Современный украинский язык

У ході полеміки доведено спроможність української мови бути мовою науки, освіти (І. Франко, Б. Грінченко, І.Нечуй-Левицький, Є. Тимченко, В. Науменко, М. Грушевський), усупереч твердженням представників царської офіційної науки (С. Булича, Т. Флоринського та ін.). Дискусії, що велися протягом XIX — поч. XX ст., остаточно показали окремішність української мови, визнали її право на самостійний розвиток, що підтвердила російська "Імператорська Санкт-Петербурзька академія наук" [23].

18 лютого 1905 г. російською "Імператорською Санкт-Петербурзькою академією наук" було видано "Записку про відміну утисків друкованого малоруського слова" рос. ("Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова" ) — Она представляла собой обстоятельный научный анализ в историческом разрезе ситуации, связанной с развитием и запретом украинского печатного слова. Появление "Записки" была вызвана вынужденной накануне революционных событий 1905 г. обращением Комитета министров Российской империи в академию наук с целью иметь "достаточные фактические сведения" ( рус. Достаточный фактические сведения ) О ситуации с русскоязычным печатью.

Для розгляду цього питання в січні 1905 г. було створено комісію під керівництвом академіка Ф. Корша. Пропозиції членів комісії, викладені в "Записці", стосувалися необхідності відміни абсурдних заборон українського друку, українська мова була ледь не вперше в Російській імперії названа окремою від російської мовою. Не зважаючи на це, царська бюрократія у вересні 1905 г. все одно заявила про "несвоєчасність" скасування цензурного указу 1876 р. [24]

Уперше "Записка" опублікована окремим виданням у 1905 г. приватним видавництвом, перевидана у 1910 г.

2.1.2. Українська мова у Східній Галичині

От 1340 до 1772 року Східна Галичина входила до складу Польше. Цей період характеризується відсутністю українських шкіл, на відміну від Великого князівства Литовського українська не була мовою двору, науки, суду, права та дипломатії. За словами Й. Лозинського, українська мова "з високого становища була загнана під селянську стріху" [25].

Після приєднання Галичини до Австрії у 1783 р. з дозволу цісаря Йосипа ІІ було відкрито духовну семінарію з українською мовою викладання у Львові. У цьому ж році був відкритий Львівський університет, де викладання велося латиною та німецькою мовами. В 1787nbsp;р. було відкрито " Провізоричний науковий інститут в руській мові" ("Руський інститут", лат. Studium Ruthenum ) — філософсько-богословський заклад для українців для підготовки сільських священників. Цей заклад проіснував до 1808 р. Після смерті Йосипа ІІ у 1790 р. українське відродження поступово почало згасати.

В 1829 році в газеті "Czasopismo naukowe księgozbioru imienia Ossolińskich" (укр. "Науковий журнал бібліотеки ім. Оссолінських" ) було надруковано статтю І. Могильницького "Rozprawa o języku ruskim" (укр. "Роздуми про руську мову" ) — скорочений переклад його праці "Вѣдомость о Рускoмъ языцѣ". Ця стаття мала великий резонанс, оскільки її автор першим заявив про самостійність української мови та навів відповідні аргументи.

І. Могильницький вважав, що писемна, літературна мова повинна відрізнятися від простої народної мови, тобто дотримувався теорії про два стилі. Окрім того, на території Східної Галичини функціонували кілька українських говорів, зокрема гуцульський, лемківський, бойківський, покутсько-буковинський та наддністрянський. Через те більшість мовознавців схилялися до формування літературної мови не на основі якогось з цих діалектів, а використовуючи багату літературну спадщину церковнослов'янською мовою.

Помітною працею з проблем української мови була українська граматика Йосипа Левицького, написана німецькою мовою та видана у 1834 р. Автор знайомив європейського читача з особливостями української мови, однак у книзі була представлена не справжня українська мова, якою розмовляли українці, а сурогат, мішанина старослов'янських, українських, російських та польських слів.

Подією великої культурологічної ваги став вихід у світ у 1837 р. літературного альманаху " Русалка Днѣстровая", створеного " Руською трійцею" — Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. Альманах був написаний простою народною українською мовою з використанням фонетичного принципу письма та " гражданського" шрифту, що сприймалося як виклик усталеній системі.

