Романовичі мали певну підтримку при угорському дворі, скріплену традицією кількадесятирічної співпраці в часи Данила й Василька. Однак військові погроми останніх років відвернули прихильність нобілів від руських претендентів на користь представника неаполітанського відгалуження династії Анжу Карла Роберта. Безпосередньо Лев Данилович у боротьбі за корону Угорщини не зміг взяти участі, бо помер 1301 р. Наприкінці свого життя він глибоко переосмислив своє минуле і, мабуть, відчуваючи тягар важких смертельних гріхів, прийняв постриг в одному з монастирів.
Добре відомі не лише словесна суперечка, але й убивство на бенкеті в дядька Василька Романовича у квітні 1268 р. безневинного литовського князя і монаха Войшелка. Запальний характер і жорстокість, якою докоряли князю найближчі родичі, давався взнаки і в інших численних випадках. Він ще за життя намагався якось загладити свої провини. Володар щедро протегував церковним і монастирським осередкам, зокрема й католицького віровизнання. Досі в архіві Польської провінції отців-домініканців у Кракові зберігається пізніша копія, зроблена в XVIII ст., про щедрі давання руського володаря монастирю братів-проповідників Божого Тіла у Львові.
Зі смертю Льва Даниловича прямим спадкоємцем володінь Романовичів залишився його син Юрій І. Інші претенденти, у тому числі й діти Василька Романовича, станом на початок XIV ст. або вже померли, або не мали таких прав. До речі, стосунки між кількома відгалуженнями династії Романовичів також не були ідеальними. Частина князів віддавала перевагу війні, плямуючи свій характер і мораль облудними вчинками, які часто не піддавалися раціональному поясненню у рамках лицарського кодексу честі та зі зрозумілих причин не часто нотувалися в літописанні. Інша група родини віддавала перевагу містобудівельній діяльності, заснуванню церков і монастирів, протегуванню наукам і мистецтвам.
Особливо красномовно описані роки правління Василькового сина — волинського князя Володимира. Вихований радше в традиції oratores, аніж bellatores, він упродовж свого життя більше кохався в літературі, а не військових кампаніях. Як переповідає придворний літописець, «говорив він ясно з книг, тому що був філософ великий», уподібнивши його до дядька Данила — «другого після Соломона». Зібравши при своєму дворі бібліотеку, яка, мабуть, мало чим поступалася книжковим колекціям інших руських князів XI—XIII ст., він, проте, мусив брати участь у походах. Мабуть, в одному з них, діставши поранення в обличчя, важко захворів, бо рана ніяк не загоювалася і завдавала нестерпних мук. Смерть князя зібрала все місто й усі його нації (німці, євреї, русини та інші), ставши своєрідним епілогом укладеного в одному з князівських скрипторіїв літопису, за жанром і сюжетною лінією більше схожого на європейську хроніку та відомого в історії за назвою «Галицько-Волинський літопис».
Юрієві І потрапила до рук цілісна, добре укріплена на кордонах спадщина, із чудово розвиненою торгівельною інфраструктурою, містами, відносно стабільна всередині та з широкими перспективами зовнішньополітичного розвитку. Єдина досі уціліла печатка володаря передає його титулатуру, чого, на жаль, не маємо від усіх попередніх представників династії Романовичів, сфрагістичні пам’ятки від яких більше дискусійні, ніж однозначні (відомі уцілілі печатки, які вчені тематично «прив’язують» до одразу кількох представників династії, хоча жодна з них не містить титулу). На власній маєстатичній печатці володар нотувався «Rex Rusie, Princeps Ladimerie», успадкувавши, отже, традицію діда Данила на землі Русі в широкому розумінні (закріплену папою Інокентієм IV) та Волинь (Володимирію), як от-чинні терени, легітимізовані Рюриковичами ще в часи князівських з’їздів (снемів) кінця XI — першої половини XII ст.
