ЧАСТИНА I
РОЗДІЛ 1. СВІТАНОК
Володимир Зеленський не відчував глибокої прив’язаності до дому, який полишив з початком вторгнення. Півтора року цей маєток служив Зеленському та його родині зручним місцем для життя, мав окремий будинок для охоронців і кілька гектарів землі, де можна ганяти собак аж до знесилля. У звичайний день дорога додому з роботи у центрі Києва забирала менш ніж тридцять хвилин; достатня відстань, щоб утекти від шуму міста й подихати чистим повітрям на сон прийдешній. Утім, сам будинок — неокласична споруда з жовтого каменю, розташована на ділянці номер 29 закритої території у Конча-Заспі, — видавався надміру пишним для колишнього коміка, на межі з хизуванням. Був, одним словом, надто президентським для Зеленського[3].
До того ж цей дім змушував його почуватися лицеміром. Коли навесні 2019-го, у віці сорока одного року, президент прийшов до влади, то пообіцяв не жити у державних резиденціях, а надто на дачі у Конча-Заспі, одній з найрозкішніших серед усіх[4]. Маєток має більярдну, кінозал і окреме крило із закритим басейном під вишуканим скляним куполом. Попередні глави держави користувалися дачею та обставили її зробленими без смаку меблями. Ще бувши коміком, Зеленський з них кепкував.
— Слухайте, нехай у цих резиденціях живуть дітки якісь… — казав він під час президентських перегонів. — Коли ми з вами їздимо у Європі на екскурсії та бачимо старі резиденції великих королів, що це сьогодні? Це все — для екскурсій[5].
Утім, ось він тут, не оглядає ці кімнати під час екскурсії, а мешкає в них, щодня заходить додому крізь двері, обабіч яких сидять два кам’яні леви — натуральної величини й того ж кольору, що й колони портика. Тут, у передпокої з височенною стелею, вітається з дітьми та підіймається мармуровими сходами до спальні.
Зеленського, що все своє життя був актором і вмів перевтілюватися в нову роль за лічені хвилини — поки на сцені міняли декорації для його наступного номера, — дратувала поважна й велична роль президента. Вона суперечила образу, який він десятиріччями викохував на екрані та сцені: усміхнений жартівник, невтомний харизматичний оптиміст з вірою у те, що в світі зрештою все буде добре. Зеленський мав метр сімдесят на зріст, блискучі, трохи вирячені очі під темними виразними бровами, та розумів, що його успіх і в комедії, і в політиці залежить від здатності грати цю роль, справляти враження звичайного, близького кожному, свого в дошку. Мільйони людей в Україні роками спостерігали за тим, як цей персонаж росте й перетворюється на наймайстернішого сатирика свого покоління, чиї гострі висловлювання на адресу політиків здатні завоювати будь-яку авдиторію. Маєток у Конча-Заспі геть не сприяв підтримці такого іміджу. Резиденцію будували для політиків, а не для політичних комедіантів, і президентові було важко називати її домом.
— Сьогодні це для мене просто готель, інакше я це не використовував би[6], — виправдовувався він улітку 2020 року після переїзду туди разом з родиною.
Преса Зеленському цього так і не пробачила. Аж до того дня, коли він став президентом воєнного часу, по суті захищеним від критики, репортери любили нагадувати його найвідоміші за всю телевізійну кар’єру слова. У вирішальній сцені свого найпопулярнішого комедійного серіалу — того самого, що проклав йому шлях до президентства, — Зеленський у ролі шкільного вчителя історії виголошує тираду про жадібність політичних еліт і, зокрема, про їхні розкішні будинки:
От приходять ці п*дари до влади — пи*дять і пи*дять, пи*дять і пи*дять. Наголос різний, а сенс один. І всім по*уй! Тобі по*уй, мені по*уй, нам усім по*уй! Величезний такий по*уй. А мене б на один тиждень туди відправити, я б їм влаштував. Кортежі — на*уй! Пільги — на*уй! Дачі — на*уй! Усіх вас, суки, на*уй! Щоб простий вчитель жив, як президент. А президент цей, сука, жив як учитель![7]
Ця промова пролунала в Україні 2015 року — і стала першим криком новонародженої політичної кар’єри Зеленського. Вона просувала його до Офісу й переслідувала опісля; вона ж допомагає зрозуміти, чому Зеленський не був популярним лідером у третю зиму свого президентства, коли російські війська оточили Україну з півночі, сходу та півдня. Він був лідером, який розчарував, який пообіцяв мир і не спромігся його здобути. Був вискочкою, що сподівався керувати нацією із сорока чотирьох мільйонів людей так само, як керував своєю кіностудією. Був реформатором, який обіцяв виставити політиків з їхніх маєтків. Однак тієї жахливої ночі, коли вибухи російських бомб розбудили мешканців Конча-Заспи, там у своєму маєтку, осяяний м’яким світлом люстри, був Зеленський.
