— Вони просто гатили по ній з танків, — розповідав Кирило Тимошенко, перший з помічників Зеленського,[102] хто побачив новини тієї ночі[103].
Камери спостереження на станції передавали наживо кадри бою в урядову комп’ютерну мережу, і Тимошенко вивів їх на великий екран у конференцзалі. Кулі з кулеметів розрізали пітьму білими смугами та вгризалися в адміністративну будівлю станції. Від запалювальних снарядів спалахнула пожежа. Станцію охороняв невеликий загін Нацгвардії, який чинив запеклий опір. Тимошенко зателефонував командирові загону та пішов шукати у бункері своє начальство.
— Я блукав коридорами, шукав людей і натрапив на президента. Той, схоже, щойно закінчив тренування, і я повідомив: «Там танки обстрілюють атомну електростанцію. Точиться бій».
Адміністратори станції через гучномовці зверталися до нападників:
— Негайно припиніть вогонь! Ви наражаєте на небезпеку весь світ!
Це не діяло. Прислати підкріплення захисникам станції не могли. Усі загони були задіяні на інших ділянках фронту, що залишило Зеленському лише один спосіб вплинути на ситуацію. Він підготував заяву, сів перед своїм ноутбуком у бункері й зачитав уголос:
— Європейці, прошу, прокиньтеся! Уперше в нашій історії, в історії людства, держава-терорист вдалася до ядерного тероризму. Там шість ядерних реакторів. Шість!
Тієї ночі на моєму телефоні засвітилися повідомлення від однієї з помічниць Зеленського — з проханням висвітлити цю історію. «Можливий початок ядерної зими, — писала помічниця. — Путін остаточно втратив розум». Над Києвом вставало сонце, а світом ширилися новини про напад на АЕС. Наступного дня у кількох європейських містах зібралися великі демонстрації проти навали, а генеральний директор МАГАТЕ (Міжнародна агенція з атомної енергії) попередив, що напад Росії на електростанцію створив «безпрецедентну загрозу» ядерної аварії.
Усе це не дало помітного ефекту. Росіяни перебрали контроль над станцією та взяли її персонал у заручники, змусивши працювати під дулом автоматів. Пізніше окупанти використовували станцію для зберігання своїх боєприпасів, пального і бойової техніки, адже були певні, що Україна не стане обстрілювати атомну електростанцію. Сусідні міста потрапили під інтенсивний вогонь російської артилерії, розташованої на станції, і Зеленський ніяк не міг їх зупинити.
Від керівників АЕС він дізнався, що у випадку аварії наслідки можуть бути у кілька разів страшнішими за наслідки Чорнобильської катастрофи 1986 року.
— Найжахливіше, — описував згодом ту ніч голова Офісу Президента Андрій Єрмак, — коли намагаєшся робити усе можливе, але фізично не можеш зробити нічого, щоб вплинути на події.
* * *
Попри відчуття безпорадності, ніхто в бункері на тій ранній стадії вторгнення не впадав у розпуку. Надто багато справ треба було робити, надто багато пожеж гасити й криз приборкувати. Зеленський і дехто з його помічників пізніше описуватимуть перший тиждень навали як один нескінченний день. Утім, зрештою всі вони звалилися. Адреналін вичерпався, і перевтома почала даватися взнаки. Їжі в бункері у той час було небагато. На зустрічах по руках ходили пакуночки з цукерками, а на загальній кухні можна було знайти м’ясні консерви та черствий хліб. Один міністр розповів мені, що багато днів тримався на самих шоколадних батончиках і в процесі трохи набрав ваги. Утім, тривога здебільшого притлумлювала голод президентської команди та поступово їх виснажувала. Обличчя Зеленського набуло блідо-жовтого відтінку, він скаржився на брак сонячного світла, на неможливість подихати чистим повітрям.
