Харизматичный вождь не може існувати без «харизматично! спільноти», яка визнає, захоплюється, прославляє та вірить у його «екстраординарні» здібності. До того як виникнуть такий стан свідомості та відповідне коло обставин, між лідером і спільнотою мають установитися емоційні відносини. Спільнота має відчути нерозривний зв'язок зі своїм вождем, а він, на думку його послідовників, дбає про них і проводить до кращого майбуття[3]. Одним із найефективніших прийомів установлення емоційних відносин між вождем та спільнотою є виконання ритуалів. Здійснення політичних ритуалів має вирішальне значення для формування колективної ідентичності, що об'єднує групу. Ритуали впливають на мораль та цінності людей, які застосовують їх, та змінюють емоційний стан групи[4].
На практиці процес створення культу вождя може відбуватися різними способами — залежно від характеру руху. У мультиетнічних державах малі рухи, такі як ОУН чи хорватський рух усташів, використовували інші методи, ніж італійські фашисти чи німецькі націонал-соціалісти, що брали під контроль держави та встановлювали відповідні режими. Харизми можна надати вождю й після його смерті. Харизматична спільнота може перебувати під впливом свого вождя й після його смерті та надалі схилятися перед ним, влаштовуючи його комеморації. Після смерті вождя священний зміст може бути наданий не тільки його тілу, а й особистим речам (одягу, письмовому столу чи ручці). Члени харизматичної спільноти можуть розглядати ці предмети як реліквії свого легендарного керманича та справжнього героя[5].
Культи фашистських та тоталітарних вождів іншого типу виникли в Європі після Першої світової війни. їх появу зумовило зникнення з політичної сцени європейських монархій та, відповідно, культів імператорів. Монархів вважали помазаниками Божими на землі, і їхня раптова відсутність спричинила в багатьох відчуття порожнечі[6]. Важливий взірець для наслідування різноманітні фашистські рухи вбачали в Римо-католицькій церкві, адже її очільникові, щоб здаватися харизматичным, не обов'язково мати власну харизму[7]. 1927-го нацистський партійний секретар Рудольф Гесс написав у приватному листі: «Великий народний вождь подібний до великого засновника релігії: він повинен вселяти у своїх слухачів беззастережну віру. Лише за таких умов маси своїх прихильників можна привести туди, куди їх варто привести. І тоді вони будуть прямувати за вождем навіть у часи невдач; але тільки в тому разі, якщо вони пов'язані з ним безумовною вірою в абсолютну правоту власного народу»[8]. Філософ права Юлій Біндер запевняв (1929-го): «Вождя не можна створити, тією ж мірою його не можна й обрати. Вождем його робить те, що він містить у собі історію свого народу»[9]. Історик Еміліо Джентіле зазначає, що «прибічники сприймають свого харизматичного вождя як керівника та підкоряються йому з благоговінням та відданістю, тому що вважають — саме йому було надано право реалізовувати місію; вождь — це живе втілення та міфічна інтерпретація його місії»[10]. У такому розумінні вождь як втілення місії або як харизматична особистість може набути якостей святого чи месії, що відповідають потребам спільноти[11].
Прибічники вождя вважають, що він з'являється як «доля, пов'язана з внутрішньою сутністю народу»[12], тому що втілює ідею руху та уособлює його політику. Роджер Ітвелл вважає, що вождь — це той, хто допомагає людям «зрозуміти складні події» та «примиритися з труднощами, схиляючись перед образом однієї людини, яка вважається особливою, але в певному розумінні відповідальною»[13].
Від фашистського вождя очікують, що він буде ідейною, активною, полум'яною та революційною людиною. Він має стати «носієм місії», намагатися змінити status quo та мати дуже чітке уявлення про своїх ворогів. Його місію сприймають як революційну інтервенцію. Такий лідер часто є людиною, яка охоче пожертвує власним життям та життям своїх прибічників заради ідеї руху. Його перевтілення в міф майже неминуче, і він також може стати заручником власного міфу[14].
У міжвоєнний період у Європі з'явилася ціла низка харизматичних лідерів. Деякі з них, як-от Томаш Масарик (іл. 10) у Чехословаччині, не були ні фашистськими, ні авторитарними[15]. Інші, зокрема як Юзеф Пілсудський (іл. 16) у Польщі, були авторитарними, але не фашистськими (такого лідера радше можна назвати військовим)[16]. Найвідоміші культи, що виникли в різних культурних та соціально-політичних обставинах, пов'язані з фігурами Гітлера, Муссоліні та Сталіна. Прикладами інших є культи — Франсіско Франко (іл. 2) в Іспанії, Антоніу де Олівейри Салазара (іл. 3) в Португалії, Анте Павелича (іл.4) в Хорватії, Корнеліу Зеля Кодряну (іл. 8) та Йона Антонеску (іл.6) у Румунії, Міклоша Торті (іл.5) в Угорщині, Енґельберта Дольфуса (іл.7) та Курта Шушніга (іл. 162) в Австрії, Андрія Елінки (іл. 11) та Йозефа Тісо (іл. 12) у Словаччині[17].
На відміну від більшості згаданих особистостей, Бандера ніколи не керував державою, а його культ не було інституціалізовано в суверенній державі за його життя. Це становище змінилося за іронією долі лише через півстоліття після його смерті, коли культ Бандери не тільки відродився в Західній Україні, а й поширився на національному рівні — Бандері надали звання «Герой України» в останні дні каденції Віктора Ющенка.