Мабуть, це був перший випадок уживання типово західноєвропейського титулу зі зрозумілим географічним наповненням. По-іншому виглядає справа континуїтету королівської традиції, фактично перерваної в межах володінь Романовичів у роки перших спадкоємців після Данила Романовича. Важко сказати, чи готувалася для Юрія І особлива пропозиція з боку папства з метою його окремого коронування, як наприкінці 1253 р. це відбулося з Данилом (джерела наводять натяки на таку можливість). Відомі й історичні дослідження на таку тему. Втім, запитань все одно не стає менше. Зокрема, у квітні 1340 р., коли польський король Казимир III вивіз зі Львова — тогочасної столиці Романовичів — їхню скарбницю, там було дві корони, належність кожної з яких загадкова. Можна припустити, що одна належала Данилові Романовичу, а друга — Юрієві І, проте не факт, що друга могла також належати й галицькому королю Коломанові, який між 1221—1222 рр. перебував в ув’язненні тогочасного галицького князя Мстислава Мстиславовича, чи навіть дружині Коломана — галицькій королеві Соломії. Доля обох корон та інших реліквій руської керівної династії губиться у вихорі військових і політичних викликів Речі Посполитої XVI—XVIII ст., спадкоємиці Польського королівства, тож, щоб реконструювати цей шлях, знадобиться ще немало часу.
Правління короля Юрія І було схожим на кардіологічну криву, коли життя і смерть пацієнта балансує, як акробат на канаті, причому без страхування. З одного боку, в перші ж роки Романовичі втратили Люблінську землю, до якої їхня увага більше ніколи не поверталася. З іншого — відкривалася реальна можливість посісти угорський стол, на який руський володар «за кужелем» мав право, бо його матір’ю була Констанція — донька Бели IV. Справу підживлювали систематичні запрошення з боку угорської сторони, в яких неабияку роль дещо пізніше відіграв вельможний Петро Петене, комес Земплена, магістр і наближений до королівського оточення нобіль, імовірно, руського походження. Таких лобістів інтересів Юрія І, певне, не бракувало й серед нижчих верств нобілітету, здебільшого зі східних та північно-східних комітатів, де від XIII ст. поступово укріплювався руський етнічний елемент, уміло конкуруючи із саксами-переселенцями, угорцями чи іншими слов’янами, оселеними тут на правах вільних госпітів.
Безумовно, руський король мав шанси розширити свою титулатуру, приміром «Russiae, Hungariae, Dalmatiae, Croatiae, Ramae, Seruiae, Galitiae, Lodomeriae, Cumaniae, Bulgariaeque Rex et Dux». Це б зняло багаторічну проблему титулярних претензій угорців до Галицької землі де-факто та Волині де-юре, які з новою силою проявили себе після згасання династії Романовичів 1323 р., а остаточно — після 1340-го. Втім, реалізувати намір не було шансів. Близько 1306—1307 рр. один зі значно впливовіших претендентів на корону Карл Роберт, добре знаючи й про права його конкурентів із династії Романовичів, вирішив завдати «м’якого превентивного удару», попросивши руки в сестри Юрія І — Марії Львівни. Відмовити було б нечемно, тому Анжуйська династія могла тепер спокійно зосередитися на придушенні внутрішньої опозиції, відтягнувши реальну війську участь Романовичів у боротьбі за стол Угорщини.
З іншого боку руський король активніше зайнявся налагодженням стосунків із константинопольським патріархатом, домігшись від архієрея Афанасія та імператора Андроніка II 1303 р. створення в Галичі окремої митрополичої кафедри, другої після київської, владики якої від другої половини XIII ст. перебралися до Владимира-на-Клязьмі — у цивілізаційно зовсім інший світ. Масштабна за своїм значенням подія на початку XIV ст. логічно мала на кілька позицій укріпити міжнародний та міждинастичний авторитет Юрія І і його нащадків. До складу митрополії, попри шалені протести з боку київського митрополита та його князя-сюзерена Михайла Ярославовича, увійшли Галицька, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Туровська та Луцька єпархії, які очолив спеціально присланий для цього грек Нифонт.