Президент піднімався ліфтом до головних поверхів ненадовго, лише щоб зробити заяву з пресцентру або записати відеоповідомлення на доказ того, що він не полишив свого поста. На цих записах Зеленський мав доволі добрий вигляд, посміхався, здіймав у повітря кулак. Проте відпочивав так мало, що співробітники почали хвилюватися за його здоров’я. Якось раннього ранку він забрів до бункерної конференцзали, і одна з помічниць-правознавиць спіймала себе на думці, що президент нагадує ходячий труп.
— Жива людина не може мати такого вигляду, — казала помічниця, Лілія Пашинна.
Президент пробурмотів ранкові вітання, до всіх і ні до кого.
— Я навіть відповісти не змогла, — ділилася зі мною Пашинна. — Ніколи не бачила людську істоту в такому стані.
Інші члени команди почувалися не краще. Міністр оборони Олексій Резніков відчув на другий тиждень вторгнення, як з нього витікають останні сили. Він був здоровий та м’язистий як на свої п’ятдесят п’ять років. Завзятий аквалангіст і парашутист, Резніков зняв серію коротких фільмів про ще одне своє хобі — їзду на квадроциклах і багі. Однак у березні зрозумів, що виснаження вб’є його швидше, ніж росіяни.
— Я влаштував собі психотерапевтичну сесію, внутрішній діалог, де запитав: «Що гризе тебе найдужче?».
Виявилося — щоденна ранкова рутина: прокинутися близько п’ятої після однієї-двох годин сну і змусити себе подивитися новини та відповісти на повідомлення.
— Моя психіка підказувала, що я цього не витримаю.
Треба було берегти енергію, готуватися, за висловом Резнікова, «не до спринту, а до марафону».
Зеленський дійшов такого самого висновку, і його життя у бункері незабаром стало організованішим. Першу відеоконференцію у щоденному розкладі перенесено на сьому ранку, тепер він встигав поснідати — незмінною яєчнею, — переш ніж пройти коридором до сходів і піднятися зі своїх кімнат до конференцзали. Завдяки деяким порадам від співробітників дні президента набули чіткішої структури та складалися з низки заяв, зустрічей, інтерв’ю, які зазвичай проводили дистанційно з допомогою ноутбука чи телефона.
Відповідно до нової комунікаційної стратегії Зеленський розширив свою цільову авдиторію далеко за межі кола колег у західних столицях. У день нападу росіян на атомну електростанцію, 4 березня, він виступив наживо по відеозв’язку перед великими натовпами, що зібралися підтримати Україну в семи містах Європи, зокрема, Франкфурті, Празі, Вільнюсі та Відні, де розташована штаб-квартира Міжнародної агенції з атомної енергії. Наступного дня звернувся по відео до двохсот з лишком членів Конгресу США. Тиждень по тому дав ще одну довгу пресконференцію, другу за десять днів, у залі, заповненій кореспондентами з усього світу.
Уночі Зеленський і надалі не міг нормально спати, почасти через набуту звичку витріщатися на свій розклад дня, навіть коли цей день уже позаду.
— Безглуздо ж, — скаржився він мені. — Це той самий розклад. Я ж бачу, що на сьогодні вже все закінчилося. Але переглядаю його кілька разів і відчуваю — щось не так.
Президент надсилав повідомлення чи телефонував помічникам, продовжував обговорювати плани та обіцянки, під час цього часто підіймав людей з ліжка. У такі хвилини заснути йому не давала зовсім не тривога.
— Це мене сумління мучить, — казав він.
Надто великий був попит на його час, забагато брифінгів і телефонних дзвінків, забагато запитів від збройних сил і членів уряду, забагато трагічних подій, що вимагали уваги Зеленського, його реакції. Керівник офісу, хоч як складно це було, намагався визначити пріоритети й не знехтувати якимсь надважливим завданням чи надзвичайною ситуацією.
