Кращі шанси на визнання Антантою мала ЗУНР як колишня частина Австро-Угорщини: «клаптикова імперія» підлягала розподілу за етнічним критерієм згідно з 10-м пунктом декларації Вільсона. Західна Галичина без жодних застережень визнавалася частиною Польщі, але всупереч історичним претензіям Варшави лідери Антанти знали про непольський характер Східної Галичини. Ллойд Джордж виступав проти включення до Польщі всієї Галичини, посилаючись на принцип самовизначення населення і міркування про майбутні проблеми з національними меншинами. Прихованим мотивом лобіювання незалежності ЗУНР британською делегацією було бажання отримати від українців концесію на розробку Бориславсько-Дрогобицького нафтового басейну. Натомість голова французької делегації прем’єр-міністр Жорж Клемансо рішуче став на захист польських амбіцій у Галичині. Для нього пріоритетом було створення великої потужної польської держави, здатної стримувати головного геополітичного суперника Франції — Німеччину, а також протистояти комуністичній експансії в Європу. Велика територія — те, що на думку Ллойд Джорджа, послаблювало Польщу, — на переконання Клемансо, посилювало її.
На Паризькій мирній конференції Польщу представляла делегація на чолі з головою Польського національного комітету Романом Дмовським та прем’єр-міністром І. Падеревським. Поляки збагнули, що свої територіальні претензії варто не лише підкріплювати історичною аргументацією, але також намагатися використовувати етнографічну. Під час переговорів із Ллойд Джорджем І. Падеревський виступав проти проведення плебісциту на території Східної Галичини. За його словами, уся Галичина мала бути передана Польщі, оскільки її абсолютно неможливо етнографічно розмежувати — у центрі регіону українського населення більше, ніж біля його кордонів; найвіддаленіші райони є більш польськими, ніж, наприклад, околиці Львова, тому в чистому вигляді неможливо застосувати етнографічний критерій.
Польські претензії на колишні території Російської імперії були викладені у березні 1919 р. в «Ноті Польської делегації на Мирній конференції у справі східних кордонів Польщі». У цьому документі, складеному Романом Дмовським, зазначалося, що історичні польські землі охоплюють території Речі Посполитої перед першим поділом 1772 р. Новий східний кордон мав лише поправити ці межі. Стверджувалося, що на момент польських поділів більшість населення цієї території, передусім освічені верстви, відчували себе поляками. За переконанням Дмовського, населення крайніх східних регіонів Першої Речі Посполитої (Київщини, східних частин Волині, Поділля, Білорусі) почали втрачати польську ідентичність лише з 1860-х рр., після придушення останнього польського повстання. Причиною цього було усунення освічених польських верств та шалена антипольська пропаганда Росії. Як наслідок, місцеве населення було русифіковане, а втративши провідну освічену верству, стало схильним до анархії і дезорганізації. Відновлена Польща готова відмовитися від своєї східної периферії та будувати державу там, де залишився міцний польський елемент, здатний переважити своїм впливом решту місцевого населення. Відповідно до цього Роман Дмовський пропонував включити до Польщі більшість території Волині і західну частину Поділля. На українській ділянці польський кордон мав проходити по лінії на захід від Овруча та Звягеля (Новограда-Волинського) через місце стику Ізяславського, Острозького та Звягільського повітів, далі на південь вздовж східної межі Ізяславського і Старокостянтинівського повітів до виходу на межі Летичівського і Проскурівського повітів, далі на південь до річки Ушиця біля містечка Зіньків і вздовж Ушиці до Дністра, за яким була Румунія. Пропозиції польської делегації на Паризькій мирній конференції стали відомі як «лінія Дмовського».
Під час роботи Паризької мирної конференція «лінія Дмовського» була відхилена, а питання східного кордону Польщі стало предметом врегулювання польсько-українського конфлікту в Галичині та відносин Польщі з учасниками громадянської війни на території колишньої Російської імперії.
Початок роботи Паризької мирної конференції збігся в часі із завершенням політико-правових процедур щодо приєднання ЗУНР до УHP. Протягом грудня 1918 — січня 1919 р. було укладено низку підготовчих угод, які передували Акту Злуки 22 січня 1919 р. Галичани розраховували отримати допомогу великої і, як спочатку здавалося, потужної УНР у територіальному конфлікті з Польщею. Тим часом діячі Директорії в Києві вирішували питання закріплення власних позицій в охопленій революцією і анархією Наддніпрянщині. 23 січня було скликано вищий тимчасовий законодавчий орган УНР — Всеукраїнський трудовий конгрес, на якому Володимир Винниченко і Симон Петлюра прагнули отримати мандат народної підтримки для Директорії. Щоб здобути переконливу чисельну перевагу над більшовиками, участь у Трудовому конгресі мали взяти галицькі делегати.
28 січня Трудовий конгрес оприлюднив звернення «До народів усього світу», де наголошувалося, що сорокамільйонний український народ прагне ввійти у сім’ю вільних народів світу, стати з ними на один рівень і тому «заявляє про право на місце на мировій конференції в Парижі». Було вирішено, що українську делегацію на мирній конференції очолить голова дипломатичної місії УНР в Парижі Григорій Сидоренко. Сформувати спільну з представниками ЗО УНР делегацію вийшло в березні, а дісталася вона до Парижа в квітні 1919 р. Для пильнування галицьких інтересів заступником Сидоренка призначили державного секретаря закордонних справ ЗО УНР Василя Панейка. Україна не була серед держав, офіційно запрошених на Конференцію, тому її делегація докладала зусиль, щоб бути прийнятою і заслуханою Верховною Радою Антанти.
