Вій-ник

Роботу він знайшов швидко, варто було тільки запитати в першого стрічного, як той не довго думаючи відправив новачка рубати дрова. Справа важка, але необхідна. Усі ж бо хотіли взимку трішки погрітися біля теплої печі. Під час роботи він мимоволі кидав погляди на молоду дівчину, що в декількох кроках від нього займалась тим самим — енергійно махала великою сокирою. Видовище було дещо дивним. Досить довгий час жінка серед козацтва вважалась зайвою. Військове мистецтво опановували тільки чоловіки. Тай чи може бути жінка товаришом? Коханою, матір'ю, чи дочкою будь ласка, але бойовим побратимом? Так часто густо міркували в ті часи. Про що мова якщо навіть сьогодні велика кількість старих козаків не може збагнути як жінка може бути козачкою!

Формально людиною котра дала початок цьому явищу, можна вважати третього гетьмана — Григорія Сагайдачного. Він підписав указ за яким дозволив відьмам із Європи служити в нашому війську. На той час була така необхідність. Ніхто й подумати не міг що через декілька років до Січі прибуде одна смілива молодиця, немаюча ніякого відношення до відьом, котра тим не менш забажає вступити до війська. А на питання писаря, котрий поцікавиться з якого це дива він має вносити її до реєстру, вона вкаже саме на цей гетьманів указ. Надто вже розмитим там виявилось формулювання. Не тільки відьмам дозволялось служити у війську але й усім жінкам котрі того забажають. Малесенька колізія а до таких наслідків призвела.

Хоча, дивлячись правді у вічі, варто відзначити то що жінок у війську не так вже й багато. Добре якщо одна на сотню. Беручи до прикладу Велетове село. Там разом із хлопчаками коло діда Судомира крутилось чимало дівчаток, та з часом більшість із них переростала своє дитяче прагнення до вступу у козацьке товариство. Тільки самі бойові та вперті, врешті решт покидали село та вирушали до Січі.

* * *

Вечором коли він розбирав свої речі, його розшукав молодий хлопчина. То був джура січового осавула. Велет збирався сам навідатись до таємничого Корелі, та сьогоднішній день був насичений на враження день, так що це бажання просто вилетіло із голови. Тепер же цей таємничий чоловік сам забажав зустрітись із хлопцем. Це дещо дивувало. Молодий ворожбит не міг вигадати ні однієї причини для того аби у Корелі могло з'явитись таке бажання.

Джура привів його до відкритого багаття, що розташувалось між двома старими на вигляд куренями. Навколо вогню були розставленні пеньки та просто стволи дерев з обдертою корою.

— Доброго вечора, пане, — промовив Велет до старого чоловіка що сидів по ту сторону тендітних вогняних язиків. Певно то і був січовий осавул.

— О, — стрепенувся чоловік, ніби прокинувшись від сну. — Уже прийшов? Добре-добре, а то я ледь не задрімав тут на одинці.

У вечірніх сутінках, де з освітлення тільки малесеньке багаття, Велет не міг добре роздивитись Корелю. Проте його набряклі повіки здавалось ховали за собою водянисті, з синім відблиском очі. В чому можна було не сумніватись так це в тому що старий козак не мав лівого вуха, певно втратив його десь у бою. Чомусь ніяких інших обставин для цього в голову у хлопця не з'являлось. У всьому іншому лице старого здавалось нічим не примітним. Два слова можна було сказати тільки про те що Кореля вочевидь полюбляв голити свою голову, але лінувався теж саме робити із короткою, злегка кудрявою, білою бородою.

— Ви хотіли мене бачити, пане?

Старий кивнув.

— Прийшла мені вістка від Юрія котрого Хмарою кличуть. Вістка коротка, але в ній говориться про молодого ворожбита із Сеньківки. Почувши сьогодні що поріг нашої вольниці переступив хлопчина саме з того краю, я звісно ж вирішив поговорити з ним. Тож скажи мені юний Драк, чи про тебе згадував Юрій? Чи ж я на старості зовсім з розуму зійшов і представляю бажане за дійсне?

