На наступній гулянці українська кіннота вразила Вільгельма подвигами верхової їзди. Запорожці вважали себе козаками і плекали козацькі традиції кінної їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Козаки могли скакати при боці коня, прикидаючись мертвими, або ухилятися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі з них могли навіть скакати під конем. Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, поки їхні коні неслися на повному галопі. Вільгельм, якого в обгороджених парках батькового замку їздити верхи вчив товстий поляк, доти не бачив чогось подібного на це кінне штукарство у відкритому степу. Він невимушено спілкувався з солдатами й охоче пив пиво з місцевими селянами.
Показуючи українцям, що він один із них, він виказував можливість колись стати їхнім правителем. Українські солдати й самі прийшли до цього висновку. На одному зі своїх зібрань вони посадовили Вільгельма на привезений із Криму трон і носили його на ньому, вигукуючи «Слава!». Іншим разом Вільгельмові подарували козацьку шапку й довгу хутряну шубу, яку козаки називали буркою. Як багато іншого в українській культурі, слово бурка має мусульманське походження. Однак в арабів бурка — це жіноча верхня одежа, а в українців — національний жупан, що його носили воїни та очільники. Одягнений у бурку та хутряну шапку, Вільгельм перетворився, як давно прагнув, на принца європейського Сходу. Здавалося, що його дитячі мрії про Схід і молодечі амбіції на український трон близькі до здійснення. Бачачи Вільгельма в таких шатах, солдати жартома говорили про його «коронацію»[122].
Тим часом про справжню коронацію думав колега полковника Петріва, полковник Петро Болбочан. Після зустрічі з Вільгельмом Болбочан запропонував Петріву використати Вільгельма для повалення наставленого німцями Гетьманату. «Чи не згідні Гордієнківці разом із Дорошенківцями та Запорозьким полком, — питав він, — зробити маленький путч і проголосити гетьманом всієї України Василя Вишиваного?» Він пропонував встановлення конституційної демократичної монархії. За цим задумом, Вільгельм підписав би монархістську конституцію, яка втратила б чинність тоді, коли стане можливим провести демократичні вибори.
Двоє східноукраїнських полковників запропонували цей план Вільгельмові. Вільгельм не дав їм чіткої відповіді й дев’ятого та одинадцятого травня телеграфічно звернувся до цісаря Карла за вказівками. Карл телеграмою повідомив, що хоче, аби Вільгельм продовжував його проукраїнську політику, але не вдавався до жодних кроків, які могли б нашкодити союзу із Німеччиною або постачанню провіанту. Вільгельм не повинен був діяти поквапом. Якщо один із Габсбургів посяде трон, а тоді його втратить, то це здискредитує цілу династію. Найважливіше завдання полягало в тому, щоб вибрати слушний момент. Карл закликав Вільгельма не робити «рішучих кроків» — принаймні «наразі»[123].
У всьому іншому, поза невеликим театром Вільгельма, габсбурзька окупація південної України була катастрофою. Вільгельм спромігся представити себе українцем і захистити селян. Іншим офіцерам так не пощастило. Загалом, військо не мало способів показати свою добру волю, але мало натомість потребу зібрати якомога більше їжі. Габсбурзькі солдати, яких спершу вітали як визволителів, скоро почали сприйматися як грабіжники. Селяни не бажали брати за своє зерно і худобу габсбурзьку валюту, а російський рубль нічого не був вартий. Селяни ховали зерно у викопаних у землі ямах. Працівники залізниці почали страйкувати. Габсбурзькі солдати наказували українській поліції палити села, в яких селяни опиралися реквізиціям. За умовами Хлібного миру, Україна пообіцяла до літа видати Центральним державам мільйон тонн їжі. Насправді доставлено менш ніж десятину цієї кількости. Оскільки український уряд не зміг дотриматися своїх обіцянок, Габсбурги не дотримувалися своїх. У німецькому міністерстві закордонних справ спалили таємний протокол, що додавався до Хлібного миру й обіцяв створення української коронної землі в Габсбурзькій монархії в обмін на зерно[124].
Спалення сіл і документів аж ніяк не допомогло в підкоренні України. Селянські повстанці знайшли чільників, частково з большевиків, які навчили їх партизанської тактики. Доволі типовий габсбурзький звіт із червня 1918 року описує вбивство двох сільських жандармів і відплатну страту тринадцятьох селян через повішання. У липні сталося пограбування службовця залізниці. Його зв’язали й покинули на колії. Габсбурзькі та німецькі солдати не змогли знайти винуватців. Того ж місяця габсбурзькі солдати пацифікували село з допомогою артилерії. Вони вже не могли відрізнити партизанів від решти селян, а тому їхня помста цивільному населенню змусила ще більшу кількість молодих чоловіків податися в ліс, щоб боротися з окупантами. У серпні габсбурзька військова розвідка повідомляла, що «вбивства землевласників, поліцаїв і службовців, а також інші терористичні дії з боку ворога, спрямовані проти військ Центральних держав, є звичною справою»[125].
Деякі із сутичок з партизанами були справді жахливими. Такою зокрема була сутичка останнього дня травня у селі Гуляйполе. Габсбурзькі вояки, в оточенні і в меншості, заховалися в декількох хатах. Одного із солдатів відіслано здаватися. На очах у інших йому відтяли голову, а тіло порубали на шматки. Після цього решту солдатів під прицілом рушниць виведено з хат і страчено. Внаслідок відплатної каральної вилазки вбито сорок дев’ять осіб. Чи мав будь-хто з них хоч якийсь стосунок до випадку, невідомо. Габсбурзькі офіцери мали слабке уявлення про місцеву політику й рідко могли з певністю визначити своїх супротивників. У цьому випадку вони вважали, що партизани були большевиками, хоча насправді Гуляйполе було оплотом банди анархістів[126].