Приклад мови "Русалки Днѣстрової", 1837 р.

Судило нам ся послѣдним бути. Боколи другі Славяне вершка ся дохаплюют, и єстли не ўже то небавком побратают-ся с поўним, ясним сонцем; нам на долинѣ в густій стденній мрацѣ гибѣти. Мали и ми наших пѣвцѣв и наших учителів, али найщли тучи и бури, тамті занѣмѣли, а народови и словесности на доўго ся здрѣмало; однакож язик и хороша душа руска була серед Славлянщини, як чиста слеза дѣвоча в долони серафима.

Сказати нам дащо о правописи сей книжечки. Хочемо зачинати, проте знати нам конче, яке теперѣшному язикови истинноє лице; за-для-того держалисмо-ся правила: "пиши як чуєшь, а читай як видишь." Из сего огляда приймилисмо сербскоє џ (виџу wydzu) и волоскоє ў (аў, αυ Erazm. Rotterd., au, еў, ευ: спѣваў, spiwαυ; душеў du?ευ) а є завсѣда в силѣ је або ье употребляєм (моє, moje землє, zemlĕ, загородє, zahorodĕ, zahorodie.) [26]

Обкладинка "Русалки Днѣстрової", 1837 р.

"Малоруско-нїмецкий словар в 2-х томах / Ruthenisch-Deutsches W?rterbuch in 2 B?nden" Є. Желехівського, 1886 р. Норми цього словника було визнано офіційними в Австро-Угорщині.

Одночасно з проукраїнським рухом у Галичині існував " москвофільский" напрямок. Починаючи з другої половини 50-х р.р. XIX в. особливо виділялося "Погодінське коло", що його очолив історик Д. Зубрицький. "Москвофіли" зневажливо ставилися до української мови, називаючи її мовою черні, "простолюдина пасічника Грицька", "пастуха Панька" тощо. Іван Франко назвав діячів "москвофільського" напрямку "твердорусами" та засуджував їхню позицію.

На початку 60-х р.р. XIX ст., після смерті Т. Шевченка, в Галичині зароджується на противагу москвофільському рух " народовців", які обстоювали народну мову. У 1863 р. виходить брошура М. Лаврівського "Кілька слів на часі!", яка була написана фонетичним правописом і народною мовою. Визначною подією в культурному житті Галичини була поява на початку 60-х р.р. XIX в. граматики української мови Михайла Осадци. У таборі народовців, які обстоювали народну мову, найактивнішими були син М. Шашкевича Владимир, К. Климкович, Ф. Заревич, Д. Танячкевич, Михайло Осадца, Ю. Лаврівський, Іван Жуківський, С. Качала, А. Вахнянин, Михайло Глинський та інші. Рух і вплив народовців посилився з відкриттям 8 грудня 1868 р. товариства " Просвіта".

О. Огоновським у 1880 р. було написано граматику української мови німецькою "Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache" (укр. "Дослідження різних аспектів руської мови" ). У ній правильно характеризувалася українська мова, її фонетичні та граматичні особливості. У книзі він зіставляє українську мову з російською, розкриває основні риси української, показує її переваги над російською.

Боротьба за народну мову проходила з перемінним успіхом. Разом з москвофільськими виданнями (" Слово" тощо) існували видання народовські (" Вечерниці" — до 1863 р., "Мета", " Нива", " Русалка"). У 1886 р. вийшов "Малоруско-нїмецкий словар / Ruthenish-Deutches W?rterbuch" Є. Желехівського, виданий за фонетичним правописом, який отримав назву " желехівка".

Суттєво вплинув на формування літературної української мови в Галичині І. Франко.

90-ті р.р. XIX в. позначено дискусією щодо загальноукраїнських норм літературної мови між письменниками Східної та Західної України. Східноукраїнські письменники назагал не сприймали галицького варіанту літературної мови. Ще у 1863 р. М. Костомаров у листі до О. Кониського писав:

"

"А что про Красную Русь пишете, так она не единственным правописанием одризнилася от нас, но и языком, пусть она к нам преклоняет, а не мы к ней. Самые умные русины так говорят".

