За порадою київського історика В. Антоновича в перекладних працях «Руської історичної бібліотеки» (1886—1904) став уживатися прикметник «українсько-руський» як контраверсія щодо терміна «великоруський». Цю пропозицію фактично «успадкувала» монументальна «Історія України-Руси» (1898— 1936) М. Грушевського. Наприкінці XIX — на початку XX ст. для позначення підросійських українських земель і вирізнення їх щодо Галицької України («підавстрійських територій») у суспільно-політичній думці з’являється термін «Велика Україна».
Офіційна легітимація назви «Україна» відбулася у добу української революції 1917—1921 рр., коли постала Українська Народна Республіка, проголошена III Універсалом Центральної ради (7/20.11.1917). У «територіальних претензіях» українського національного руху на Великій Україні «українськими землями» вважалися ті території, більшість населення яких становили українці-малороси, згідно з офіційною статистикою Російської імперії. Аналогічною була ситуація в Австро-Угорщині: землі, заселені українцями-русинами за австрійською статистикою.
Першою міжнародною угодою, що визнавала українську державу та її кордони, був Брестський мирний договір 27.01/9.02.1918. Суверенітет України в XX ст. засновувався на принципі національного самовизначення, а не історичної державності (хоча вона й була в попередні століття). Тому для її територіального суверенітету не має значення, якій імперії/державі які території з сучасних українських земель належали раніше чи пізніше. Назви «Україна» або «українські землі» поширювались на всі території, де українці становили більшість населення на зламі XIX—XX століть. А як бачилися територія та розташування України на картах у різні століття, ми можемо дізнатися з наступного розділу.
Шлях на карту: формування території
Коли ми говоримо про «територію України», перше, що виринає у згадці та спадає на око, — це карта нашої держави. Ті самі 600 тис. кв. км, які ми вчили ще у школі. Ця карта є для нас звичною: вона є у всіх підручниках з географії та історії ще від радянських часів (коли це була карта Української РСР), висить на стінах офіційних установ, поза межами України цей контур знайомий будь-який людині, яка трохи пам’ятає політичну карту сучасного світу. Вона не змінювалася за останні 60 років. Але сьогодні цю карту хочуть «перемалювати», відрізавши певні «шматки». З іншого погляду, вона в такому стані є результатом багатосотрічної історії України та її народу, який своїм поширенням, власне, і створив ті хрестоматійні контури. Але навіть їх треба було комусь засвідчити, намалювати та назвати певним чином. Тому історія про формування території України є історію шляху України на карту.
Це історія України як просторового об’єкта. Він повинен був з’явитися, усвідомитися як «країна», а потім, уже в результаті прагнення її мешканців створити державу, перейти зі світу фізичної географії у світ політичної. Населяли і захищали країну, виборювали державу звичайні люди, малювали її географи, а засвідчували політики. Далі йтиметься про те, як загалом Україна закріпилася на політичній карті та яка боротьба тривала за її кордони.
Україна до появи України
Створення карт (або картографія), як і писемність, виникає не спонтанно, не випадково, а тільки тоді, коли це дійсно потрібно. Для цього необхідне складне суспільство, яке охоплює великі терени і насичене комунікацією людей, товарів, ідей і передовсім цікавістю до нового й невідомого. Необхідні інтелектуальні амбіції, які можуть містити й банальну адміністративну необхідність полегшення контактів між віддаленими пунктами, і вишукану фантазію, яка прагне уявляти не найближчу околицю, а увесь Великий Світ. Задля цього треба створити або потужну імперську державу, або таку культуру, у ментальності якої закладений інтерес до пізнання світу, філософія та ідеологія якої потребують візуалізації безпосередньо непізнанного простору. Ця культура може бути або пасивно споглядальною, або агресивною і практичною, але для створення карт, як і для будь-якої інновації, необхідний певний мотив, спонука.
Ближчими до нас у часі та просторі, у кого могла виникнути така мотивація, були, звісно, греки та римляни — представники античної цивілізації, яка заклала підмурівок усього сучасного світу від технологій до естетичних звичок. Звісно, що індійці, китайці чи араби не були дурнішими і мали чимало аналогічних або й кращих здобутків, але прадавні мешканці України з огляду на вперті географічні та історичні факти, перебували в колі зацікавлень саме цих «класиків усього». Тож здобутки Сходу ми поки полишимо й дізнаємося, хто ж перший намалював нас як просторовий об’єкт.
Греки звернули увагу на українські терени не через особливі їх принади, а просто через те, що вони вигадали «географію» — «опис землі». Вони були зацікавлені в багатьох речах, схильні до вишуканих балачок про все на світі (філософії), далекої торгівлі та мандрівок. Досі не відомо, що з пригод хитромудрого Одіссея було справжнім, але коли якийсь народ закладає у фабулу свого популярного протягом сторіч епосу далекі морські мандрівки і пригоди, то він вочевидь цікавиться далекими землями — навіть такими, у які ніколи не потрапить пересічний селянин із тихої рільничої Аркадії. Проте авантюрний і вправний торговець із припонтійського портового міста Гераклеї може туди податися і навіть, знайшовши комерційно перспективне місце, оселитися за тисячі стадіїв від батьківщини, у землях войовничих дикунів-варварів.
