Відомості з археології (і, до речі, фізичної антропології теж) свідчать, що, по-перше, населення попередньої стосовно Трипілля доби неоліту вже було досить різноманітним і неоднорідним — і культурою, і складом. По-друге, немає підстав стверджувати про якісь досить масштабні міграції на землі, іменованій нині Україною, безпосередньо із півночі Анатолії чи навіть Балкан. З іншого боку, без знань і технологій «анатолійців» європейське хліборобство так би й залишилося гарним, але нездійсненним проектом. Відзначимо, без знань та технологій, а от приплив населення у цьому випадку зовсім не є обов’язковою умовою прогресу.
До наших днів з Південно-Східної та Центральної Європи, включно з трипільськими краями дійшло чимало керамічних статуеток, зображені на яких особи мають певні портретні риси. Можливо, вони можуть дати деяке уявлення про те, як виглядали мешканці Старої Європи багато тисячоліть тому. Однак хотілося б застерегти від спроб вивчати антропологію (а по ній визначати мову) давніх епох виключно по культовій скульптурі. Дивніший за це, мабуть, лише пошук мовних предків за домішкою товченої мушлі у глині, з якої зроблено посуд — якщо є мушлі, то це вже точно «індоєвропейці». Авжеж, і таке буває, пишуть. Адже у сакральній сфері, як добре відомо, саме канон, раз і назавжди встановлене правило, як і кого слід зображувати, мав (та й донині має) головне значення у формуванні та художньому відтворенні того або іншого образу.
З іншого боку, трипільська культура стала наслідком процесів, тривалість яких вимірюється не одним десятком і навіть не сотнею років, а більш ніж тисячоліттям. Серед цих процесів, звичайно, могли бути міграції якихось груп населення (із Центральної Європи, приміром), але не менше (якщо не більше) було якихось контактів, обміну товарами (у тому числі зерном) і важливою інформацією — скажімо, на яку саме глибину це зерно варто висівати.
Аналіз та зіставлення матеріальної культури — кераміки, статуеток, типів і технології спорудження жител, характерних інструментів і знарядь праці — показує, що «трипільська популяція», що їй належала честь створення всіх цих артефактів, могла виникнути в результаті взаємодії декількох груп людей часів неоліту. Ці групи людей, причому досить нечисленні (судячи із числа знайдених найдавніших селищ — їх не більше двох-трьох десятків, і усі вони відносно невеликі за розмірами), швидше за все, були в цей момент представниками різних культурних і етнічних угруповань.
Археологи нині здатні окреслити досить широку вихідну територію, з якою ці групи людей пов’язані, — так званий Балкано-Дунайсько-Карпаткий регіон. Зате місце, де відомі найдавніші трипільські селища, займає значно меншу територію — між Карпатами, Прутом і Дністром, приблизно на стику нинішніх північних кордонів Румунії, Молдови з одного боку та заходу України — з іншого. Складається враження, що представники різних європейських племен за якихось обставин колись знялися із насиджених місць, різними шляхами перетнули Карпати у пошуках нової «землі обітованої». Тут вони зустрілися з нечисленним населенням, належним до культури лінійно-стрічкової кераміки й, можливо, ще якимсь.
Голівка реалістичної жіночої статуетки, трипільська культура, кінець V тис. до н. е., північ Кіровоградщини.
У чому могла полягати причина пересування за Карпати населення із Центральної або Південно-Східної Європи? Відповідь на це питання, як не дивно, в останні роки можна отримати, і отримати просто. Досить включити телевізор наприкінці зими або на початку весни, щоб подивитися у програмі новин повідомлення з країн, розташованих на захід від Карпат. На першому місці у новинах будуть повідомлення про катастрофічні паводки, дощі, бурі, лавини з гір, потоки води, що затопили полонини, залили вулиці сіл і міст. При цьому коментатори показують відповідних експертів, які майже в один голос говорять про що? Правильно, про наслідки глобального потепління.
