Степан Бандера

Дитячі роки Степана минули під впливом подій Першої світової війни, національно-визвольної боротьби 1917—1920 рр. та початкової діяльності Української військової організації (УВО).

Стрийська гімназія і «Пласт». Львівська політехніка

Школа готує нас до життя у світі, тякого не існує.

Альбер Камю

Пластуни стають на службу ідеалам Української Нації.

А найвищим ідеалом Української Нації уважаємо створення та закріплення Самостійної, Суверенної, Соборної Держави.

Резолюція Верховної Пластової Команди від 19 листопада 1927 р., Львів

Степан Бандера, як і багато його ровесників, пережив гіркоту поразки ЗУНР та становлення польської окупаційної влади. Небажання й надалі терпіти такий стан речей приводило молодь до лав УВО. Основним її завданням було зберегти військові кадри для подальшої визвольної боротьби за українську державність. Цей старт відіграв визначальну роль у формуванні світогляду С. Бадери. Доля поставила перед ним і тисячами інших юнаків і дівчат вибір — бути поневоленими чи боротися за свободу.

У вересні 1919 р. Степан Бандера успішно склав вступні іспити й почав навчання в Стрийській гімназії. До народної (початкової) школи він не ходив, бо школу закрили з початком війни 1914 р., а базові знання здобував від родичів, передусім дідуся, священика ГКЦ Володимира Ґлодзінського. Українські гімназії примусово переводили на польську мову навчання. Класичні гімназії давали знання, виховуючи патріотів польської держави за планом і під контролем польських шкільних властей. Слабке здоров’я малого Стефка та незнання польської мови й латини дуже непокоїли матір Мирославу. У першому семестрі з половини предметів він мав задовільні оцінки й жодної відмінної. Це пояснювалося відсутністю знань ще з початкової школи. Згодом, у другому семестрі, він мав добрі й дуже добрі оцінки.

Сім’я отця Андрія Бандери (зліва направо): 1-ша — Марта-Марія, 4-й — Олександр, 6-й — о. Андрій, 7-й — Степан, 9-та — Володимира. Інших осіб не ідентифіковано

1920 року за намальовані в зошитах і книжках українські тризуби одинадцятирічного Степана побили двоє польських поліцейських у стрийському відділку. Тоді його вперше назвали маленьким бандитом. Хлопцеві було прикро, що він не міг дати відсіч. З поліції його забрав дідусь Михайло, запевнивши поліцейських, що такого більше не буде. Юний революціонер із притаманним йому великим гумором розповідав про свої геройські подвиги і переживання. За спогадами однокласника Ярослава Рудницького: «Такі речі, як кинути огризком у вивішений у класі портрет [керівника Польської держави Йозефа] Пілсудського чи зійтись на таємні сходини… належали до порядку дня».

Бандера був амбітною людиною, ставив перед собою тільки надзавдання та з дитинства готував себе до великої місії. Почувши розповідь про героїзм члена УВО Ольги Басараб, яка загинула під час тортур у польській тюрмі у Львові, 14-річний Степан Бандера почав випробовувати на собі такі самі тортури, які застосовувала польська поліція до жінки. А колись прив’язав себе до дерева догори ногами й так висів кілька годин, доки отець Андрій Бандера не наказав слугам його зняти. Свої вчинки хлопець пояснював бажанням перевірити власні витривалість і силу волі та підготуватися до майбутньої боротьби.

На перших порах його батько о. Андрій не дуже прихильно ставився до таких екзекуцій сина Степана, але той мотивував таку свою поведінку тим, що колись його будуть мучити ще не так і він готується до цього. Надалі він також підготовлявся до майбутніх знущань та катувань: бив себе канчуками, ремінними пасами, зазначаючи, що в майбутньому буде запекла боротьба й застосовуватимуть різні тортури.

Гімназист Степан Бандера

Описуючи гімназію й шкільних товаришів, Ярослав Рак зазначав: «Я вперше стрінув Бандеру в році 1922 по вакаціях, коли я з родиною перенісся до Стрия. Я застав його в клясі 4-ій „Б“, в Українській бурсі, на другому поверсі, остання кляса на полуднє від вулиці Крашевського ‹…›. Стефко Бандера сидів у передостанній лавці при вікні. Він мав таку звичку, що тим людям, яким він не вірив і до яких ставився з погордою, не дивився в очі, лише дивився якраз у вікно. Він був низького росту, шатен, на бік зачесаний, дуже бідно одягнений. Ходив він між іншим у такій, ніби пластовій сорочці, з яскраво зеленими ґудзиками, у рейтузах-райтках[1] попелястого кольору, штруксових, і в „штуцах“[2], без краватки. Все те дуже бідно виглядало. Сам він був низький, непоказний, мав непропорційно довгі ноги і, здається, після якогось запалення колін чи суглобів, якось так ненормально ходив. То не впадало так дуже в очі, але коли ближче було приглянутися, то було видно, що його хід був ненормальний. Бандера був найліпшим учнем, найкраще вчився ‹…›. Але всі [польські] професори були проти Бандери, бо він ворожо до них ставився, нікому не хотів придобрюватися, завжди все знав, як кажуть, усіх мав під зап’ястком, і не любив професорів. Отже вони його війтом [старостою] кляси не вибрали. Хоч засадничо сам Бандера не любив ставати до професора, виступати в обороні всіх чи пискувати ‹…›. Коли професор його запитав, він відважно відповідав, говорив, не ніяковіючи, але ніколи не висувався першим. Але професори Бандеру респектували [поважали], бо він був здібний і мав пошанівок у своїх товаришів ‹…›. Ми не раз мали нагоду бачити цього юнака, як ставав в обороні покривдженого товариша чи друга. У нас родився респект [повага] до нього, а в професорів пошанівок. Кожний крок, що його передумував наш друг, був завершений, на дешеву емоцію він не йшов. Бувало, наприклад, що деякі учителі любили ставляти запитання „хто знає“, щоб учні підносили руки вгору. Він ніколи цього не робив, хоч запитаний, виявляв, що знає те, про що йшло професорові. З-поміж акцій, які треба було вести в клясі, звичайно такі, що не мали апробати [затвердження] нашого друга, могли не вдатися, а зате ті, що їх він передумав, беручи аргументи „за“ і „проти“, вдавалися. Не вважав себе „героєм“ у часі вдачі і других остерігав перед такою назвою, але з невдачі вмів витягнути висновок і бачити, що треба поправити».

