На Волині основний тягар по обороні краю, як і в князівські часи, несла шляхта. Ополчення Волинської землі було тією військовою силою, що брала участь практично в усіх найбільших битвах і військових операціях ВКЛ у першій половині XVI ст.: під Вишневцем (1512), Оршею (1514), Сокалем (1519), Ольшаницею (1527) та ін. Проте навіть коли ВКЛ пожинало плоди миру, волинські полки часто стояли у бойовій готовності, «на конях», оскільки небезпека татарського вторгнення існувала постійно. Наприклад, у 1530, 1532, 1533 і 1539 рр. (хоча Костянтина Острозького вже немає, проте на Волині повністю діють його принципи управління і керують його люди, включаючи сина Іллю) бачимо волинців відмобілізованими на кордоні. Цікаво, що 1532-го й 1539-го, хоча мобілізаційні листи з урахуванням татарської й турецької небезпеки були розіслані по всій країні, на ворога мали рушити тільки волинці. Що ж стосується малої війни з татарами, то вона, беручи до уваги частоту їхніх нападів, вимагала щорічного напруження. Наприклад, у 1530 р. король, називаючи причини, що не дали можливості татарам напасти, серед інших вказав і на волинське ополчення, яке охороняло кордон. Тут можна додати: коли внутрішні землі ВКЛ насолоджувалися мирним життям. Виходячи з вищезазначеного, слова волинської шляхти від 1545 р.: «Коли є перемир’я з Москвою, тоді в безпеці вся шляхта Великого князівства живе і не рушає зі своїх домівок. Але тут, на Волині, чи є, чи немає перемир’я з татарами, з коня мало зсідаємо і кожен час мусимо в полі бути», — не слід сприймати як перебільшення, а розуміти як констатацію гіркого факту.
Проте таке життя мало й зворотній бік. Постійна небезпека і часті сутички перетворили волинців (як і вояків інших українських земель) на загартованих і вправних бійців. І це не дивно, бо, як прокоментував 1538 р. від’їзд з молдавської виправи молодого Сигізмунда ІІ старий польський ротмістр, «той пан, якого люди в ординці (татарський бій. — Авт.) не бачили, той хоробрим ніколи не буде». Українському населенню таких «ординок» вистачало більше, ніж будь-кому. Яскравим прикладом якості волинських загонів є Вишневецька битва 1512 р. Тоді вояки Костянтина Острозького першими зустріли ворожу атаку, бо вони краще знали татарську тактику, ніж поляки, які, за твердженням литовського гетьмана, набиралися вміння у німців у Європі, але там інша система бою й інше мистецтво вояків. А вже під час самої битви волинці витягнули на себе все кримське військо і зв’язали його боєм, що дало змогу полякам завдати флангового удару.
Беручи до уваги, що кількість і озброєння вояків залежали від заможності кожного шляхтича, не є дивним той факт, що ударною силою волинців ставали надвірні хоругви найбільших князів Острозьких, Сангушек, Вишневецьких та ін. Причому, крім вояків, яких вони мали виставляти, згідно з уставом, ці можновладці нерідко утримували загони, так би мовити, над норму. На це недвозначно вказує повідомлення про те, що князь Ілля Острозький мав якийсь загін («оршак») із 350 вояків, «гарно озброєний по литовській моді», подібний до якого у ВКЛ був лише у біскупа віленського, але менший. Зброю до цих вояків князь купив у Пруссії. Тут, певно, мова йшла про вогнепальну зброю (принаймні, луків і щабель було достатньо і в Україні). У тому ж році Ілля Острозький привів до основного війська на московський фронт 500 добре озброєних гусарів, і це при тому, що, згідно з переписом 1528 р., Острозькі мали виставляти 426 коней. Цікаво, що в обох випадках джерело походження інформації й адресат ті самі, та й сам зміст наштовхує на думку, що мова йшла про два різних загони (350 і 500 чол.) на службі в одного князя. Якщо навіть прийняти думку, що йдеться про одних і тих самих вояків, то когось Ілля Костянтинович, привівши 500 чол., мав же залишити вдома для охорони проти татар, які якраз кочували вздовж кордону.
