справ чарівних давно відійшов. Чути подібне було для хлопця дивним. Ворожбит що відійшов від справ? Проте якщо згадати Віта то таке цілком може трапитись. Просто хлопець вважав випадок свого вчителя унікальним в якомусь роді. З такими прокляттями які він по необережності на себе навішав, ніхто б довго не прожив. Та Віт був сильним знахарем. Невже з Корелею теж сталось щось подібне?

Січовий писар ще трішки порозпитував хлопця про те чому того навчав Нежар, та якими ще науками окрім ворожбитства він володіє. Його, здається приємно вразило що Велет уміє читати та писати, і він прикро здивувався коли почув що хлопець не вміє поводитись із шаблею. Загалом він старанно записав усе на папір, та пообіцяв що знайде для хлопця потрібних наставників.

Зазвичай кожного із джур чи ж то пак новиків прилаштовували до одного досвідченого та загартованого боєм козака. Саме таким чином передавались знання від вчителя до учня. Інколи траплялись кумедні випадки коли "батько" — старший козак, був молодшим за "синочка" — джуру.

Козак міг мати у своєму підпорядкуванні більше одного новика. На свій розсуд він міг передати учня в підпорядкування іншого вчителя, якщо розумів що не може навчити свого джуру речам до яких той проявляє талант. Коли козак бачив що синок узяв від нього все що було можна, він влаштовував для нього останнє випробування. Якщо той проходив його то отримував статус повноцінного побратима-козака. В окремих випадках таких новиків відправляли до Чортомлицької Січі, де вони отримували нового вчителя та продовжували навчання поки не ставали майстрами у якійсь справі.

Із молодими ворожбитами все було трішки складніше.

Одного вчителя для них було замало. Адже військові ворожбити розвивались в двох напрямках. Вдосконалювали власне свої чарівні вміння, та мали б не забувати про звичайне військове мистецтво. Вони були одночасно і вправними воїнами і умілими чарівниками. Так вже склались місцеві звичаї.

Якщо ворота Орлицької Січі переступав молодий ненавчений ворожбит, то для нього підшуковували двох наставників. Простого козака, та ворожбита. Проблема полягала у тому що вільних чарівників тут було не надто багато, їх завжди не вистачало. Тому, зазвичай вони тільки оцінювали навички такого новика, давали декілька порад і залишали його на одинці із цим. Старший козак же учив хлопця володіти шаблею та пістолем і уже після цього відправляв до Хортиці.

Так як Велет уже мав вчителя, то Микита припустив що його перебування на Орлиці буде коротшим ніж у інших. Він пообіцяв що знайде для хлопця людей котрі б оцінили його навички. Писар натякав на те що хлопцеві все ж доведеться навчитись поводитись із шаблею, але Драк мав надію на те що зможе переконати свого майбутнього вчителя у зайвості подібного.

На цей момент до кімнати заглянув низенький хлопчина років дванадцяти, з надщербленим переднім зубом, та кучерявим чорним волоссям.

— Пане Микито, — промовив він шепелявим голосом. — Я ваш обід приніс.

— Добре, дякую хлопче. Залиш у моїй кімнаті. Потім відведеш нового джуру до куреня, і поселиш його.

— Як скажете пане, — посміхнувся той.

Джури мешкали в окремих курінях. Не те щоб ті якось відрізнялись від будинків інших козаків але такою була традиція. Таким чином молодь ніби статустно відгороджували від повноцінних членів товариства. Усі курені на Січі мали вигляд прямокутних хат, виготовлених із товстих дубових брусів. Кожний курінь у довжину мав щонайменше дванадцять сажнів. Тож був не просто будинок а ціле селище під одним дахом. З легкістю міг він вмістити в собі декілька сотень людей.

Велет не знав за інші, але той курінь до якого його привів хлопчина був великою хатою без кімнат і переділок. Єдиним відокремленим приміщенням можна було назвати сіни, відділені від власне куреня "переміжною" стіною з дверима і з великою кахляною грубою, тобто піччю, котра виходила через стіну з сіней у кімнату.

У самому курені на всю його довжину стояло "сирно" чи то пак стіл якщо говорити іншим словом. Він був виготовленим із товстої дошки, ширшої за три чверті аршина, прибитої залізними цвяхами до вкопаних у землю стовпів. Навколо сирна стояли вузькі лави, а вздовж стін, з трьох боків, був настелений поміст із товстих дощок на стовпах, який заміняв жителям постіль.

Під стелею в центрі приміщення, висіло велике панікадило. Та навіть незважаючи на великі розміри воно певно давало не так багато світла. На стінах висіла велика кількість зброї. В основному шаблі, кинджали, та булави. Але було і декілька рушниць.

Хлопчина супроводжуючий Велета швиденько показував хлопцеві облаштування куреня та давав цінні поради.

— Як бачиш всередині не так багато місця для особистого майна. Старші кажуть у що справжнього козака його і не повинно буди багато. Все зайве він залишає дома. Бачу ти теж із собою тільки один клунок прихопив. Загалом що не таке цінне можеш залишити у коморі, ти бачив її у сінях. Якщо маєш щось цінне і не хочеш з собою носити то залиш у курінній скарбниці. Отож начебто усе розповів, якщо не зрозуміло, чи запитання з'являться то можеш будь кого питати.

— Добре, дякую що провів.

— Та нема за що. Побіжу я, та на останок ще одна порада. В курені не засиджуйся, та праці не сторонись, а то ще отримаєш якогось глузливого прізвиська тоді за життя не відбрешешся.

Про любов козаків давати новачкам кумедні прізвиська Велет прекрасно знав. Наслухався про це від діда Судомира, та інших старих козаків що жили в його селі. Це була своєрідна традиція, котрої старанно та натхненно дотримувались. Так склалось що на початкових порах існування Січі, люди що приходили до неї часто не бажали згадувати у слух прізвище наслідуване від батька. Тож вони говорили іншим тільки свої імена. Певно аби не плутатись козаки почали давати один одному характерні прізвища. Часто вони походили від назви місцини із якої прибув новик. Але ж прудка фантазія вимагала більшого. Чогось веселого, такого щоб одразу запам'ятовувалось та довго не сходило з язиків.

З часом прізвиська почали давати усім джурам без виключення. Хоче він того чи ні, має справжнє прізвище чи як сиротина обходиться одним іменем, рано чи пізно приходив момент коли чийсь гострий язик надавав новачку жартівного прізвиська, а товариство дружно затверджувало його. Таке траплялось частіше за все коли новачок потрапляв в якусь кумедну ситуацію, чи життєву обставину. Ну а якщо молодий козак мав якісь очевидні особливості зовнішнього вигляду то отримував прізвисько на його основі.

Багато було кумедних прізвищ. Так дід Судомир розповідав що отримав своє прізвисько через те що надто сильно кохав свою на той момент майбутню жінку. Варка була неймовірної вроди, чорнобривою молодицею, і він, хлопчина в котрого ще вуса не почали рости, шептав її ім'я майже кожної ночі. Отож сусіди це почули та прутко найменували його Варчичем.

Велет залишив свою сумку на вибраному вільному місці, вирішивши що розбереться з майном вечором. Варто було дослухатись до поради провідника, та йти в пошуках роботи. Справді не хотілось першого же дня отримати прізвисько на кшталт Лежибока. Він мріяв про звучне та грізне прізвисько. В ідеалі було б якби закріпилося його теперішнє прізвище. Виходячи із куреня хлопець вкотре вже гадав яким чином його діди-прадіди стали називатись Драками.