1922 року Степан Бандера два місяці перебував у стрийській лікарні з водянкою колінного суглоба. Однак відсутність на заняттях не вплинула на успішність, яка була найкращою за роки навчання. Протягом навчального періоду 1922—1924 рр. він пропустив 172 лекції через хворобу.

На допитах НКВД 1941 р. отець Андрій Бандера писав про цей період так: «Коли почали діти підростати і треба було посилати їх до гімназії, треба було ще більше часу обернути на вишукання нових джерел доходів з господарки, бо доходи станові були дуже малими в порівнянні зі зростаючими з року на рік видатками, зв’язаними з образуванням дітей. До гімназії ходили діти в Стрию, мешкаючи у свого дідуся старенького і бабки, які не в силі були як слід зайнятись вихованням внуків, а здебільшого старались тільки про прохарчування їх, та прохав, щоби пильно вчились предметів і переходили щорік у вищий клас. В польських гімназіях тяжко приходилось видержувати українцям шкільний режим, багато тратило роки, багато проганяно цілком зі шкіл, а то й арештовано. Сини мої, познайомившись з обставинами, старались пізнати рідню історію, висміювану вчителями-поляками, вічно читаючи багато, не тільки книжки з гімназійної бібліотеки, але також з українських місцевих установ чи приватних, а також розвивати і гартувати тіло вступаючи в члени „Пласту“».

Під час навчання в гімназії Бандера мав різні оцінки. Найважче йому давалися польська мова й історія, німецька, грецька мови й латина, а успішні мав оцінки з точних наук, співів, та й поведінка була доброю й дуже доброю. В атестаті зрілості під час закінчення гімназії від 27 травня 1927 р. у результаті іспитів Степан Бандера здобув такі оцінки: «задовільно» — польська мова, історія; «добре» — німецька, латинська й грецька мови, природознавство, тілесні вправи (фізкультура); «дуже добре» — руська (так тоді польська шкільна влада вперто іменувала українську) мова, релігія, математика, фізика, пропедевтика (вступ до) філософії. Під час навчання він мав дуже гострий конфлікт і був постійно переслідуваний професором Больським, за рік був відсутнім на 121 лекції з неоправданих причин, тому заледве зумів скласти випускні іспити з польської мови й історії.

Навчатися в гімназії Степан мав змогу завдяки тому, що помешкання й утримання йому й іншим братам і сестрам забезпечували дідусь Михайло і бабця Розалія, які вели власне господарство у Стрию. Як у батька, так і в діда під час навчального року він працював по домашньому господарстві, переважно на городах, у вільний від навчання час. За споминами його дядька Осипа Бандери: «У 1919 році привезли малого Степана до наших родичів у Стрию, і тут почався його гімназійний період. У перші місяці хлопець почувався зле, бо в хаті, крім діда, бабусі та прислуги, не було з ким розважитися, до того ж тужив за селом і товаришами, з якими зростав в Угринові. У наступних роках приїжджали інші діти, і в хаті було гамірно й весело. Усі вони були пильні та здібні й без труднощів кінчали школу. Степан вступив до „Пласту“ та інших гімназійних гуртків, був товариський і радо помагав товаришам у науці. У вільні хвилини теж радо допомагав бабусі в домашній господарці, й родина любила його, а особливо бабуся. На вакації та рокові свята діти виїжджали до батька на село, помагали йому в господарці, головно в саду та на пасіці, де було 120 пнів[3], а також улаштовували прогулянки в карпатські верхи. Не цуралися також села: читали доповіді, оживили аматорський гурток і були душею читальні „Просвіти“».

За спогадами, у юнацькі роки Степан Бандера добре співав (особливо любив організовувати спів патріотичних пісень та написаних ним коломийок), добре грав на гітарі й мандоліні, у «Пласті» виконував обов’язки барабанщика. У гімназії на перервах Бандера вправлявся в боротьбі зі значно сильнішим противником. Це було прикриттям для сходин таємного гімназійного гуртка, а водночас практичною школою розв’язання проблеми національної справедливості. Друзі-гімназисти самостійно вивчали українську історію та літературу, вели патріотичні дискусії, які забороняла шкільна адміністрація, збирали кошти на Український таємний університет у Львові, поширювали підпільні видання УВО й прагнули здобути військову підготовку, щоб бути готовими до збройної боротьби за українську державність.

Мандрівка учнів і викладачів Стрийської гімназії до Моршина (травень 1925 р.). Степан Бандера 9-й зліва в другому ряді

Мало хто знає, що в 1922—1924 рр. Степан та Олександр Бандери (та майже всі мешканці Старого Угринева) були прихильно налаштовані до соціалістично орієнтованої Української радикальної партії. У пошуках справедливості на початку 1920 років брати Бандери могли стати українськими комуністами. З цього приводу Ярослав Рудницький згадував таке: «Був один із наших „червоних“ товаришів, що старався затягнути нас у ліву таємну ячейку. Після двох чи трьох сходин і дискусій ми побачили, що нам не по дорозі з ними».