Украинский язык в Ссср

"

"Unica Dialectus mansit absque Grammatica, et forte corruption, scilicet: Ruthenica, aut Карпато-рускаѧ , quae praeter parvam Russiam, Poloniam, preacipue usu venit in Galicia, Lodomeria, Bukovina, et ab hinc per latus meridionale montium Carpathicorum, seu superiorem Hungariam usque Scepusium, cujusque labii animae in Diaecesi Munkatsiensi et Eperjesiensi, in parteque M. Varadinensi ad medium millionem numerantur".

"Без граматики, а може, і без сильного зіпсуття, залишилася єдина мова ? руська або карпато-рускаѧ , яка вживається, крім Малоросії, Польщі, ще в Галичині, на Волині, на Буковині, і звідси через південний бік карпатських гір, або верхню Угорщину, по Спиш, нею говорить кожен у мукачівському та пряшівському єпископстві, та у частині єпархії Орадя-Маре до пів мільйона осіб".

"

3. Визначення мови закарпатців як окремої від української мови

Політичну ідею про те, що лемківський, бойківський, середньозакарпатський та гуцульський говори південно-західного наріччя української мови (щодо бойківського та гуцульського говорів йшлося лише про зону їхнього поширення на Закарпатті, без Прикарпаття та Буковини) складають окрему від української мову, було висловлено лише на початку XX ст. До того говори Закарпаття та Пряшівщини ("Угорської Русі") безсумнівно включалися до складу українських діалектів, споріднених насамперед з діалектами Східної Галичини та Буковини — у документах Австро-Угорщини закарпатці, прикарпатці та буковинці визначаються одним етнонімом (нем. Ruthenen — "Русичи", "рутены", "русины"), их язык называется Ruthenische Sprache — "русская речь". К 1867 г. (Создание дуалистической Австро-Венгрии) закарпатцы культурно и политически отличали себя от русинов / украинский Прикарпатья и Буковины: например, в апреле 1849 г. А. Добрянский отстаивал перед Главной Русской Радой во Львове программу объединения Галичины и Закарпатья в отдельный автономный "коронный край" в составе Габсбургской монархии.

Г. Стрыпский связывал процесс этноязыковой дивергенции в западноукраинском регионе с утверждением венгров как государственно нации: "отъ тогды наша судьба привязана цiлкомъ к Мадярскоi културы и житя". Г. Стрыпский считал, что закарпатцы оставались родственными украинским населением Прикарпатья и других украинских регионов до начала XIX в., в дальнейшем же развитии он утверждал, что "наше прошлое оторвалась совсем от прошлого прочих Русиновъ" и "украiнство в насъ теперь ... такъ чужое, якъ Московия". На этом основании Г. Стрыпский заявлял о праве на "третью русскую письменность, которая держит ся середньоi дороги между тыми двумя: именно Финно-русскую литературу" [6].

4. Определение языка и национальное самосознание закарпатцев

Вопрос о том, на каком языке говорят закарпатцы — диалектами украинского или отдельным языком, связано с их национальным самосознанием — это вопрос в значительной степени является политическим. В течение первой половины XX ст. закарпатцы идентифицировали себя как русины, "русские" (русские), малороссы, карпаторусы, угрорусы, "угроруские" (угро-русские), рутены, руснаки и украинского.

К началу XX в. речь закарпатцев "русинской" не называлась — использовались только такие названия, как "русская речь", "руснацька / русняцька язык" (в западной части Закарпатья), реже "угроруська", "карпаторусскую" и "малороссийский".

Венгерскими властями с 60-х г.г. XIX в. проводилась политика сплошной мадьяризации закарпатцев — начале XX в. диалектами украинского языка говорило не более 20% интеллигенции края. 80% пользовались венгерском или "язычием" — "смесью украинских, церковнославянского и русского языков приложению локализмив и венгерских слов" [7].

5. Украинский (малороссийский) идентичность на Закарпатье в XIX в.

Часть закарпатской интеллигенции еще в XIX в. подчеркивала принадлежность закарпатцев к украинским. Ласло Чопей, заключая первый "Русско-мадьярский словарь", называет среди трех пиднарич червоноруського наречия украинского языка пидкарпаторуське пиднариччя. Этнограф Юрий Жаткович публично заявлял, что "по убиждению держу себя сыном мало-руского народа", в работе "Етнографический очерк угро-русских" отмечал:

"

"Мы туй под словом" русины "тих обывателей розумиеме Угорщины, которы принадлежат ко мало-русскому народу, живущих во Галиции, Буковине и Южной Росии".

