зв’язки. Калмики, що вперше з’явилися в Україні в 1663 р., справили абсолютно
апокаліптичне враження на місцеве населення, настрашивши не тільки
противників Брюховецького, але й прихильників183. Калмицька кіннота була
ефективною ударною силою для стрімких степових рейдів, розвідки й раптових
контратак, а за потреби могла завдавати таранного удару списами в щільно
181 Горобець В. Гетьман Руїни. Іван Брюховецький та Москва. — К., 2017. — С. 75-76.
182 Акты ЮЗР. — Т.6. — С.52.
183 Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 97-98.
100
зімкнених лавах — тих якостей, котрих бракувало козацькій кінноті184. Однак,
дуже швидко стало очевидним, що для калмицьких відділів, котрі приходили на
гетьманську службу був потрібний повсякчасний рух і бойові зіткнення, котрі б
живили їх здобиччю. Натомість, їх практично було неможливо втримати на
сталих місцях в очікуванні походу, а відсутність трофеїв відохочувала їх від
продовження служби. В кампанії 1666 р., яка йшла з перемінним успіхом,
Брюховецькому вдалося завербувати декілька калмицьких відділів185.
Послаблення воєнних можливостей гетьманату відбувалося на фоні
зміцнення військової присутності в Україні Московської держави, головне, через
збільшення мережі гарнізонів і залог 186. Згідно укладених в жовтні 1659 р.
Переяславських статей царські гарнізони мали бути розміщені, окрім Києва, ще й
у Переяславі, Чернігові та Ніжині, хоч московські ратники фактично перебували
там і до цього. Крім того, окремі московські відділи стояли залогами в Білій
Церкві, Брацлаві та Умані187. Їхні сили були сконцентровані переважно на
утриманні контролю над територією та наглядом за настроями козацтва, а не на
обороні краю від коронної армії, що зокрема підтвердила відмова Кремля
скерувати ратних людей для захисту Правобережжя про що в грудні 1659 р.
просило козацьке посольство188. Якщо на Правобережжі (окрім Києва) царським
гарнізонам не вдалося втриматися надовго, то в Лівобережній Україні їм
судилося стати головним оплотом московського військово-політичного впливу.
Значною мірою в їх ефективності та надійності Москву переконала зимова
кампаня 1663-1664 рр., коли московські гарнізони, розташовані у стратегічно
184 Бобров Л. Калмыцкая конница в русско-польской войне 1654-1667 гг.:
вооружение, тактика, военная стратегия //Історія давньої зброї. Дослідження 2014: Збірник наукових праць. — К., 2014. — С. 47-63.
185 Літопис Самовидця. — С.100.
186 Великанов В., Лазарев В. Царские воеводы и гарнизоны на Украине 1654-1669 гг. — М., 2020.
187 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 110; Іваненко А. Проблема розміщення царських гарнізонів на теренах Гетьманщини у контексті українсько-московських відносин 50-х років XVII ст. //Гілея. — К., 2013. — Вип.79. — С. 15-19.
188 Акты ЮЗР. — Т.5. — С. 6, 8.
101
важливих містах і містечках Лівобережжя, стали дієвим фактором стримування
наступу королівської армії. Частину з них так і не вдалося знищити й вони
залишалися в тилу коронної армії, шкодячи її комунікаціям. Московська залога
Глухова, посилена лівобережними козаками, взимку 1664 р. остаточно спинила
просування військ Яна ІІ Казимира й П.Тетері в Україні 189.
Кількість московських гарнізонів на Лівобережжі істотно зросла за
правління Брюховецького, котрий вбачав у московській військовій підтримці не
лише запоруку стабільності своєї влади, але й шанс для привернення під свій
реґімент правобережних полків. Батуринські статті 1663 р., укладені на
елекційній раді вперше врегульовували норми продовольчого утримання воєвод і
підкомандних їм військових контингентів 190. В 1664 р. на прохання
Брюховецького гарнізон ратних людей було введено в тогочасну столицю
Гетьманщини Гадяч191. Згідно Московських статей 1665 р., в Україні планувалося
розгорнути цілу мережу постійно існуючих гарнізонів, що фактично являла
собою окрему поселену армію. В 1662 р. для координації управління й
забезпечення гарнізонів, а також будівництва й ремонту українських фортець у
Москві було створено Малороссійський приказ192. Окрім гарнізонів Києва,
Переяслава. Чернігова та Ніжина, котрі вважалися головними оборонними
пунктами, залоги також мали бути розгорнуті в Новгороді-Сіверському, Острі,
Кременчуку, Полтаві та Кодаку, також окремий відділ ратних людей мав
утримуватися на Запорозькій Січі. Загальна чисельність всіх гарнізонів і залог
189 Пиріг П. Лівобережний похід Яна Казиміра 1663-1664 рр. //Сіверянський літопис. — 1999. — №5. — С. 15-24.
190 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 130-131.
191 Великанов В. Российский гарнизон в Гадяче в 1664-1668 годах (Эпизод становления российского военно-административного присутствия на Украине) //Славяноведение. — 2018. — №4. — С. 40-48.
192 Безьев Д. Малороссийский приказ: причины создания, штаты, основные
направления деятельности. — М., 2015. — С. 133-134, 281-283, 286, 295-302, 305-306; Окиншевич Л. Приказ “Малые России” Московської держави XVII ст. //Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. — К., 1925. — Вип.1. — С. 108-121.