— Певно він мав на увазі саме мене. — кивнув хлопець. — Бо ж наказував як доберусь до Орлиці, передавати вам вітання. А ще просив переповісти в подробицях усе що сталось біля мого села.

— Схоже на нього. Якщо в тебе ще залишились сили, я був би не проти послухати цю історію.

Водянисті очі прискіпливо впились в обличчя хлопця і тому не залишилось нічого іншого як пригадати та переповісти події того важкого дня. Осавул уважно слухав та час від часу уточнював деталі. Його цікавили речі, про які свого часу перепитував галдовник Юрій. Коли Велет збагнув це то став вести свою розповідь з урахуванням тих питань які пам'ятав ще із допиту влаштованого Хмарою.

— Дякую за наповнену подробицями розповідь. Бачу ти вже не раз її переповідав, — промовив Кореля коли хлопець замовк. — Тепер ситуація стає більш зрозумілою.

Ворожбит трішки помовчав, не наважуючись переривати роздуми старого, та врешті решт запитав.

— Скажіть пане, чи не чули ви про ще якісь напади цих ящерів?

— Ні, на сьогоднішній день, нічого нового про них сказати не можу.

— Послухайте, я розумію що прошу забагато, але маю прохання до вас, — Кореля на його слова тільки схвально кивнув, немов запрошуючи продовжувати. — Якщо у вас будуть якісь новини щодо ящерів, чи мого села, Сеньківки, не могли б ви розповісти про них мені?

— Ах, в тебе ж там сестра залишилась, — миттю зрозумів осавул. — Старшенька? І теж в учениках у Віта ходила? Розумію твоє занепокоєння, так. Що ж не бачу в цьому нічого складного. Як дізнаюсь щось так одразу пошлю за тобою одного із своїх джур.

— Дякую пане! — зрадів Велет та низько вклонився старому.

— То зайве. Ти мені краще розкажи що сталося сьогодні на вході до Січі? Ти з кимось зіткнувся так?

Драк зніяковів та глянув на Корелю широко розплющеними очима.

— Ви й про це знаєте?

— Така вже в мене служба — все знати, — хмикнув осавул.

Затинаючись та ніяковіючи ворожбит переповів про те як збив та ледь не затоптав якогось хлопчину.

— Це все я знаю, повтори що Олесь тобі сказав у самому кінці.

— Єм, щось про те що мені потрібно гішпанську мову вчить. Тільки нащо, і чому саме її я так і не зрозумів.

— Іспанську значить? Добре, треба то значить треба, вчителя ми тобі постараємось знайти, а поки що будеш ходити до писаря нашого, у нього якісь книги повинні знайтись.

— Що? — здивувався Велет. — Нащо це мені?

— Олеся потрібно слухати, хлопче — посміхнувся Кореля, та підкинув декілька тонких гілочок до багаття. — Він дурниць не порадить.

— З якого це дива я маю вчити якусь іноземну мову? Начебто за корон не збираюсь!

Осавул нахмурившись, вказав на співбесідника пальцем.

— Це наказ. Затям собі, поки мову не вивчиш будеш в джурах ходити!

На тому розмова і закінчилась. Хоч вбий, а молодий ворожбит так і не зрозумів чому мусить слухатись слів першого зустрічного хлопчини! Та наказ від осавула не залишав простору для маневру. Його слова були однозначними. Як не крутись та мусиш підкорюватись.

Отож Велет кожного дня ходив до писаря та вчив чужу та важку для себе мову. Чи то пак вони обидва її вивчали. Пан Микита як виявилось знав три іноземні мови, окрім рідної. Проте іспанська до їх числа не входила. Проте чоловік був досить спритним до навчання, і мав для цього ресурси. Микита розпоряджався великою бібліотекою на полицях якої знайшлись необхідні книги. Декілька історичних товстих трактатів, та англо-іспанський словник. Так-так, волею неволею Драк був вимушений вчити ще й англійську мову.