Реконструкції клімату VI тис. до н. е. свідчать: Європа вже переживала щось схоже в епоху, що безпосередньо передувала появі трипільської культури. Причому наслідків глобального потепління в VI тис. до н. е. не компенсували ні зусилля Європейського Союзу, ні гуманітарна допомога. У ті часи мешканцям селищ на Дунаї або в передгір’ях Карпат взагалі не було звідкіля чекати допомоги. Втрата жител, запасів харчів, худоби та врожаю на полях у ті далекі часи майже гарантовано призводили до вимирання цілих племен (і створених ними культур).
Ті, хто вижив, змушений був починати «з чистого аркуша», поєднуючись із такими ж бідолахами у жорстокій боротьбі за існування. Цілком імовірно, що подібне якраз і сталося із предками перших трипільців. Нова спільність склалася у відносно благополучній зоні, якій не були властиві природні катаклізми. Водночас землі та інших природних ресурсів тут було в достатку, а далі, на схід, на тисячу і більше кілометрів лежала ще майже не заселена хліборобами країна.
Та найдавніша спільність трипільців проіснувала років 500—600. Проіснувала, поки не розповзлася від Карпат до межиріччя Південного Бугу й Дніпра. При тодішніх засобах комунікації, у сполученні з осілим способом життя та стабільним приростом населення (врешті-решт таки настав економічний підйом, «зростання ВВП», а отже — достаток і процвітання!) така роз’єднаність та ізоляція цілком логічно вела до формування нових угруповань та культур. Важливим фактором був приплив нових переселенців через Карпати, адже на перевалах віз та дозволу на проживання ще ніхто не запитував. Так одного літа (або весни) з’явилися в трипільському світі групи людей із мальованою керамікою. Саме вони створюють обличчя нової культури, Кукутень. А може, спочатку на обмін було запропоновано красиві горщики, а далі запросили майстрів налагодити виробництво, а ті потягли за собою родичів? Хтозна.
Спочатку кордон між «мальованими» трипільцями-кукутенцями та нащадками перших поселенців пролягла приблизно Дністру, потім — десь по Південному Бугу. У підсумку «першотрипільцям», які трималися прапрадідівських традицій гончарства, залишилася лише частина Середнього Подніпров’я — десь від гирла Тетерева на півночі до Букринського півострова на півдні. Та й від тієї території «розписники» постійно намагалися відкусити ласі шматочки, вийшовши на лівий берег Дніпра у районі нинішнього Переяслава-Хмельницького.
Водночас вже із самого початку на прикордонні чи то Дністер, Буг, а потім і притоки Дніпра, увесь час виникали громади, що складалися, судячи з кераміки, із певної пропорції «першотрипільців» та «розписників». Мало того, у цю компанію раз у раз проникала публіка з іншими традиціями виготовлення кераміки — від «степовиків» із півдня до представників не менш цивілізованих сусідів із заходу й північного заходу (культури Малиця, Люблінсько-Волинської мальованої кераміки). Обставини склалися таким чином, що до кінця V тис. до н. е. трипільско-кукутенський світ набув більш ніж строкатого вигляду (з погляду археології) — понад десяток локальних груп.
