Iван Ужевич I Його Граматика

На жаль, в обох його автографах, особливо в паризькому, ця непослідовність автора найбільше позначилася на його системі наголошування, саме там, де боротьбу між українською народною і польською стихіями простежити можна було б дуже чітко.

В оформленні кожного з рукописів можна, проте, помітити й чималу відмінність. Простота графіки, відсутність візерунків на початку і в кінці більших і менших розділів, у заголовних літерах, композиція тексту кожної сторінки, а також і те, що починаючи із стор. 2а, 3а, 8а на протязі всього рукопису автор звертається з методичними порадами безпосередньо до вчителя і до учня — все це примушує думати про ділове, навчальне призначення рукопису 1643 р.

Не можна відмовити в цьому призначенні і арраському рукописові. Але тут уже немає прямих методичних порад, розрахованих безпосередньо на викладача. Курсив латинського тексту в ньому зберігається, але стає чіткішим, скорочень у словах меншає; не тільки заголовки великих розділів рукопису (252, 292, 372, 422, 752), але й заголовні літери окремих абзаців часто прикрашаються художньо виконаними фігурними і рослинними візерунками. Наслідуючи, очевидно, прийоми ще середньовічних авторів і копіїстів, І. Ужевич на сторінках свого рукопису, поруч з релігійними зображеннями (42, 52, 151), вправно малює також портрет невідомої особи (122), не раз вписуючи її обличчя, анфас і в профіль, у заставні літери (161 222, 422) або в художньо виконану кінцівку (751).

Кирилівські літери в суцільному тексті тут пишуться теж виразніше, не втрачаючи, правда, своїх почеркових ознак, а в прикладах і парадигмах вони набувають характеру ніби уставного і напівуставного письма.

Система розділових знаків в арраському рукописі в цілому не відрізняється від пунктуації паризького. Крапка, якщо вона не пропущена, завжди означає кінець речення. Кома в основному відокремлює повторювані слова і словосполучення, але дуже часто автор обминає цей знак в належному для коми місці і, навпаки, використовує його ніби замість тире (стор. 32а: «знаю, cognosco даваю, do маю, habeo»).

Часто в обох рукописах використовується і двокрапка (в основному перед переліком форм). Але й тут належної послідовності немає. Іноді Двокрапка ніби заступає кому, а іноді — квадратні дужки або лапки для відокремлення в суцільному тексті літери, складу, слова (37б: «Dabit Secundam жεшъ, mutato г: на ж: Praeteritum recepto iterum г: ab ехіlіо, dic глεмъ»).

Крім крапки з комою та знака запитання, який вживається в поодиноких випадках (23а), інших розділових знаків у рукописах немає.

Слід додати, що в арраському варіанті розділових знаків взагалі менше, ніж у паризькому, можливо, внаслідок значних змін у графіці його тексту в напрямку до більшої пишноти, урочистості. Останню рису рукопису 1645 р. особливо підкреслює гарне і різнобарвне оформлення титульної (42) і другої сторінки (52), на якій вміщено 6-рядковий вірш на «Гербъ пано(в) БрыгаллЂровъ», а над віршем намальовано різнокольоровими барвами і сам герб. Різнобарвності фотокопія відтворити, звичайно, не може, але докладний опис цих сторінок у В. Ягича 23 дає достатнє уявлення і про характер оздоблення рукопису, і про ступінь мистецького вміння автора, причому в обох рукописах, і зокрема в останньому, відсутні ознаки того, що виконавцем мистецької сторони рукопису є інша особа.

Таким чином, всі спостережені відмінності між автографами граматики І. Ужевича, особливо остання, підкреслюють ще й спеціальне призначення арраського автографа, його подарунковий характер, як це було звичайним у ту епоху. А викінченість обох рукописів, їх чистовий вигляд 24 наводять на ймовірний здогад, що обидві свої праці І. Ужевич готував до друку.

III

Автографи І. Ужевича — це хронологічно послідовні, взаємозв’язані щодо змісту, викінчені щодо форми варіанти 25 єдиного задуму автора, реалізованого в його рукописах під назвою слов’янської граматики.