Пан Микита був вельми освіченою людиною, він як і Велет любив читати, а ще, здавалось, знав усе що відбувається на території Орлиці. Опитавши з десяток нових знайомих Велет зрозумів що ті або не знають про худорлявого Олеся, що приніс йому такі проблеми, або не бажають про нього говорити. Писар не був виключенням та не забажав про це говорити. Пізніше стало зрозуміло що чоловік хоч і має талант збирати плітки, але не бажає ними ділитись.

Окрім цього молодому Ворожбиту знайшли нового вчителя. Насправді він змінив декількох. Спочатку його прагнули не дивлячись ні на що навчити володіти шаблею. Але перший наставник швидко збагнув що хлопець не має до цього жодного таланту. Вже на наступний день низенький, худорлявий чоловічок вчив його фехтувати кинджалом, та правильно цілитись із пістоля.

Наприкінці другої неділі Велет поступово почав втягуватись в бурхливе та позбавлене спокою життя. Зранку він по декілька годин проводив в оселі Січового писаря вивчаючи із ним іноземні мови, після обіду зазвичай він знаходив свого вчителя кинджального бою, після занять з ним, решту дня був умовно кажучи вільним. Проте відпочивати він намагався недовго. Більшу частину вечора він займався роботами по господарству. Чесно кажучи це був цікавий та насичений час де він не просто колов дрова а й вчився новим для себе речам. Він латав дахи куренів, допомагав виготовляти славнозвісні козацькі чайки, бігав від бджіл на пасіці, та навіть декілька разів він допомагав ковалю, оселя якого знаходилась поза межами Січі.

Дві неділі промайнули непомітно, і це був тільки початок.

Вона знайшла його надвечір. Увірвалась до куреня немов ураган, вхопила за руку та без пояснень потягнула за собою. Спочатку він ще намагався пручатись, та зрештою зрозумів що це саме той випадок коли краще піддатися. Не плести проти течії.

— Скажи хоч куди ми йдемо? — стрімко перебираючи ногами запитав він.

— Побачиш, нях, — посміхнулась вона.

Ліканія попрямувала за південні ворота Січі. Пробіглась по містку, та опинившись на великому острові потягнула хлопця ледь не в протилежний його кінець. Вони довго пробирались через сосновий ліс, лякаючи нічних звірів що тільки но почали вилазити зі своїх схованок. Врешті нявка витягла Велета на самісінький берег. По праву руку від них сонце заходило за горизонт. Дві зовсім не схожі одне на одного істоти деякий час спостерігали за цим красивим та мальовничим видовищем, аж поки сонячний диск не зник за обрієм.

— Без сумніву це варте було того аби його побачити, — нарешті промовив Драк. — Та невже це все для чого ти мене сюди привела?

— Помітив? Сонце за хмарою сіло, завтра буде дощ. І завтра ж я від'їжджаю додому.

— Так швидко?

— Нажаль. Хотілось би погостювати довше, але в мене є обов'язки. Я й так затрималась тут. Мої охоронці уже собі ледь хвости не повідкушували. Все натякають мені що час в дорогу збиратись.

Велет глянув на бентежну кішку. Вона посміхалась дивлячись кудись у далечінь. Певно він буде сумувати. Можливо вони не встигли стати кращими друзями, та якимось чином хлопець звик до неї та до її своєрідного характеру. Що не кажи а без Ліки тут буде сумно.

— Шкода, — щиро промовив він. — Здається ми тільки познайомились а вже час прощатись.

— Прощатись? — стрепенулась ербі. — Не так швидко, котику!

— Що ти маєш на увазі?

— Як це що? Ми ж з тобою уклали угоду, пам'ятаєш? Домовились що ти розповіси мені про невидиму тваринку! Ну, коли я виграю у тебе змагання з пошуку квітки з чотирма пелюстками!

— Серйозно? Ти ще памятає про це?

— Звісно! Як я можу забути!? Це ж те з чого розпочалось наше знайомство!

Велет потер перенісся. Чого ще варто було очікувати від цієї нестерпної нявки?

— Добре, я не проти взяти у цьому участь, але чи ти не помітила? Час цвітіння бузку давно пройшов.

— Це не та проблема про яку варто потрібно переживати, — посміхнулась вона. — Ходімо.