102
мала становити 11 800 ратних людей, хоча козацька старшина попередньо
просила лише про 8 500193. Попри те, що царські гарнізони рідко коли сягали
штатної чисельності й часто потерпали від дезертирства, нестачі фінансування та
матеріального забезпечення, їх роль була значною не лише у військово-
політичному відношенні. Московські залоги швидко перетворилися на важливі
соціальні та господарські анклави, активно поширюючи свій вплив на місцеве
населення й економіку194. В Києві, Переяславі та Чернігові до того ж вони стали
одними з містоутворюючих центрів, істотним чином змінивши демографічну
ситуацію в цих містах. Під час антимосковського повстання навесні-влітку 1668
р. частину дрібних залог було винищено, але більші гарнізони, що являли собою
значну військову силу, практично не зазнали втрат і не здали гетьманським
військам утримуваних ними фортець. Глухівські статті 1669 р. обмежили
перебування гарнізонів лише п’ятьма містами Гетьманщини — Київом,
Переяславом, Черніговим, Остром і Ніжином — але звідси вони вже не
виходитимуть ніколи195.
Паралельно із нарощенням стаціонарної військової присутності в
Гетьманщині, Московська держава невпинно посилювала й свою польову армію,
до чого стимулювало продовження війни з Річчю Посполитою. З початку 60-х
XVII рр. ст. вона звелася, головне, до втримання контролю над козацькою
Україною, точніше її лівобережною частиною, котра опинилася в орбіті
московського впливу. В сфері військового будівництва збереглися й посилилися
тренди попереднього десятиліття, коли головний акцент було зроблено на
збільшенні формувань “нового строя”, зорганізованих і навчених за
193 Источники малороссийской истории. — Ч.1, 147; Іваненко А. До питання чисельності особового складу царських гарнізонів Лівобережної України після укладення “Московських статтей” 1665 року //Гілея. — К., 2014. — Вип.85. — С. 5-8.
194 Назаренко В. Побутові умови та господарство Київського гарнізону у другій половині XVII — XVIII ст. //Етнічна історія народів Європи. — 2015. — Вип.45. — С. 21-26.
195 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 217-218.
103
західноєвропейськими тактичними стандартами196. Водночас московський уряд
реорганізував військово-адміністративну структуру південно-західних регіонів,
що межували із Україною та Литвою, створивши тут в 1658 р. новий військовий
округ — Білгородський розряд, з окремим корпусом — Білгородським полком 197.
Якщо гарнізони були опорними пунктами московського впливу й засобами
втримання контролю над військово-політичною ситуацією в краї, то війська
Білгородського полку виконували роль головної ударної сили, котра
придушувала в Лівобережній Україні антимосковські виступи й відбивала
наступи коронної армії, татар і правобережних гетьманів 198. Білгородський і
Сєвський полки сталиь головною силою в боротьбі за Україну на завершальному
етапі війни Московії з Річчю Посполитою й справі втримання її лівобережної
частини в сфері московського впливу.
Рубіж 60-70-х рр. XVII ст. став переломним в історії Лівобережної
Гетьманщини, котра на відміну від Правобережної встала на поступовий шлях
стабілізації. Запорукою цього стало вироблення певного компромісу між
автократичною політикою гетьманів та старшинською олігархією, котра була
закріплена спочатку Глухівськими статтями 1669 р., а згодом Конотопськими
1672 р. і Коломацькими 1687 р.199. Формула цього компромісу зводилася до
своєрідного пакту про взаємний ненапад поміж гетьманом і старшиною, коли
перший не мав право самовільно зміщати й карати старшин, а старшини своєю
196 Чернов А. Вооруженные силы Русского государства в XV — XVII вв. — М., 1954. — С. 168.
197 Фурсов В., Дудина О. Создание и функционирование Белгородского разряда как военно-административной и территориальной единицы России второй половины XVII в. //Viva in tempore. — 2015. — №7. — С. 131-136.
198 Великанов В. Росписи русской армии по разрядным полкам в 1650-1680 гг.: попытка создания военно-окружной системы //Военно-исторический журнал. — 2018. — №12. — С.16-17; Петрухинцев Н. Разрядная» военная реформа Алексея Михайловича и ее влияние в 1658-1660 гг. На южные служилые «Города» России (по материалам городов Липецкого края) //История: факты и символы. — 2018. — №3. — С. 106-129.
199 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках. — Варшава, 1934. — С. 93-128.
104
чергою не могли на власний розсуд зміщувати гетьмана з посади без царського
дозволу. Гарантом обопільного дотримання прав і прерогатив кожної частини
політичного класу виступав монарх, котрий вважався верховним протектором
Війська Запорозького. При цьому сам гетьманат цілком зберігав свої суверенні
права, окрім хіба що права на зовнішні зносини. Натомість царі підтверджували
всі чільні права й вольності козацького стану, адміністративний устрій, право, а
також головні інституції козацької політії, обіцяючи не втручатися в них і
обмежувати можливі втручання з боку воєвод 200.
Встановлений таким чином порядок гарантував баланс сил та інтересів в
середовищі еліти й закріплював правила політичної гри. Політичної стабільності
було досягнуто шляхом консервації недостатньо сильної й централізованої влади
гетьмана. В руках полковницького корпусу залишалося майже безконтрольне
порядкування місцевими податками й зборами, бльшість яких не потрапляла до
скарбниці Гетьманщини, а залишалася на місцях. Водночас центральний скарб
залишався позбавленим публічного контролю (посада підскарбія, котра певний
час існувала за правління Брюховецького, була скасована) і не був відділений від
приватних коштів реґіментаря (“гетьманської шкатули”), що слугувало
своєрідною компенсацією для гетьмана. Гетьман мав визнавати вільну елекцію
всіх старшинських посад, лише затверджуючи її результати, хоча поступово
почастішала практика гетьманських призначень на посади, але виборний
алгоритм не скасовувався й продовжував діяти навіть у випадках, коли
