Наприкінці 30-х Коротков повернувся у Францію на чолі групи убивць, які вистежили й ліквідували двох політичних опонентів радянського режиму: соратника найлютішого ворога Сталіна Лева Троцького і Георгія Агабекова, колишнього резидента радянської розвідки в Стамбулі, чия зрада викрила сотні радянських агентів на Близькому Сході. Якщо вірити спогадам Павла Судоплатова, Коротков спланував ці два вбивства і брав безпосередню участь в операціях. Тіла жертв (одне обезголовлене) поклали в чемодани і втопили у річці. Один чемодан знайшла у Сені паризька поліція, і Короткову з підручними довелося тікати з Франції[121].
Невдовзі він почав спеціалізуватися на Німеччині, куди вперше потрапив у середині 30-х, тікаючи від арешту у Франції. Новина про напад німців на Радянський Союз у червні 1941-го застала його в Берліні, де Коротков працював під прикриттям посади третього секретаря радянського посольства. Справжня робота Короткова полягала в керівництві нелегальною радянською мережею в Німеччині. Дізнавшись про початок війни, він вийшов з посольства нібито попрощатись з подружкою, кинувся у місто, відірвався від хвоста гестапо і передав інструкції та матеріали своїм агентам. Його агенти передавали достовірну інформацію про запланований напад, але Сталін її проігнорував.
Під час війни Коротков опікувався агентурною мережею на окупованих німцями територіях в СРСР і Східній Європі. У кінці 1943 року Коротков був у Тегерані, де зустрічалася «велика трійка», і активно там протидіяв німецькій розвідці. Коли Червона армія увійшла в Німеччину, Короткова відрядили у штаб 1-го Білоруського фронту, який під командуванням маршала Жукова вів наступ на Берлін[122].
Наприкінці квітня 1945 року Коротков разом з Червоною армією повернувся в місто, яке мусив залишити чотири роки тому. Перебуваючи при штабі Жукова, він був свідком підписання акта капітуляції в Карлсхорсті. Короткову вдалося зам’яти політичний скандал, коли радянська сторона забула запросити французького генерала Жана да Лятра де Тасіньї на переговори з німцями — придалося знання французької з часів, коли Коротков вчився у Сорбонні. Він знайшов генерала у натовпі, виграв час і запросив приєднатися до інших представників союзників. Коротков супроводжував Кейтеля та інших німецьких офіцерів в їдальню, де радянське командування і британці в присутності свідків — американців і французів — підписали акт капітуляції[123].
Після закінчення війни Коротков залишився у Карлсхорсті — його призначили начальником радянської розвідки в повоєнній Німеччині. У січні 1946-го Короткова відкликали до Москви — він координував нелегальні операції КДБ за кордоном, а 1956-го брав участь у придушенні угорської революції. У березні 1957 року Коротков знову опинився в Німеччині, цього разу у званні генерал-майора під прикриттям посади радника радянського посольства. Справжня робота Короткова полягала в підтримуванні зв’язку зі східнонімецькою розвідкою й управлінні апаратом КДБ у Карлсхорсті. Цей апарат був утворений із працівників різних відділів КДБ, які підпорядковувалися не тільки Короткову, а й начальникам своїх відділів у Москві.
Найбільший відділ у Карлсхорсті підтримував нелегальні операції у країнах Заходу. Трохи меншим за розміром, але дуже важливим був відділ по роботі з радянською еміграцією; емігрантами вважали західних українців і прибалтів, які формально ніколи не були радянськими громадянами й походили з територій, окупованих СРСР в ході війни. Оперативники цього відділу вербували агентів в еміграційних колах, шантажуючи їх нацистським минулим або родичами, що лишилися на радянській території[124].