Представники УНР під час визначення державних кордонів брали за основу етнографічний принцип, скоригований міркуваннями історичних традицій, географії, розташування населених пунктів та комунікацій, економічних умов. В аналітичній записці «Визначення державних меж Української Народної Республіки» Сергія Шелухіна лінія проходження кордону була детально прописана. Вона максимально охоплювала українські етнічні території на Холмщині і Надсянні. Державна комісія, яка в лютому-березні 1919 р. аналізувала пропозиції Шелухіна, знайшла в них «доволі значні хиби». Зокрема, ці пропозиції, на думку членів комісії, допускають «не раз дуже вузькі й глибокі врізи» іноетнічних територій у державну територію, що могло б стати на заваді добросусідству зацікавлених держав, з іншого боку — на карті пропущені «околиці деякі, а то й цілі повіти», заселені, за даними науковців, українцями. У зв’язку з цим Міністерству закордонних справ УНР рекомендовано «зладнати мапу України, на котрій границі суцільної етнографічної території було б обрисовано у всіх подробицях — по повітам, волостям та окремим громадам». «Така точно випрацьована мапа є конечна не тільки як підстава домагань УНР на Мировій Конференції, але також як акт сам по собі великого історичного значіння».
На жаль, аргументи українських дипломатів мало цікавили учасників Паризької мирної конференції. Якщо на початку 1918 р. Україна не виправдала сподівань Антанти на збереження фронту проти Німеччини та Австро-Угорщини, то початку 1919 р. УНР розчарувала своєю неспроможністю стримати наступ червоної Росії. Відтоді, у боротьбі з більшовиками Франція зробила ставку на Пілсудського, а Велика Британія — на білогвардійського генерала Денікіна. Це означало, що надалі Паризька мирна конференція розглядатиме українську територію лише в контексті встановлення польсько-російського кордону.
Польсько-українська війна
Проблема польсько-українського кордону після завершення Першої світової війни мала бути вирішена на полях нових битв та у високих кабінетах європейських столиць. Наприкінці листопада 1918 р. галицькі формування підпільної Польської організації військової (ПОВ) захопили Львів та утворили Тимчасовий урядовий комітет, покликаний здійснювати управління Східною Галичиною. Польські загони із Західної Галичини зайняли Надсяння, зокрема Перемишль. До початку 1919 р. збройним формуванням Польської ліквідаційної комісії і Тимчасового урядового комітету вдалося пробити в позиціях оборони ЗУНР «львівський коридор», який зв’язував столицю краю із Західною Галичиною. 10 січня 1919 р. Пілсудський розформував Ліквідаційну комісію і Тимчасовий урядовий комітет, а їх функції поклав на Урядову комісію з Галичини, Тешинської Силезії, Спишу та Орави (останні три регіони були спірними з Чехословаччиною).
У січні-лютому збройні сили ЗУНР, організовані в Галицьку армію[9], оговталися від перших поразок і розпочали наступальні військові дії з метою перерізати зв’язок Львова з Польщею та повернути контроль над столицею. 16 лютого Галицька армія розпочала Вовчухівську операцію. Ситуація для польської оборони ставала загрозливою. У цей час в рамках загальних дипломатичних та військових зусиль, які здійснювалися в ході Паризької мирної конференції, до польсько-українського конфлікту втрутилася Верховна рада Антанти. Щоб припинити конфлікт та встановити польсько-український кордон, до Галичини прибула місія союзних держав на чолі з французьким генералом Джозефом Бартелемі.
Спочатку місія Бартелемі відвідала польську сторону в Кракові та Львові. Зважаючи на непевну оперативну ситуацію, поляки були готові принаймні тимчасово відмовитись від претензій на всю Східну Галичину й запропонували розділити її з українцями по річках Західний Буг і Свіча, залишивши за собою Львів. Наприкінці лютого Бартелемі прибув до ставки Начальної команди Галицької армії у Ходорові. Українська сторона наполягала на встановленні кордону по річці Сян. На час переговорів було встановлено тимчасове перемир’я, що на практиці означало припинення наступальних операцій з боку Галицької армії та дало можливість виграти час польським збройним силам. Узявши до відома позиції сторін, місія Антанти запропонувала компромісний варіант розмежування у вигляді т. зв. «лінії Бартелемі», яка в цілому відповідала польським претензіям, але поступалася ЗУНР Стрийською та Жидачівською округами. Така лінія розмежування у разі її прийняття обома сторонами пізніше підлягала перегляду на засіданнях Паризької мирної конференції. Згідно з «лінією Бартелемі» Львів та Бориславський нафтовий басейн мали залишитися Польщі. Це рішення не відповідало поточній військово-політичній ситуації: українці продовжували контролювати Бориславський нафтовий басейн і були впевнені у своїй можливості відбити столицю. Ухвалення «лінії Бартелемі» означало б виведення українських військ на схід уздовж усієї ділянки фронту, при цьому поступка Польщі виражалася лише у відмові від претензії на всю Східну Галичину, яку польські збройні сили на той момент і так не мали змоги реалізувати. Тож польська сторона погодилася на пропозицію Бартелемі, натомість українці її відкинули, і в березні бойові дії відновилися.