Функціонування, з одного боку, висококваліфікованого церковного осередку, а з іншого — королівського двору типово західноєвропейського типу мало сприяти продовженню літописання. Але з тих матеріалів, якими ми володіємо наразі, випливає висновок, що така традиція припинилася десь наприкінці XIII ст. Звісно, важко навіть уявити, що так насправді й було, адже зі значно суворішими військовими випробуваннями XII—XIII століть у князівських скрипторіях завжди кипіла робота. Центрами літописання були не тільки столичні резиденції у Львові, Холмі, Володимирі, можливо, Галичі, Перемишлі або й Луцьку, Пересопниці чи старих центрах — Звенигороді й Теребовлі. Це відбувалося й у монастирях, не обов’язково східного обряду. Лише на сьогодні завдяки титанічній праці прикарпатських учених встановлена майже безперервна традиція функціонування лише в басейні річок Дністра і Прута близько 140 таких менших чи більших осередків, переважно василіанського чину, часто анахоретського (єремітського) але й киновійного (кенобітського) типу. Куди ж поділися цілі сувої й кодекси рукописів з XIV ст., зараз вкрай важко встановити.
Юрієва смерть 1308 р. не віщувала нічого поганого для його земель. У короля Русі залишилося двоє народжених від польської княгині Євфимії дорослих синів — Андрій та Лев II, які прибрали до рук керівництво землями династії. Спадщина обох виглядала солідно й відносно спокійно. Польське коріння королів Русі (титулатура залишилася незмінною) та тісні контакти з двором претендента на об’єднання володінь П’ястів під королівською короною Владислава Локетка дозволяли органічно вплітатися у перипетії європейської політики, певним чином дезорієнтованої з переїздом папства 1309 р. до Авіньйона. Руські володарі сумлінно продовжили союзний договір із Тевтонським орденом, успішно підтримуючи високі темпи товарообігу з містами Ганзейського союзу. До їхніх міст прибували товари, опечатані пломбами не лише добре відомих міст країн-сусідів, а й віддалених французьких та фламандських, зокрема Турне. Кілька з них, датованих якраз XIV ст., було знайдено в Галичі й Червені.
На відміну від свого діда Лева Даниловича, Андрій та Лев II обрали відверто прозахідний вектор у власній діяльності. «Сидіння на двох стільцях» припинилося, для цього трапилася нагода — партнерські стосунки з польськими володарями й тевтонськими лицарями дозволяли на таке сподіватися. Активізувалися зазіхання королів Русі на угорський стол. Десь 1315 р. до якогось із них (із джерел не відомо, до кого саме) із чіткою пропозицією зайняти землі Арпадів звернувся вельможний Петро Петене. Пропозиція, яка виглядала доволі переконливо, бо, вочевидь, нобіль гарантував підтримку частини знаті, привабила Романовичів, які відрядили до прикордонного, колись королівського замку в Маковиці свій військовий підрозділ. Фактично до початку 20-х рр. XIV ст. ці сили, систематично здійснюючи напади на інші землі Карла Роберта, віддзеркалювали участь королівства Русі в цій непростій династичній суперечці. Королева Марія, донька Льва Даниловича, на той час уже померла (приблизно 1309 р.). Представник династії Анжу обрав її наступницею доньку битомського князя Казимира й Олени, іншої доньки Льва Даниловича — напівпольську, напівруську за походженням жінку, також на ім’я Марія. Можливо, такий крок після кількох невдалих спроб коронування Карла Роберта, не визнаних знаттю, мав гарантувати й подальше невтручання Романовичів у справи королівства. Адже королевою тепер була хоч і не пряма представниця їхнього роду, але все-таки тітка Андрія і Льва II.