* * *
Коли почався обстріл, на верхньому поверсі будинку панувала тиша. Першими захвилювалися тварини. Швейцарська вівчарка підхопилася й забігала туди-сюди. Так само повівся папуга, нервовий птах на ім’я Кеша, який жив унизу, на вікні біля кухні. Близько четвертої тридцяти ранку 24 лютого 2022 року тривога домашніх улюбленців сягнула президентської спальні нагорі, де спала перша леді Олена Зеленська. Знадобилося кілька хвилин, щоб вона розчула слабкий гуркіт з-за вікна. Спершу подумала — феєрверки. За мить, широко розплющивши очі, простягнула в темряві руку й зрозуміла, що чоловікова половина ліжка порожня. Президент, уже одягнений в темно-сірий костюм, був у прилеглій кімнаті, збирався на роботу[8]. Побачивши розгубленість на обличчі дружини, вимовив лише одне слово російською мовою, якою вони найчастіше розмовляли вдома: «Началось». Почалося.
Вона зрозуміла, про що йдеться. Останні місяці новини в Україні розповідали про неминучу війну. У токшоу дебатували, хто з представників влади й законотворців найімовірніше втече. Одна програма давала поради, що покласти до валізи на випадок біженства й евакуації. Найтривожніші прогнози надходили від західних союзників України, особливо від розвідувальних служб США, які вважали, що Росія планує вторгнення з трьох напрямків і має шанс за кілька днів увійти до столиці. Мета Росії, казали у розвідці, — захопити більшу частину країни та відсунути уряд Зеленського від влади.
Для багатьох українців ці прогнози звучали безглуздо. Напад, якщо й станеться, не вийде за межі прикордонних областей на сході. Майже вісім років Україна з Росією вели затяжну війну за два частково окуповані регіони східної України. Мало хто в Києві вірив, що нова ескалація пошириться далі цих областей. Ще менше вірили, що війна колись наблизиться до їхніх домівок. До останніх годин не вірив і Зеленський. Він не сказав дружині підготуватися. Лише напередодні вторгнення перша леді запланувала собі спакувати валізу чи принаймні зібрати паспорти членів родини та решту документів.
Проте так і не встигла. День, як часто бувало, промайнув надто швидко, у звичній метушні й турботах. Перша леді зробила деякі хатні справи, допомогла дітям з домашнім завданням. Вони повечеряли й подивилися телевізор.
Президент повернувся додому далеко за північ і ніяк не дав зрозуміти, що сім’я в небезпеці. Він був певен, що вдома їм ніщо не загрожує, і взагалі не мав звички тривожити дружину. Здебільшого маскував свої переживання за жартами й усмішками — і виправдовувався, коли вона дізнавалася приховане. Тієї ночі вони пішли в ліжко, не склавши жодних планів на випадок війни, і до початку бомбардування проспали лише кілька годин. Тепер, глянувши у вічі чоловікові, Олена Зеленська зрозуміла — усе набагато гірше, ніж вона уявляла.
— Емоційно, — поділилася пізніше перша леді, — він був немов струна.
Нерви натягнуті, ще трохи — й надірвуться. Утім, вона не пригадує на його обличчі збентеження чи страху.
— Володимир був цілком зібраний, сконцентрований.
Настільки сконцентрований, що не скористався шансом розбудити дітей і попрощатися. Лише попросив дружину пояснити їм, що сталося, і пообіцяв зателефонувати пізніше та проінструктувати щодо подальших дій.