"

6. Русская не-украинская идентичность

Другая часть интеллигенции не воспринимала украинскую идентичность, основанная на народной основе и разговорной украинском языке.

"

"Драгомановъ хочетъ отъ насъ, чтобъ мы писали языкомъ слугъ — но литература пишется везде для господиновъ"

"Драгоманов хочет от нас, чтобы мы писали языком слуг — но литература пишется везде для дворянства".

Редактор газеты "Карпат" М. Гомичков [8].

"

Такие закарпатские "будители", например А. Духнович, подчеркивали общность закарпатцев с галичанами и буковинцами (29 января 1849 императору Австро-Венгрии были вручены письмо с просьбой о "Соединении русских коронных краев [Венгерский Русь и Галиции и Лодомерии] в одну политическую и администрацийних целостность ", 20 апреля 1849 Головна Руська Рада вручила губернатору Галичины Агенору Голуховскому мемориал об объединении Галичины и Венгерской Руси с целью доказать его содержание до сведения императора, 10 октября 1849 Франц-Иосиф принимает делегацию закарпатских русинов в деле их письма от 29 января 1849 г., однако по результатам аудиенции стало понятно, что "правительство не желае такого соединения"). Закарпатские "будители" заявляли, что "венгерские русины хотят, чтобы от Венгрии были отделены, и как политически, так и администрацийних были присоединены к Галичины" [8]), но не воспринимали создания литературного языка на базе народной разговорной речи, ориентируясь на церковнославянский Купянск (основной аудитории "будителей" были образованные сельские священники, учителя начальных школ и мелкие сельские чиновники, которые хорошо знали церковнославянский язык и считали ниже своего достоинства читать тексты народной разговорной речью):

"

"Не понимаю, какимъ способомъ такъ наразъ измынитися могла чистая руская речь на Оукраинскую, и чей Галичина не на Оукраини, да для чего должна Галичина стремиться к Оукраины?"

"Не понимаю, каким образом так сразу измениться могла чистая русская речь на украинских, и Галичина находится не на Украину, поэтому для чего должна Галичина тяготеть к Украине?"

А. Духнович [8]

"

Закарпатские москвофилы ориентировались на русский язык, но не зная ее досконально, чаще использовали "язычие". Некоторые из москвофилов были агентами влияния России в Австро-Венгрии, получая за это плату. Например, в корреспонденции обер-прокурора Святейшего Синода Константина Победоносцева, опубликованной в "Трудах Государственного Румянцевского музея" ( рус. "Трудах государственно Румянцевского Музея" ) За 1923 г., помещены документ, удостоверяющий получение довольно значительной суммы одним из закарпатских "будителей", русофилом Адольфом Добрянским: "Расписка. Я, нижеподписавшийся, получил от отца протоиерея Михаила Ф. Раевского пятнадцать тысяч гульденов. Вена, 7 (19) апреля 1883 года. Адольф Иванович Добрянский "( рус. "Росписка. Ниже подписавшийся Получил от отца протоиерея Михаила Ф. Раевского пятнадцать тысяч гульденов. Вена, 7 (19) апреля 1883 года. Адольф Иванович Добрянски" ) [8].

Именно в этой среде в начале XX в. появилась идея о обособленность закарпатцев от "других русинов". Этим политическим направлением игнорировались связи Закарпатья и других украинских регионов, а письменный язык на базе церковнославянского языка, которая существенно отличалась от четырех закарпатских говоров, был представлен как литературный язык Закарпатье, чаще всего под названием "угрорускый / угрорусский языкъ".

Например, Евмений Сабов в книге "Хрестоматия церковно-славянских и угро-русских литературных памятников" ( рус. "Христоматия церковно-славянскихъ и угро-русскихъ литературныхъ памятниковъ" ) Не подавал многочисленные закарпатские памятники XVI-XVIII века, написанные на языке, близком к народной украинской, зато щедро представил произведения на "угрорусскомъ Литературному языке" [8].

7. Украинская идентичность в XX в.

Зародження власне української національної самосвідомості на Закарпатті припадає на перші роки XX ст., воно виражалося в протестах місцевого руського православного і греко-католицького духовенства проти політики мадяризації краю, ліквідації угорською владою всіх руських народних шкіл, руських свят, руського календаря, проти витіснення кирилиці угорською латиницею. У цей період місцева інтелігенція (А. Волошин, А. Штефан) виступала з науковою аргументацією того, що місцеві народні говори закарпатців є говорами малоруської, тобто української, мови. Також у цей період було засновано перші осередки "Просвіти".