У VIII—VII ст. до н. е. розпочиналася Велика грецька колонізація, коли за двісті років Середземне море перетворилося на істинний життєвий простір існування грецької спільноти, яка поширювалася морем і для якої саме Середземномор’я перетворилося на «Ойкумену» — «Заселену, або Відому, землю». Це море стало осердям простору, а розходився він далі — у нетрі узбереж. Протилежний від Еллади кінець моря — Гібралтарська протока, означена Геракловими стовпами, була кінцем Ойкумени. Далі вже була «річка Океан», що периметром оточувала плаский диск землі. На жаль, замало відомо, як уявляли греки «кінець світу» — місце, де уривається наш фізичний простір.
Тодішня географія, починаючи від її «батька» Страбона (64 р. до н. е. — 24), полягала в дійсно буквальному «описі Ойкумени»: де розташовані які країни, якого вони розміру, хто там живе, які їхні звичаї та розташування. Більшою мірою це було «етногеографією» — просторовим описом народів. Це давало широке уявлення про світ для освіченої людини, але набагато практичнішою інструментальною річчю були для мандрівних греків «перипли» — лоції (сучасною морською мовою), навігаційні керівництва з описом узбережжя і портів. І це були справді докладні описи, які могли сягати доволі віддалених місцин, але були вони суто словесними, описовими — без карт.
Одним із див для сучасних дослідників античних географічних знань, як зазначає російський учений А. Подосінов, лишається те, що саме словесного опису тодішнім географам і мандрівникам зазвичай цілком вистачало. Ми не маємо давньогрецьких карт — ні світу, ні принаймні морського торговельного маршруту. Ми знаємо, що карти в давніх греків траплялися, але зрідка і вони не мали практичного застосування.
Західних європейців доби Відродження, які в усьому спиралися на античну спадщину, це вкрай дратувало. Твір іншого визначного географа античності Клавдія Птолемея (87—165) дійшов до них і мав інструкції зі створення карт, а його описи різних земель містили їхні розміри. Людина доби Відродження і Великих географічних відкриттів прагнула візуалізації, і тому «Географія» Птолемея друкувалася вже з картами, які довгий час вважалися античними. Але це було вже хоч і вдалим, проте таки доопрацюванням класики, здійсненим у XIV—XV ст.
І тут варто було б сподіватися на вкрай практичних римлян, величезна імперія яких вочевидь потребувала (як на наш погляд) власних карт. Імператор мусив орієнтуватися, де розташована яка провінція та звідки загрожує зовнішній ворог, полководці — куди рухатися у своїх походах, намісники провінцій мали знати свої межі та краї ближчих варварів, чиновники й посланці — шляхові маршрути. Римляни, знаючи всі здобутки грецьких учених, мали симпатію до практичної, літературно-цікавої, навчальної географії всупереч «науковій», яка сприймалася надто абстрактно. Римляни також займалися «описом Ойкумени», яка передавалася латиною як orbis terrae або terrum — буквально «коло земель», але в них не було практичної мотивації намалювати круглу землю (ідея її сферичності була їм відома), оскільки Римська імперія і була тою «Ойкуменою сучасності». Вони повторювали у своїх уявленнях плаский диск, поділений річками та морями на три частини — Європу, Азію й Африку та оточений хвилями Океану. Тому щодо римських географічних уявлень учені пишуть про їх «хорографічність». Хорографія (також грецьке слово) — це опис відомих країн і земель, а географія — це опис усієї землі. Але «уся земля» — це надто абстрактне поняття, у той час як «відомі землі» — практичне. Римська ментальність не вбачала необхідності в описі чи умоглядній реконструкції вигляду невідомих земель, континентів чи навіть земної кулі. Такі спроби вважалися безглуздими фантазіями.
За доби античності північною межею східної Європи вважався Льодовитий океан, якого, швидше за все, ніхто з греків та римлян безпосередньо не бачив, але його існування виходило з постулату про те, що Океан оточує земний диск з усіх боків. Східна межа визначалася традиційним уявленням про межу між Європою й Азією по річці Танаїс (Дон), Меотійських болотах (Азовське море) та Боспору Кіммерійському (Керченська протока). З півдня, зрозуміло, вирували хвилі Понту Евксинського (Чорного моря). Великі річки нашого краю — Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон), Гіпаніс (Південний Буг) — або витікали із внутрішніх озер (за Геродотом), або стікали зі схилів північних Ріфейських гір, які простягалися у широтному напрямі (за Арістотелем). Реальна північ східної Європи не має гірських масивів, тож вважається, що Ріфейські гори — результат викривлених уявлень про далекий Урал. За Ріфейськими горами лежала область вічного холоду — Птерофорон. Як писав Пліній Старший (23/24 — 79), «ця частина світу знедолена самою природою, сповнена густим мороком і піддана дії страшного холоду і льодовому віянню Аквілону». Аквілон — це північно-східний холодний вітер, який мусив мати свою батьківщину. То ж ми перебуваємо десь у краях виходу Аквілону.