— Ми й досі намагалися збагнути, — розповідала вона. — Ніколи не думали, що таке може трапитися, адже чутки про війну були лише чутками.
Звуки вибухів з вулиці виштовхнули подружжя у нову реальність, і для її усвідомлення обоє потребували часу, а не кількох хвилин нагорі сходів.
— Він більше не мав що сказати, — описувала мені пізніше Олена Зеленська цю розмову, одну з останніх, що їм випаде мати наодинці. — А я не знала, про що запитати.
* * *
Президент у кілька стрибків подолав відстань до кортежу, що вже очікував на під’їзній алеї. Металеві ворота відсунулися, водій вивів авто на оточену деревами дорогу крізь Конча-Заспу й попрямував на північ[9]. У цю ранню годину до міста їхали лише одиниці, а от рух у протилежному напрямку почав збільшуватися. Ті, кому вистачило щастя й завбачливості спакувати валізи й залити повний бак пального, намагалися покинути Київ, щойно почули вибухи. До полудня на всіх дорогах, що ведуть з міста, утворяться затори.
Наразі ж Зеленський їхав звичним шляхом до роботи трасою Е 40 попри знайомі місця: футбольне поле праворуч, церква із золотими банями ліворуч; на кожному повороті — рекламні щити з пропозиціями квартир у житлових кварталах. Він востаннє бачив ці пейзажі такими мирними, мости — неушкодженими й без блокпостів, дороги не захаращеними протитанковими їжаками та покорченим металом. За день-два Київ знов нагадуватиме фортецю, повернеться до стану облоги, який став невіддільною частиною його історії. Півтора тисячоліття імперії Європи воювали за це стародавнє місто на берегах Дніпра. Вікінги, османи, монголи, литовці, поляки — усі заявляли права на Київ, його осередки торгівлі й ученості, монастирі та кафедральні собори. Московити уперше спустошили місто у дванадцятому столітті. Тепер вдалися до чергової спроби.
Зеленський на задньому сидінні машини мовчав, не відводив погляду від телефона. Дзвінки й повідомлення йшли потоком, кортеж мчав крізь темряву. Одним із перших того ранку зателефонував Денис Монастирський[10] — друг і міністр внутрішніх справ, відповідальний за національну поліцію та прикордонну службу. Він був на два роки молодший за Зеленського, але вигляд мав старший та міцніший, з поставою професійного боксера. Останні три дні Монастирський спав у своєму кабінеті у Міністерстві, чекав на ознаки російського нападу, і тепер йому випало повідомити президента про початок.
Зеленський запитав, де саме, який напрямок для атаки обрав Кремль.
— Усі, — відповів Монастирський.
Всюди вздовж східного й північного кордонів ворожі сили обстрілювали українські позиції з артилерії, реактивних систем залпового вогню й літаків. Російські винищувачі пікірували на великі міста, націлені вивести з ладу українську протиповітряну оборону й запанувати в небі. У слухавці запала тиша. Президент потребував часу для сприйняття інформації. По хвилі він кинув фразу, яку Монастирський пам’ятатиме довго:
— Дайте їм відсіч.
Подібна впевненість, навіть при абсолютно нерівних шансах, завжди була сильною стороною Зеленського. Однак у той момент вона виглядала недоречною, мало не навіженою. Він знав, що Україні бракує засобів для відсічі. У найкращому випадку вдасться стримати росіян на кілька днів — і сподіватися, що військовому та політичному керівництву вистачить часу зорієнтуватися, мобілізувати ресурси й урятувати ті частини країни, які ворог не захопить у першу хвилю навали. Принаймні частина провини за сумний стан національної оборони падала на Зеленського — через його поведінку до вторгнення. Він багато тижнів применшував ризик повномасштабного вторгнення й запевняв народ, що все буде добре. Відкидав поради воєначальників призвати до війська всіх резервістів і використати їх для укріплення кордонів. Окрім катастрофи самого вторгнення, президенту ще доведеться зіткнутися з власною неспроможністю цю катастрофу передбачити. Утім, це прийде згодом. Наразі ж Зеленському випадало боротися з тим, що попереду, з російськими танками й воєнними літаками, з ракетами, що літають над українськими містами, врізаються в домівки його громадян, ховаючи їх під уламками.