І налічувалося тих трипільців, за різними підрахунками, від 100 та 300—400 тисяч осіб. Кожне з трипільських племен, які дуже швидко навчилися об’єднуватися у союзи, захищаючи дану богами землю, мало власну «столицю» — велике поселення з тисячами мешканців, власні «збройні сили» з тисяч чоловіків, озброєних списами, луками. На чолі ополчень стояли професійні воїни (металева зброя, сокири-молоти і кинджали — аби використовувати ці новинки тодішнього «оборонпрому», слід було мати неабияку вправність). Є ще одне свідчення щодо відсутності такої загальнотрипільської мовної та культурної єдності. Це географія й час виникнення укріплених поселень. Їх почали будувати у досить помітній кількості саме за доби поширення на схід розписної кераміки, але при цьому фортифікації споруджують на 100 % «кукутенських» територіях Заходу. Тобто місцеві племена зчепилися в запеклій боротьбі за ресурси. Наступний «марш на схід» цілком логічно призвів до... консолідації першотрипільців. Ті об’єдналися й створили що? Правильно, перші протоміста, про які вже йшла мова. Їхні супротивники відповіли аналогічними організаційними заходами. Межі подібних племінних та понадплемінних утворень нині можливо визначити за поширенням певних стилів розпису посуду та його формам. При чисельності від 3—5 до 25—35 тисяч людей у кожному угрупованні вони були самодостатніми у відтворенні населення. І при цьому чітко усвідомлювали, що зростаюче населення виживе лише за умови, якщо відстоїть свою землю від сусідів. Давно відомо, що народ найкраще об’єднує наявність спільного ворога, навіть якщо цей ворог — начебто свій, родич і «брат», трипілець.
Але подивіться уважніше: цей трипілець начебто й не трипілець зовсім, а кукутенець, і все в нього не так: і горщики не такі, і орнамент він малює неправильно, не за заповітами предків, до того ж не тією фарбою, що треба. А мова — ви тільки послухайте, як вони там, за Бугом (Дністром, Прутом, Дніпром — на вибір), неправильно вимовляють слово «пиво»...
Нині вже нема поважних підстав стверджувати, що колись від земель Трансільванії і Карпат на заході до Дніпра тисячоліттями жив один «трипільський народ» з єдиною мовою.
У 2003 році новозеландські вчені Р. Грей і К. Ейткінсон опублікували статистичну модель розпаду праіндоєвропейської мови. З огляду на тему трипільської мови, найбільш цікаві давні етапи, охоплені цією моделлю, а саме період між 8700 і 6100 роками тому (тобто 6700—4100 рр. до н. е.). Трипільська культура, нагадаємо, існувала між 5000—3000 рр. до н. е., плюс мінімум кількасот років. Так от, у моделі вимальовується певна ритміка поділу мовних груп — 800—600—400—400—400 років. Як бачимо, у зазначений період 6700—4100 рр. (усього — 2600 років) іде прискорення процесів розпаду мовних груп — з початкових 800 до 400 років. Навіть коли взяти середньоарифметичні 600 років, то за час існування трипільської культури «споконвічна» мовна спільність (якщо вона існувала) могла б у підсумку пережити до трьох-чотирьох розподілів! Стосовно політичного поділу трипільців археологія особливих сумнівів не залишає, а там, де політика, обов’язково будуть і культурні, в тому числі і мовні поділи колись єдиного племені.
Отих «розгалужень» могло вийти і більше, адже кожна «гілка», що виділилася спочатку, у наступні 600 років має шанс розділилася надвоє, потім ще раз і так далі. Звичайно, у реальному житті відбувався не лише розподіл, але й поєднання різних груп. Власне, та ж археологія дає тому приклади. Таким чином, мова груп трипільського населення з різною матеріальною культурою могла бути не менш «синтетичною». Уявімо ситуацію на Дніпрі, де в одному і тому самому селищі жили поруч представники принаймні двох «гілок» трипільського племені (пратрипільці та нащадки кукутенців з мальованим посудом), на додачу з «іноземцями» із племен Люблінсько-Волинської кераміки. Останні, зауважимо, доводилися і «пратрипільцям», і «кукутенцям» дуже далекою ріднею, адже також вели родовід від племен культури лінійно-стрічкової кераміки. Але на час зустрічі на Дніпрі глибина того родоводу сягала вже майже півтори тисячі років! Приблизно стільки ж часу минуло до наших днів із часів розселення у Європі давніх слов’ян. Тобто різниця між мовами, якими говорили представники різних племен на Дніпрі у трипільські часи, могла виглядати, як різниця, приміром, між українською і чеською мовами сьогодні. У підсумку за два із лишком тисячоліття подібних процесів могло зрости досить розгалужене дерево «трипільських мов» і відповідної самосвідомості.