Мову, описувану ним в обох варіантах, Ужевич завжди називає слов’янською, а себе — слов’янином (1б, 4б), sclavonus (1б, 70б). Отже, після всього сказаного про особу автора і його рукописи тільки в самому тексті граматики І. Ужевича належить шукати розв’язання питання, яку саме мову описує наш автор в своїй граматиці і яка його рідна мова.

23 Див. В. Ягич, зазнач. праця, стор. 155 — 156.

24 Окремі пропуски, навіть поодинокі помилки автора, не міняють загального враження від рукописів.

25 Це відзначив і акад. В. Ягич у своїй статті про Ужевича та його граматику, але, очевидно, не маючи під руками паризького оригіналу, він не міг дати належної характеристики взаємозв’язків обох автографів.

У цьому плані не можна обминути одного з основних прийомів Ужевича — звичайного в граматистів XVII ст. на Заході — прийому порівняльного зіставлення граматичних і стилістичних явищ та особливостей слов’янської мови (lingua sclavonica) з іншими мовами — живими і мертвими.

Дослідити цей прийом і наслідки його застосування в тексті рукописів І. Ужевича, зваживши при цьому на домисли попередніх дослідників, і, особливо, на висновки О. І. Соболевського та В. Ягича, — це значить знайти надійний шлях до розв’язання проблеми слов’янської мови в граматиці І Ужевича.

Насамперед слід зупинитися на латинській мові твору. В силу середньовічних традицій, своєрідно продовжених в добу Відродження, латинська мова надовго ще лишається мовою науки, а граматична система її — обов’язковою схемою і вихідною позицією в граматиках живих європейських мов, зокрема слов’янських. У XVI — XVII ст. практика живих мов все частіше заперечує цей схематизм внаслідок все більше усвідомлюваних розходжень у граматичній системі живих мов і латинської.

І. Ужевич писав свою граматику на Заході, і теж латинською мовою. Отже, в нього можна простежити і цю залежність його граматичної системи від латинської, і чимало фактів випадання з латинської схеми граматичних і стилістичних явищ описуваної ним мови внаслідок переможного тиску практики живої мови.

З одного боку, наприклад, наш автор беззастережно, як і всі тогочасні граматисти, записує: «Слов’яни, як і латини, мають 8 частин мови» (8б, 202). Або: «Виходячи з латинської мови, ти дізнаєшся про стан дієслова, бо якщо латинське [дієслово] буде в стані активному, пасивному, в середньому або відкладному, то й слов’янською мовою ти його віднесеш до того ж дієслова» (45а, 711). Але з другого боку, очевидно, і приклад інших граматик, і глибинний зв’язок автора з живою мовною стихією допомагає йому, навіть при багаторічному відриві від рідного краю, критично ставитися до норм і схем латинської граматики, а то й переборювати їх, коли практика живої мови виразно протистоїть змертвілим формам латинської мови. Тому-то розділ синтаксису, наприклад, в арраському рукописі (751) І. Ужевич починає з характерного зауваження: «У синтаксисі потрібно розглянути тільки ті правила, що є відмінними від латинських конструкцій». І дійсно, в тексті обох автографів можна знайти чимало прикладів реалізації цього зауваження автора.

Так, І. Ужевич зазначає (52б), що «прийменників у слов’янській мові може бути стільки, скільки і в латинській, але щодо вживання, то вони між собою значно розходяться. Адже деякі з них у латинів полюбляють знахідний відмінок, а слов’яни їх вживають з давальним і родовим».

«Активні дієслова, — зазначає в іншому місці автор, — які в латинів керують двома знахідними відмінками, а саме особи і речі, як наприклад: «Docso te grammaticam», у слов’ян вимагають родового відмінка речі: «үчү тεбε кграматики» (58а). Констатуючи в слов’янській мові відсутність дієприкметників майбутнього часу активного стану на -rus, І. Ужевич пояснює, що в цьому випадку слов’янська мова користується описовим зворотом з формою майбутнього часу та сполучниками жε, ижъ, як-от: сподЂваюсА, ижъ ми за мою працү нагородишъ — Spero te mini pro meo labore compensaturum» (66a). Ще важливіші для дослідника ті сторінки граматики І. Ужевича, де авторові доводиться описувати і називати граматичні явища, зовсім відсутні у латинській мові. Тут ясніший стає рівень філологічної ерудиції автора, виразніше виступають складові елементи тієї мови, яку Ужевич називає слов’янською, і власна говірка автора в таких специфічних обставинах чіткіше починає звучати для дослідника. Так, наприклад, пильну увагу Ужевича привертають до себе форми іменників, які, сполучаючись з прийменниками при, на, в: на обЂди, при панахъ, в жεлεзи (18а, 341) — із специфічними закінченнями, не відповідають — ні формою, ні значенням — жодному з шести відмінків латинської мови.