У січні 1959 року у Першому головному управлінні КДБ у Москві створили новий відділ, який відповідав за «активні заходи». Ішлося про цілеспрямовані дезінформаційні кампанії за кордоном. Відділ отримав позначку «Д», начебто на підтвердження того, що дезінформація справді його головне завдання. Розголос, якого набула в Західній Німеччині смерть Бандери, став одним із перших випробувань для фахівців нового відділу і в Москві, і в Берліні, які працювали у цьому напрямку разом з їхніми колегами зі Штазі — східнонімецького відповідника КДБ. Передбачалося, що західна преса буде показувати пальцем на Радянський Союз як замовника вбивства. Завданням було відвести підозру від СРСР і звинуватити натомість його ворогів[125].
За поданням КДБ східнонімецька преса уважно стежила за розслідуванням смерті Бандери і від самого початку пов’язала її з конкретним діячем у Бонні — найбільш непримиренним ворогом Кремля, федеральним міністром у справах біженців і переміщених осіб Теодором Оберлендером.
Уже 16 жовтня, наступного дня після смерті українського провідника східнонімецьке інформаційне агентство «Альгемайнер дойчер нахріхтендінст» поширило коментар, у якому Оберлендера було пов’язано з Бандерою і висловлено припущення, що міністр причетний до смерті українського діяча.
«Бандера був лідером українського угруповання фашистів-терористів і несе відповідальність за жорстокі злочини проти українського і польського населення [під час війни]», — йшлося у заяві. Будь-яку антикомуністичну діяльність у Москві та східному Берліні традиційно таврували як фашистську. «Частина цих злочинів здійснена загонами, до яких був прямо причетний Оберлендер. Обійнявши посаду міністра, Оберлендер зробив усе можливе, щоб позбутися ганебних зв’язків із Бандерою. Подейкували, що в результаті цього розриву Бандера отримував від Бонна дуже скупе фінансування своєї діяльності. Припускають, що Бандера міг відкрито нагадати боннському міністру про їхнє спільне минуле»[126].
Детальнішу версію подій «Ноєс Дойчлянд» надрукувала 19 жовтня, у день, коли мюнхенська поліція оголосила, що Бандеру отруєно. «У нацистський період Бандера був убивцею і діяв у союзі з теперішнім міністром Оберлендером під час кривавої бійні, влаштованої батальйоном “Нахтігаль” у Львові. Тепер він мав бути головним свідком у справі проти Оберлендера. І от головного свідка прибрали», — писала газета керівної партії Східної Німеччини. Статтю супроводжувала карикатура — Оберлендер коментує смерть Бандери: «Мені шкода його. Він був добрим нацистом, але забагато знав про мене». Ще більше деталей незабаром повідомила східнонімецька «Берлінер цайтунг». Її журналісти припускали, що Бандеру за наказом Оберлендера убили люди Райнгарда Гелена, шефа західнонімецької розвідки. У версії східнонімецької преси поставала цілком ясна картина: це не самогубство — Бандеру убили; прибрати його було в інтересах двох впливових фігур у західнонімецькій політиці й розвідці, які боялися, що Бандера викриє їхні злочини[127].
Теодор Оберлендер народився 1905 року в Тюрінгії у протестантській родині, у молодості він приєднався до лав нацистів. 1923-го 18-річний Оберлендер взяв участь у Пивному путчі Гітлера і чотири роки відсидів у в’язниці. Згодом він заявляв, що долучився до путчу суто випадково. Оберлендер вступив до нацистської партії 1933 року; він мав докторський ступінь з агрономії, добре знав Литву і Східну Європу, тож невдовзі став експертом з цього регіону. Він був радником гауляйтера Східної Пруссії Еріха Коха стосовно східних земель, обіймав дослідницькі посади в інститутах Остфоршунга (східних студій) і викладав у кількох університетах, зокрема Грайфсвальдському і Празькому. Потім Оберлендер служив у вермахті як спеціаліст із неросійських народів СРСР.