Частиною мілітарної системи ВКЛ була військова служба міщан державних («господарських») міст. Вони повинні були виставляти під час воєн ополчення, слідкувати за станом укріплень тощо. Не була в цьому винятком і Україна, в якій налічувалося не менш як 150 міст. Щоправда, військова повинність міст на зламі ХV — ХVІ ст. зазнала суттєвих змін: містам, що розташовані у внутрішніх районах держави й віддалені від театрів воєнних дій, поступово заміняли воєнну службу грошовою виплатою. На українських землях цей процес мав місце на Волині. Відносна віддаленість від кордону, прикриття з півдня Східним Поділлям, сприятливі природні умови (ліси, болота) й численна шляхта, яка брала на себе основний тягар військової служби, поступово відсували волинські міста від прямої участі їхніх міщан у воєнних діях. Але їм не могли повністю скасувати військову повинність, оскільки вона диктувалася політичними реаліями. Хоча малі татарські напади й обмежувалися Поділлям, походи головних сил кочовиків завжди досягали Волині, як у 1516, 1518, 1519, 1524, 1526—1527 рр. Окрім небезпеки зовні, внутрішні війни між шляхтою теж примушували міщанство бути на сторожі й тримати зброю напоготові. За люстраціями українських міст, судовими вироками й земельними пожалуваннями середини ХVІ ст. видно, що офіційна військова служба волинських міщан зводилася до оборони міських і замкових укріплень, неофіційно ж вони брали участь у домашніх війнах місцевих феодалів, а значить, залишалися, хоча й меншою мірою, ніж у ХV — на початку ХVІ ст., серйозним військовим резервом Волині.
Справи на Київщині та Поділлі були дещо іншими. Ці території, будучи фактично передовим форпостом у напрямку Степу, завжди приймали на себе перший удар кочовиків. Це, відповідно, наклало відбиток на воєнний обов’язок міщан, який вони несли нарівні зі шляхтою і який полягав у переслідуванні ворога, сторожовій службі та ремонтуванні укріплень.
У 1522 р. Сигізмунд І, розбираючи скарги київських міщан на воєводу, підтверджує, що міщани повинні їздити з ним у поле «на погоню», ті ж, хто не має коней, повинні в той час стерегти замок, як «перед тим». Міщани повинні разом з іншими мешканцями міста стерегти по черзі полонених татар, причому обумовлено, що у випадку втечі під час чиєїсь варти полоненого то має бути «переведено» на винного, якщо ж полоненого хтось «навмисно відпустив, то той має бути покараний нічим іншим, тільки шиєю». Але тут же король додавав: якщо хтось «з необачності або з якоїсь пригоди татарина упустить, той не має бути покараний». У тому ж документі згадуються й клікуни, яких міщани спеціально наймають на замок. Крім того, кияни повинні були висилати в поле сторожу.
Зі скарг черкаських міщан у 1530-х рр. дізнаємося, що вони разом зі старостою мали виїжджати проти ворога, певно, теж мали робити й канівці, оскільки вони довгий час мали того ж старосту. Люстрації 1545 й 1552 рр. дають можливість простежити цю військову повинність міщан і напрямки їхніх походів. Щоправда, треба зауважити, що люстрації були складені в той час, коли, з одного боку, відбувся спад агресії зі Степу, а з іншого — оборона краю більшою мірою, ніж у першій третині ХVІ ст., лежала на плечах найманих військ і козаків.
Згідно з люстраціями, міщани ремонтували укріплення, охороняли їх, а під час військових дій виїжджали на конях з місцевим намісником проти ворога.