— Після людського життя найцінніше, що маємо — це час, — написав мені з бункера Єрмак на початку березня. — Мусимо завжди витрачати його ощадливо. Кожне рішення треба приймати якнайшвидше. Дещо на сьогодні слід робити вчора. З таким темпом, під таким тиском впорається лише надійна команда. Випадкових людей тут немає.
У той час у бункері, крім охоронців і солдатів, жили близько двох десятків помічників і радників президента. Правознавиця Пашинна була єдиною жінкою. Раніше обов’язки молодої юристки у штаті керівника офісу складалися з перевірки юридичних та інших паперів, перш ніж їх відправлять президентові на підпис. Тепер вона приймала дзвінки щодо поставок зброї та координувала розподіл гуманітарної допомоги. Цю роль Пашинній ніхто не нав’язував, то був лише її вибір. У ранок вторгнення вона прибула на роботу і, побачивши в кабінетах повно солдатів, вирішила попросити в одного з них зброю — для захисту, якщо росіяни прорвуться крізь ворота. Боєць погодився показати, як користуватися автоматом. Відтак Пашинна написала повідомлення Єрмаку, своєму шефові: вона знає, як стріляти, і не збирається покидати Офіс. Єрмак відповів вдень — нехай Пашинна запитає когось з охоронців, як потрапити в бункер. Там, унизу, ніщо не нагадувало звичну атмосферу Банкової.
— Ніхто не жартував, — розповідала Пашинна. — Жодного сміху.
За умовами проживання в бункері персонал мав підписати конфіденційну угоду, яка забороняла розголошувати інформацію про планування й розташування об’єкта, його вигоди. Пізніше ці обмеження послабили, але мешканці бункера додержували обіцянки тримати таємницю, доки ризик російської облоги залишався високим. Дехто вирішив озброїтися. Президент також мав пістолет, хоча із собою не носив. Набагато пізніше один журналіст запитав про пістолет, і Зеленський нагадав про те, що росіяни могли захопити його в полон.
— Це ганьба, — підкреслив він. — Вважаю, що це ганьба.
Отже, пістолет призначався для цього? — уточнив журналіст. Не дати росіянам захопити Зеленського живим? Президент розсміявся:
— Ні, ну що ти. Ми самі себе — ні. А от відстрілюватися? Так.
* * *
Минали тижні, і побутові умови в бункері почали покращуватися. В кухні президентської резиденції готували гарячі страви та двічі-тричі на день спускали до загальної їдальні в бункері. Переважно то було типове меню кафетерію: варені сосиски, вареники з картоплею, гуляш, гречка й салати, заправлені майонезом. Дехто з персоналу нарікав на маленькі порції та дивувався, як на такій скромній кількості калорій виживають кремезні президентські охоронці.
На стіні їдальні висів телевізор з плоским екраном і цілодобово транслював національні новини. На всіх головних каналах показували те саме, і президент з командою навіть із бункера могли впливати на програму. Варто було лише зателефонувати чи написати керівникам студії, і ті не мали іншого вибору, окрім як підкоритися наказам з Банкової. В умовах воєнного стану радіохвилі вважають критичною інфраструктурою, і в ім’я національної оборони держава може робити з ними що завгодно. Для деяких помічників Зеленського це стало здійсненням мрії. Вони давно намагалися створити державний канал новин, рупор для влади, який люди по-справжньому дивилися б.
— У нас такого ніколи не було, — казав Кирило Тимошенко, відповідальний за цей напрямок.
Був лише телеканал «Рада», офіційний мовник парламенту, — транслював нудні кадри засідань Верховної Ради та мав жахливі рейтинги. У місяці, що передували вторгненню, влада почала вкладати в цей канал гроші: будувати ретельно продумані декорації та підбирати ведучих для політичних токшоу і випусків останніх новин[104]. Однак «Рада» навіть і близько не могла конкурувати з усталеними інформаційними каналами, що перебували під контролем українських олігархів і політиків, налаштованих проти Зеленського, і на кожному кроці критикували його уряд.