Після розпаду Австро-Угорщини закарпатці намагалися увійти до складу української держави. Частности 21 січня 1919 р. на "Соборі Русинів" у Хусті, де зібралося 420 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено злуку Угорської Русі з Українською Народньою Республікою. У кінці 1918 р. — січні 1919 р. "Народні ради" Хуста, Сваляви, Мароморош-Сигота (зараз Румунія), Старої Любовні (зараз Словаччина) ухвалюють рішення про приєднання до УНР. 29 квітня — 1 травня 1919 р. у Станіславові (Івано-Франківську) пройшов з'їзд 162 делегатів від 62 громад Закарпаття, на якому було підтверджено волю закарпатців з'єднатися з Україною в соборній державі.

"

"Всенародний Конгрес Угорських Русинів з дня 21 січня 1919 р. ухвалює з'єдинити комітати: Мараморош, Угоча, Берег, Уг, Земплин, Шариш, Спіш і Абауй-Торна з Соборною Україною [?]".

Перший пункт рішення "Собору Русинів" у Хусті 21 січня 1919 р. [4]

"

Рішенням Центральної Руської Народної Ради в Ужгороді від 9 травня 1919 р. та за рішенням Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 р. Закарпаття приєдналося на правах автономії до складу Чехо-Словаччини.

У 20-30-х р.р. XX ст. мовну єдність Закарпаття з іншими регіонами України та право закарпатців користуватися рідною мовою відстоювали, зокрема, письменник та політичний діяч, майбутній президент Карпатської України А. Волошин. Українську ідентичність приймають закарпатські письменники та поети бойко Ґренджа-Донський, долиняни Ю. Боршош-Кум'ятський та Федір Потушняк, гуцули Марко Бараболя, Миколай Божук, лемки Севастіан Собол (Зореслав), І. Колос, І. Ірлявський, хустянин М. Рішко. Протягом тридцятих років переважна більшість місцевих письменників прийняли українську національну ідею за свою і почали писати українською літературною мовою [4].

Хоча належність закарпатських говорів до української мови було визнано у Чехо-Словаччині офіційно, влада не дозволяла використовувати прикметник "українська" стосовно мови закарпатців. Друковані видання виходили кількома мовами: "руською" (літературною українською з регіоналізмами), "угроруською" ("язичієм") [9], літературною російською, чеською, угорською мовами та їдиш.

В кінці 20-х р.р. — 30-х р.р. XX ст. щораз частіше закарпатці ідентифікують себе як українці:

"

"Проголошуємо всьому культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу і що наша мова та наша література була, є і буде та сама, що в наших братів з того боку Карпат".

Учасники першого з'їзду молоді Закарпаття, 7 липня 1929 р. [8]

"

Зовнішніми рушійними силами цього процесу стали, з одного боку, процес українізації в УСРР, з іншого, ? активність ОУН.

30 грудня 1938 р. було затверджено нову назву автономії — Карпатська Україна. В усіх школах запроваджувалося обов'язкове викладання української мови, відкрито низку українських гімназій, шкіл, розроблявся проект перенесення Українського вільного університету з Праги до Хусту.

12 лютого 1939 р. на виборах до Сойму Карпатської України за партійний блок "Українське національне об'єднання" ("УНО") на чолі з Авґустином Волошиним проголосувало 93% виборців Закарпаття. Незалежність Карпатської України було проголошено 15 березня 1939 р.

8. Україномовна преса у міжвоєнному Закарпатті

С середины 20-х г.г. XX ст. особую роль в формировании национального сознания начинает играть педагогическая украиноязычная периодика: журнал "Подкарпатская Русь", орган "Педагогического общества Подкарпатской Руси" (главный редактор Волошин), журнал "Учительский голос" (ответственный редактор Андрей Ворон), "Наша школа" ( печатные органы народовецького педагогического общества "Учительская община"), "Учитель" — первый педагогический журнал Школьного отдела (редакторы И.Панькевич, С.Бочек, Й.Пешина, Ю.Ревай), "Наш родной край" — журнал для молодежи Подкарпатской Руси (редактор О.Маркуш, ответственный издатель Е.Егрецький), "Пчелка" — иллюстрированный ежемесячник для молодежи, семей и народа (редактор Волошин, администратор П.Кукуруза), "Веночек для подкарпатских детишек" — иллюстрированная газета для молодежи (редакторы И.Панькевич, Я.Розвода, О.Маркуш).