"

Б. Грінченко у 1891 р. у " Правді" надрукував статтю під назвою "Галицькі вірші", в якій він звинувачував галицьких письменників у надмірному вживанні полонізмів. Його підтримав А. Крымский, М. Школиченко, В. Самійленко. Різку відповідь на цю статтю дав І. Франко, якого підтримали Н. Кокорудз, І. Верхратський та ін. З іншого боку М. Грушевський був категорично проти ігнорування галицького варіанта літературної мови:

"

Ігнорувати цю культурну мову, вироблену такою тяжкою працею кількох поколінь, відкинути і спустити на дно і пробувати незалежно від тієї "галицької" мови створювати нову культурну мову з народних українських говорів наддністрянських чи лівобережних, як дехто хоче тепер,— це був би вчинок страшно шкідливий, помилковий, небезпечний для всього нашого національного поступу. І ті? що осуджують, цураються, паплюжать, дискредитрють цю культурну мову, роблять погану послугу українству?

"

Приклад української мови у Східній Галичині, др. пол. XIX ст.

Журнал "Учитель", додаток "Ласт?вка", 1869 р. (казка "Парубокъ и вовкъ") [27]

Поѣхавъ разъ парубокъ до лѣса пасти конѣ. Сѣвъ ?нъ собѣ п?дъ дуба, закуривъ люльку, тай дивится ? суне вовкъ просто на него! ?Го, го, буде бѣда!, шепнувъ собѣ парубокъ, а вовкъ прискочивъ до него тай каже: "Слухай, чоловѣче, я тебе зъѣмъ!?" Парубокъ почухрався въ голову и каже вовкови: "А якже ты мене будешь ѣсти, коли я ще не умывся нынѣ?" — Ну, коли такъ?, мовитъ вовкъ, "то бѣгай отъ близенько на долинку до керницѣ, умыйся хорошенько, тай проходи борзо назадъ, бо я дуже голоденъ." — Побѣгъ парубокъ на долину (буцѣмъ вмыватися), выймивъ ножикъ, нарѣзавъ к?лька грабовыхъ бiяк?въ, застромивъ ихъ за чересъ и вернувъ до вовка тайже: "Бѣда, бачишь, умытись умывъ, а утертись не маю въ що, божь прецѣнь неутертого не схочешь ѣсти."

Виклад тексту сучасною орфографією

Поїхав раз парубок до ліса пасти коні. Сів (в)ін собі під дуба, закурив люльку, та й дивится ? суне вовк просто на него! "Го, го, буде біда!", шепнув собі парубок, а вовк прискочив до него та й каже: "Слухай, чоловіче, я тебе з'їм!?" Парубок почухрався в голову і каже вовкові: "А якже ти мене будеш їсти, коли я ще не умився нині?" — "Ну, коли так", мовитъ вовк, "то бігай от близенько на долинку до керниці, умийся хорошенько, та й проходи борзо назад, бо я дуже голоден." — Побіг парубок на долину (буцім вмиватися), виймив ножик, нарізав кілька грабових бiяків, застромив їх за черес і вернув до вовка та й же: "Біда, бачиш, умитись умив, а утертись не маю в що, бо ж прецінь неутертого не схочеш їсти."

2.2. Мовна політика 1917-1920 рр.

7 марта 1917 р. — на засіданні Української Центральної Ради ухвалено, що "мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська" [28].

28 березня 1917 р. — російський Тимчасовий уряд ухвалив дозволити викладання української мови в школах Київської навчальної округи. У початкових школах дозволено навчання українською мовою, а російська ставала обов'язковим предметом від другого класу. В учительських семінаріях заведено курси української мови, літератури, історії й географії. У вищій школі засновано кафедри української мови, літератури, історії та права.

30 травня 1917 р. — доповідна записка Тимчасовому урядові та виконавчому комітетові Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії України містила вимогу:

"

[...] 7. Визнану Тимчасовим урядом українізацію початкової школи треба перенести і на середню та вищу школу як відносно мови, так і дісциплін навчання. 8. Відповідальні посади як гражданської, так і духовної адміністрації на Україні треба заміщати особами, що користуються довір'ям населення, говорять його мовою і знайомі з його побутом.