Із середини тридцятих років Бандеру звеличували різноманітні групи, які вбачали в ньому хто Провідника, хто національного героя, а хто романтичного революціонера. Ідеологічний характер культу Бандери істотно не вирізнявся поміж інших культів націоналістичних, фашистських чи інших авторитарних вождів, але обставини, за яких існував культ Бандери, мали свої особливості. Крім того, культ особи Бандери існує настільки тривалий час, що ця обставина вирізняє його серед більшості аналогічних європейських культів. Одразу після його загибелі українська діаспора почала називати Бандеру не тільки Провідником, а й мучеником, який загинув за Україну. Після розпаду СРСР на території України відбулося відродження культу Бандери і одне із завдань цього дослідження — розглянути це явище в усій його цілісності та різноманітності.
Міф про вождя пов’язаний з феноменом культу вождя, але ці дві концепції не синонімічні. Міф про вождя — це його історія, у якій особистість вождя зведена до обмеженого набору ідеалізованих характеристик. Міф може бути побудований через агіографічні статті, картини, фільми, пісні або за допомогою інших засобів. У міфі вождь зазвичай постає національним героєм, хоробрим революціонером, батьком нації чи мучеником. Характерною ознакою міфологічної репрезентації вождя є вибірковий підхід, пов’язаний із необхідністю задоволення очікувань «харизматичної» або «зачарованої» спільноти. Подібно до інших міфів, міф про вождя мобілізує емоції та пригнічує свідомість.
Міф про вождя пов’язують із сучасними видами політичних міфів, вбудованих у певну ідеологію. Наприкінці XVIII — на початку XIXст. такі міфи йшли в ногу з політичними процесами. Між політичними міфами та ідеологіями, за словами Крістофера Флуда, існує взаємозв'язок. Ідеологія забезпечує міфи смисловими параметрами, а міфи, своєю чергою, є засобами візуалізації та маніфестації ідеології[18].
У цій праці під ідеологією ми матимемо на увазі сукупність ідей авторитарного характеру, які забезпечують політичну та культурну орієнтацію для груп, що потерпають від тимчасової культурної та соціально-політичної дезорієнтації[19]. Ідеологія, дезактивуючи критичне та раціональне мислення, спрощує складність світу та перетворює його на зрозумілу та прийнятну «реальність»[20]. Кліффорд Ґірц розмірковує про це так: «Безпосередня причина ідеологічної активності — це втрата орієнтирів, нездатність, через брак відповідних моделей, осягнути універсум громадянських прав та обов'язків, в якому опиняється індивід»[21]. Ідеології зазвичай більш стійкі в суспільстві, яке дуже потребує мобілізації та легітимізації, як-от у тоталітарних державах та фашистських рухах, ніж у суспільствах без таких потреб. Завдяки здатності об'єднувати, легітимізувати та мобілізувати, ідеології можуть сприйматися як система переконань, які об'єднують суспільства та групи, забезпечуючи їх цінностями та надихаючи на реалізацію політичної мети[22].
Перші прояви політичного міфу про Степана Бандеру пов’язані з ідеологією українського націоналізму, яка у двадцяті, тридцяті та на початку сорокових років зазнала процесу фашизації. Ця ідеологія породила цілу міфологію, що складалася з різноманітних політичних міфів, серед яких міф Бандери був, мабуть, найвагомішим. Прикладами інших важливих політичних міфів, вбудованих у крайню праву українську націоналістичну ідеологію, є: міф про проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941-го; воєнні міфи, які містять у собі міф про трагічну, але героїчну УПА, та міфи про діячів ОУН і УПА, зокрема Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Зрештою, варто додати, що міф Бандери був важливим компонентом як радянської ідеології, так й ідеології польського націоналізму, кожна з яких оцінювала діяльність Бандери зовсім інакше, ніж це відбувалося в дискурсі української націоналістичної ідеології.
Український націоналізм та інтегральний націоналізм
Багато вчених, які свого часу досліджували діяльність ОУН, охоче сприйняли концепцію інтегрального націоналізму, перше визначення якої приблизно 1900р. сформулював Шарль Моррас (іл. ІЗ), лідер та ідеолог «Аксьон Франсез», французького роялістського, консервативного та антидемократичного руху. У п’ятдесяті роки вийшла друком книжка Дж. Армстронга «Український націоналізм» — перше всебічне та авторитетне дослідження діяльності ОУН у роки Другої світової. Американський історик класифікував екстремістську форму українського націоналізму як «інтегральний націоналізм» та вказав, що «теорія і вчення націоналістів були дуже близькими до фашизму, а в деяких питаннях, як-от питання прагнення до "расової чистоти”, вони навіть вийшли за межі оригінальних фашистських доктрин»[23]. За його словами, інтегральний націоналізм «ніколи не мав великого успіху у Франції чи в інших країнах Західної Європи, але у видозмінених формах він став силою, яка домінувала в "незадоволених” країнах Центральної та Південної Європи у двадцяті роки»[24]. До Армстронга концепцію інтегрального націоналізму застосовував історик Карлтон Джозеф Гантлі Гейс, який під цим кутом зору розглядав крайні праві рухи та авторитарні режими Угорщини, Польщі, фашистської Італії та нацистської Німеччини. Таким чином, цим двом ученим вдалося уникнути у своїх роботах використання суперечливого терміна «фашизм», утім, це не призвело до значно точнішого аналітичного та порівняльного розуміння ними рухів і режимів, які розглядалися. Армстронг сам зазначав, що інтегральний націоналізм був «за визначенням рухом окремих народів, а не універсальною ідеологією»[25].