Габсбурзькі офіцери трактували Україну як вулкан напередодні виверження: залишаючись в Україні, вони спровокують велике незадоволення; покинувши, спричинять спалах масового насильства. Вони боялися, що якщо Центральні держави припинять окупацію, розпочнуться масові вбивства землевласників та євреїв. Політика Вільгельма, здавалося, лише погіршувала цей страшний клопіт. Він захищав селян від реквізицій і допомагав партизанам чинити спротив власному військові. Він співчував навіть анархістам із Гуляйполя, розмірковуючи, що його предок цісар Рудольф заснував Габсбурзьку династію з допомогою подібних методів. Габсбурзька окупаційна влада не могла зрозуміти логіку дій молодого ерцгерцога. У середині червня командир габсбурзьких військ врешті запитав його про це прямо, та Вільгельм не дав відповіді. Габсбурзькі дипломати теж писали цісареві, благаючи, щоб той відкликав Вільгельма з України[127].
Занепокоєними були німецькі союзники. Перший звіт про змову, яка мала посадити Вільгельма на український трон, вони отримали від розвідки того ж дня, коли вступили в Україну. Спершу вони відкидали цю можливість, але не могли не завважити щораз більше переконливих її доказів. У березні, перш ніж Вільгельм прибув на місце, німецькі дипломати дійшли слушного висновку про те, що Габсбурги «переслідували в південній Україні далекосяжні політичні цілі». 13 травня представники німецького війська зазначили, що «думка про особистий союз з Україною» — тобто українське королівство, королем якого править Габсбург, — «займає численні австрійські голови». Того ж дня німецькі дипломати повідомили, що Вільгельм прагне посісти місце настановленого ними гетьмана — який на той час перебував при владі лише два тижні[128].
Загроза, яку становив Вільгельм, захопила німців зненацька. Він був Червоним Князем, членом правлячого класу, що вловив революційний момент, щоб утілити радикальну соціальну та національну політику. Вони, звісно, розуміли, що большевики, яких вони перед тим вигнали з України, можуть черпати підтримку від тих, хто противиться експлуататорській політиці Німеччини. Вони могли донесхочу слухати большевицьку пропаганду по радіо. Могли читати телеграми большевиків, оскільки політичні комісари, серед яких був і такий собі Іосіф Сталін, не витрачали зусиль на кодування. Большевизм не був несподіванкою. Але німці не очікували монархізму зліва, не чекали на Габсбурга, який — хай на малій шкалі — але здійснював обіцянки, що їх і большевики давали виснаженій війною та окупацією країні: обіцянки землі, миру і національної свободи[129].
Роздратовані німці казали одне одному, що Вільгельм, «як і його батько», був певного штибу «фантазером». Таке твердження було слушним, але не давало розради. Коли спроба переконати Карла усунути Вільгельма з України провалилася, вони мусили задовольнитися тим, що відсилали на Січ агентів, які спостерігали за його діями. Новини були невтішні. Вільгельм, за повідомленням одного зі шпигунів, був «улюбленим у своєму українському середовищі». «Кожен, хто його знає, вважає його майбутнім гетьманом або королем». «Своєю приязню, відчуттям такту та українськими симпатіями, а також надзвичайною простотою особистого життя, — доносив інший інформатор, — ерцгерцогові вдалося нажити величезної популярности не лише серед людей у його безпосередньому оточенні, а й серед широких кіл українського населення». Агент далі додавав: «З одного краю
України до іншого переповідаються легенди про цього відважного князя, цього приятеля України, який прийшов самоствердитися на давній Січі». Висновок був неминучим: «Ця популярність ерцгерцога Вільгельма становить велику небезпеку для майбутнього нашої держави» — тобто маріонеткового режиму гетьмана Скоропадського[130].
Не схильні визнати найменші тривоги перед своїми габсбурзькими союзниками, німці воліли говорити про страхи свого маріонеткового правителя, Скоропадського. Вони пояснювали, що «нервовий за своєю природою» гетьман Скоропадський вважав Вільгельма своєю «bête noire». Такому твердженню не бракувало правди. Гордий і підозріливий Скоропадський вважав Вільгельма претендентом на трон. Він цілком слушно припускав, що Вільгельм тішився підтримкою Габсбурзького двору та Греко-Католицької Церкви. Німці намагалися заспокоїти Скоропадського, усунувши військове підґрунтя Вільгельмової сили. До червня вони розформували зосередження українських військ навколо Січі, наказавши Запорізькому Корпусові зайняти нові позиції на півночі. Вільгельм відтак залишився лише з чотирма тисячами солдатів зі своєї Бойової Групи. Та на той час було вже заподіяно велику політичну та психологічну шкоду. У липні хтось здійснив медійний обман, помістивши у європейських часописах статті з фальшивим сюжетом про те, що Скоропадський начебто відмовився від гетьманства на користь Вільгельма. Приблизно в той же час один большевик здійснив успішний замах на командувача німецьких сил в Україні. Скоропадський був надзвичайно розлючений, а його німецькі покровителі починали непокоїтися[131].
Та цісар Карл аж ніяк не хотів усувати Вільгельма. Занепокоєні німці та розлючений Скоропадський — такий стан речей, мабуть, узгоджувався з його цілями. Якщо німці провадитимуть свою окупацію достатньо погано — а саме так вони її і провадили, — то, врешті, їм може знадобитися допомога українського Габсбурга. Тим часом Вільгельмова присутність в Україні була одним із небагатьох способів для Карла привернути увагу сильнішого німецького союзника. У липні 1918 року Карл удав, що відступає під тиском, і написав німецькому кайзерові Вільгельму II, що Вільгельм прибуде на західний фронт і надасть особисте роз’яснення своїх дій.