Це І. Ужевич дуже добре розуміє, але, щоб окреслити ще одну відмінкову форму іменника, не порушуючи 6-відмінкової латинської парадигми, наш автор приєднує цю форму, як він каже, знаком «хреста» до закінчення орудного відмінка і тоді називає її «casus vagabundus», тобто «відмінок мандрівний».

Тому-то, мабуть, не має рації О. І. Соболевський, вважаючи, що «Ужевич не сумел справиться c местным падежом и как филолог оказался много ниже своего современника Мелетия Смотрицкого» 26.

Не минають уваги нашого автора і невідповідності між латинською і слов’янською граматичними системами в категоріях часу і виду, в дієслівних неособових формах.

З першим питанням — щодо системи часів у латинській мові і категорії часу та виду в слов’янській — І. Ужевич, відчуваючи і відзначаючи цю невідповідність, проте не справився 27.

26 «Чтения в историческом Обществе Нестора-летописца», т. 19, вып. 2, ч. V, стор. 6.

27 Порівн. у М. Смотрицького (видання 1619 року): стор. 118, стор. 119.

В автографі 1643 р. він говорить про «verba perfecta, inhoativa, frequentativa, primitiva», тобто дієслова доконані, починальні, многократні, первинні (32 а, б), а в автографі 1645 р. уже не згадує про них. Спеціально зупинившись (28б) на формі майбутнього часу типу бүдү писати і напишү, не без підстави зауважує з приводу останнього як про більше відому в ужитку, ніж у науці (тобто в тодішніх латинських граматиках), форму, але вміщує цю форму і в парадигмах (442), і в численних основних формах дієслів (31а — 43б; 581 — 701), очевидно, зважаючи на її значення в описуваній ним мові. У розділі про будову дієслів (Varia de compositione verborum — стор. 46a — 48a) І. Ужевич багато говорить про роль прийменників-префіксів у зміні значення дієслів, але до усвідомлення їхньої ролі в наданні кожного разу інших видових відтінків так, як їх розуміє наша епоха, він не доходить. Тому, форми ’ıа бүдү ковáти і скүю І. Ужевич однаково перекладає латинською мовою «scudam», тобто скую.

Питання про неособові форми дієслова в описуваній ним мові І. Ужевич розв’язує по-іншому.

Неособові дієслівні форми наш автор в обох рукописах розглядає безпосередньо в системі дієслова, а саме: інфінітив, віддієслівний іменник, активні дієприкметники теперішнього і минулого часу, а також дієприслівник теперішнього часу на -чи (29 а, б, 461,2). Дієприслівник же минулого часу на -ши автор розглядає в розділі синтаксису, в окремій конструкції «орудний самостійний» (61б, 811) — ablativus absolutus. Форму віддієслівного іменника середнього роду І. Ужевич розглядає як одну з основних форм дієслова, а дієприслівники теперішнього і минулого часу — як форми, невідповідні латинській мові, але й тут намагається знайти для всіх них відповідні назви в межах латинської граматичної номенклатури. Обізнаний, очевидно, з сучасною йому граматичною літературою, він не просто фіксує мовні розбіжності, а глибоко їх студіює й намагається систематизувати. Йдучи за прикладом латино-польської граматичної літератури його епохи, в якій віддієслівний іменник (rzeczownik odslowny) і дієприслівник (imiesłów przysłówkowy) латинською мовою називалися gerundium 28, І. Ужевич використав цей термін для віддієслівного іменника, і в зв’язку з цим у нього виникла специфічна термінологія для віддієслівного іменника і дієприслівника теперішнього часу, різна в кожному з автографів.