Перше завдання Оберлендера стосувалося українців, саме з його допомогою з бандерівців створили батальйон «Нахтігаль», підрозділ абверу, військової розвідки. У батальйоні служило до трьохсот українців і кількадесят німців. Лейтенант Оберлендер служив офіцером зв’язку між командуванням батальйону і абвером. Він служив у батальйоні до липня 1941 року, коли німці вирішили розформувати загін і роззброїти українців, яким не подобалася нова німецька політика: їхні лідери опинилися під арештом, про незалежну державу не було й мови, німці збиралися поділити територію України на кілька адміністративних одиниць, щоб убезпечитися від місцевого націоналізму. Галичину, батьківщину більшості вояків «Нахтігаля», німці збиралися об’єднати з польськими землями в одну адміністративну одиницю — Генерал-губернаторство. Офіцери й солдати «Нахтігаля» в німецькій уніформі стояли за крок від бунту, і абвер вирішив припинити експеримент та роззброїти ненадійних слов’ян.
Після розпуску «Нахтігаля» солдатів перевели у поліцейський батальйон, який відправили до Білорусії воювати з радянськими партизанами. Теодора Оберлендера натомість перевели в загони вермахту, сформовані з кавказьких горців. Він залишив службу в армії восени 1943 року з політичних причин — виникли розбіжності у поглядах з начальством на східну політику Третього рейху. Оберлендер повернувся до Праги, продовжив свої дослідження і жив під наглядом поліції. Оберлендер, у молоді роки переконаний нацист, не раз критикував східну політику гітлерівців. Він не заперечував етнічні чистки і хотів, щоб німці домінували в Східній Європі, але вважав, що негуманне ставлення Третього рейху до неросіян під час війни суперечить німецьким інтересам. Першу записку з критикою окупаційного режиму в регіоні Оберлендер подав восени 1941 року, невдовзі після розпуску «Нахтігаля». Він вважав, що Німеччині варто сформувати альянс з українцями та іншими національностями, чиї лідери вороже ставляться до комуністичної Росії. Академічні канікули від армії протривали недовго. 1944 року він знову одягнув мундир і служив офіцером зв’язку при генералі Власові, командувачі Російської визвольної армії, яка воювала на боці німців.
Оберлендеру пощастило. Після війни він опинився в полоні у союзників, а не у Червоної армії. Його багато разів допитували, але зрештою випустили. Ветеран Остфоршунга і вермахту оселився в Баварії і зробив прекрасну політичну кар’єру, захищаючи права німецьких біженців зі сходу. 1954 року він став членом християнсько-демократичного уряду Аденауера від Загальнонімецького блоку / Союзу вигнанців і уражених у правах. Через два роки він вступив до керівного Християнсько-демократичного союзу, чим зміцнив свої позиції в уряді. Соціал-демократи й ліві партії не любили ні Оберлендера, ні його виборців — ті виступали за жорстку політику стосовно Сходу, возз’єднання Німеччини і повернення на землі предків. Радянська влада і східнонімецькі політики називали його нацистом і реваншистом. Він парирував тим, що, мовляв, завжди критикував східну політику нацистів і був проти винищення й жорстокого ставлення до євреїв і слов’ян[128].
Теодор Оберлендер вперше опинився у світлі уваги німецької преси 1954 року, через рік після призначення на міністерську посаду, На шпальтах чільного західнонімецького тижневика «Шпіґель» йшлося про нацистське минуле міністра, який тепер відповідав за облаштування восьми мільйонів східних німців, що перебралися у Федеральну Республіку, і понад два мільйони біженців зі Східної Європи. Це були дуже згуртовані спільноти, які забезпечували Оберлендеру чималу публічну підтримку у стосунках з колегами по кабінету і самим канцлером Аденауером. У статті було згадано про стосунки Оберлендера з радянськими нацменшинами під час війни, але не було згадок про «Нахтігаль» чи оунівців. Не згадувалося і про те, що він якось причетний до убивств мирного населення. Тінь нацистського минулого знову навздогнала Оберлендера в липні 1959 року, коли два московські кореспонденти «Ноєс Дойчлянд» надрукували статтю про те, що на совісті бундесміністра у справах біженців і переміщених осіб знищення у Львові наприкінці липня 1941 року трьох тисяч поляків, євреїв і радянських громадян — інтелігенції і простих людей[129].