Нявка знову заглибилась до лісу, і Велету не залишилось нічого окрім того аби прослідувати за нею. На цей раз їм не потрібно було довго йти. Декілька хвилин блукань і от вони вийшли на невеличку галявину. На протилежній від них стороні, ріс рідкий та дещо занедбаний кущ бузку. Здавалось йому не вистачало сонячного світла або що. Дерева навколо нього давно вигнались у рості, і сперечаючись між собою, росли все вище і вище. Кожне із них хотіло якнайбільшу кількість свого листя підставити під ласкаві промені.

Як і казав Драк бузок уже перецвів. Цей кущ не був якимось винятком із правил. Зовсім ні. Тай і того засохлого цвіту на ньому кіт наплакав. Велет скептично глянув на Ліку, та кішка тільки безтурботно посміхнулась.

— Певно їм подобається бузок, — промовила вона, водячи носом зі сторони в сторону.

— Їм? Про кого ти?

— Невидимі тваринки, я відчуваю запах одного в цьому місці. Навіть намагалась декілька разів упіймати його, та марно. Пруткі, нях!

Ох, тепер зрозуміло. Відверто кажучи Велет ніколи не звертав уваги на це, але якщо пригадати, то лаз дійсно дуже часто траплявся йому саме біля кущів цієї рослини. Хлопець окинув місцину новим поглядом, та Вітове око на його потуги не відреагувало, і цього разу показувати приховане не захотіло.

Ліканія тим часом підійшла ближче до куща, та присіла на одне коліно біля нього. Зняла з поясу невеличкий бурдюк з водою та протягнула його ворожбиту.

— Налий мені трішки в долоні, — попрохала вона.

Він так і зробив, після чого закупорив бурдюк та зацікавлено поглянув на кішку. Вона прикрила очі та здавалось почала безшумно шептати якесь замовляння. Це було несподівано відчутно. Тіло ербі огорнулося силою, вона була настільки кричущою та вагомою, що Велет ступив крок назад. Вередливе зелене око стрікнуло болем.

Світ знайомо розділився на дві картинки. Щоб не перевантажувати мозок, хлопець прикрив ліве око, і запаморочення припинилось.

Тіло Ліки світилось нестерпним білим сяйвом, і хлопець відступив від неї ще на декілька кроків. Внутрішнє світло, її сила була колосальною! Щось подібне він уже бачив. Якщо пригадати, це сталось в ту саму ніч напередодні якої він познайомився із нявкою. Чи могла вона бути причиною того величезного стовпу світла що він міг бачити тоді за містом? Ні. Навряд. Хлопець сумнівався що якесь живе створіння взагалі могло б контролювати таку кількість хари. Велет вважав що стовп мав якесь природнє походження, не інакше.

Світло почало поступово згасати, чи то пак переходити з тіла нявки до її розкритих долонь а із них прямісінько у воду. Коли вся хара сконцентрувалася там, нявка відкрила очі, та піднявшись виплеснула воду догори. Замість того аби через секунду упасти донизу та зависла на якийсь час у повітрі прямісінько над кущем бузку. Велет моргнув. Ні йому не здається, води справді стає більше, і вона змінюється! Через хвилину там була вже повноцінна невеличка темна хмаринка, здається в її середині майнула блискавка, але то певно йому здалось. Правда ж?

— Я ж казала що я ербі Дощу! — самовдоволено промовила Ліканія, коли із хмаринки на дерево почали падати перші крапельки.

— Що ти намагаєшся зробити? — запитав Велет. Він тільки зараз помітив що на гіллі бузку, підозріло роздивляючись хмарку над собою, сидів одинокий хух.

— Сам дивись, — посміхнулась кішка.

Вона сама відходити у сторону не захотіла. Так і стояла, мокнучи під дощем. Здається це її зовсім не бентежило. Дивно, наскільки Велет встиг дізнатись нявки як і всі кішки не дуже полюбляли коли вода мочила їхнє хутро. Згадати хоча б перший день коли він познайомився з нявками. Тоді йшла справжня злива і охоронці Ліканії почували себе під дощем не дуже добре. Окрім особистих спостережень, Велет читав про це в одній із книг Січового писаря, пана Микити.