Фактично військова служба міщан обумовлювалася не стільки урядовими указами, скільки небезпечним прикордонням. Часті, майже щорічні татарські напади, експлуатація уходів у зонах активного пересування кочовиків і утримання «польної» сторожі природно вимагали від міщан доброї організації й військової підготовки, що підтверджується конкретними фактами. Так, люстратор Житомира записав, що місцеві мешканці мають рушниці й добре з них стріляють. У Брацлаві під час облоги татаро-турецьким військом хана Девлет Ґерая І 50 міщан і зем’ян похилого віку, «мало придатних до оборони», плюс жінки та діти протрималися під щільним обстрілом три дні й здалися внаслідок нестачі припасів та води. А вже через 22 роки Бонецький, подорожуючи до Криму, відзначив, що у Брацлаві, незважаючи на те що на той час це вже було, за словами польського дипломата, «не важливе і не значне місто», усі мешканці — «гарні стрільці, які отримали чималий досвід і навик у легких і частих сутичках зі скіфами (татарами), вони складають незмінний гарнізон у своєму місті». До того ж брацлав’яни, за спостереженням Бонецького, «у степах відмінні провідники».
Цікавим прикладом високої бойової підготовки міщан Канева можуть слугувати події 1536 р. Тоді черкасці повстали проти свого старости Василя Тишкевича й витіснили його служебників з міста, на допомогу останньому була послана жовнірська рота з Києва. Не маючи змоги дістатися Черкас, жовніри й старостівські служебники вирішили «відігратися» на канівцях, а саме пограбувати місто, а потім усе представити як придушення бунту. Жовніри вночі проникли до острогу й напали на міщан, що нічого не підозрювали. В умовах нічного ґвалтівного нападу численного і професійного вояцтва канівці не розгубилися, а зібралися з силами «і виперли з острогу тих нападників», причому останні зазнали істотних втрат в живій силі та амуніції. Дещо пізніше, у 1560-х роках, під час старостування у Черкасах князя Михайла Вишневецького, 500 татар раптово вдерлися до міста вночі, але місцеві мешканці не розгубилися й вибили ворога з міста, а через кілька днів дали татарам бій у полі й розгромили. У 1532 р. міщани складали суттєву частину гарнізону Черкас, коли місто витримало двотижневу облогу великого кримсько-турецького війська. Під час відбиття татарських нападів міщани Поділля й Київщини, з огляду на нечисленність місцевої шляхти і часто відсутність найманих військ, мали складати суттєву частину прикордонної оборони.
Походи на Тягінку 1493 р., Іслам 1524 р., Очаків 1529 р. у документах зазначено як такі, що здійснювалися черкасцями, канівцями та місцевими старостами. Зрозуміло, що тут ідеться про всіх мешканців цих міст, але, з огляду на вищезгадану особливість краю, роль міщан була в цьому значна. Це певною мірою підтверджується документами. У скаргах киян 1522 р. чи черкасців 1536 р. у люстрації цих міст багато уваги приділено полоненим татарам і воєнним трофеям. Окрім зазначених воєнних повинностей, існувала ще одна, яка повною мірою лежала на українських містах, — будівництво й обслуговування під час походів військових флотилій. Більшість великих походів, розпочатих проти татар із литовських земель, були річковими. Красномовним же фактом, який свідчить про процедуру підготовки флотилій, є лист Сигізмунда до Іслям Ґерая 1529 р.: «Казали йому (Михайлу Григоревичу) з усіх міст і волостей українних казати зібрати людей човневих (підкреслення наше. — Авт.), і буде з ним чималий загін людей з гаківницями та з ручницями і з іншими бронями, скоро ріки пустять, він з цими людьми там на низ Дніпра прибуде».
Отже, у першій третині ХVІ ст. українське міщанство, в першу чергу Поділля й Київщини, продовжувало відігравати значну роль в обороні краю від агресії перекопців та білгородців.
