На початку літа наступного року великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський взяв грошову позику на власний кредит і особисто вирушив на Дніпровий Низ, аби якнайшвидше відбудувати зруйновану козаками Івана Сулими ще в середині 1630-х рр. Кодацьку твердиню. Призначаючи коменданта відбудованої фортеці, Конєцпольський наказав йому пильнувати, аби жодна козацька чайка ані виходила з Дніпра в Чорне море, ані не входила на Запорожжя з моря. Вдоволений проробленою роботою, гетьман, якось оглядаючи разом із реєстровою козацькою старшиною відновлені фортечні мури, поцікавився в присутнього при цьому дійстві колишнього військового писаря Війська Запорозького, а по впровадженні «Ординації» — чигиринського сотника Богдана Зиновія Хмельницького його думкою щодо очевидної неприступності Кодацької твердині. На що сотник, згідно з повідомленнями придворного історика Веспасіана Коховського, нібито похмуро, але — як виявилось уже згодом — пророче зауважив:«Збудоване руками можна руками й зруйнувати».
Поверненню козаків у «велику політику» неабияк сприяли плани короля Владислава IV щодо організації масштабного походу проти Оттоманської Порти та васалів Османів — Кримського ханату. Утім, попри рішучість короля й неабиякий ораторський хист великого коронного канцлера Єжи Оссолінського, який закликав підтримати свого монарха, сейм 1645 р. так і не прийняв ухвалу щодо дозволу королю розпочинати війну з Кримом.
Практика, яка існувала в Речі Посполитій, забороняла монарху без відповідної сеймової згоди розпочинати наступальну війну, але надавала йому право провадити оборонну війну у випадку, коли безпека держави перебуває під загрозою ззовні. Тобто для початку реалізації королівського плану потрібно було лише спровокувати на виступ Орду. А для цього польські політики мали у своєму арсеналі безпрограшну карту — запорозьке козацтво, яке й без дозволу короля завжди було готове своїми походами на Чорне море запалити полум'я великої війни з Османами та їхніми кримськими васалами. Що тоді вже говорити, якби такий дозвіл король надав? Отож Владислав IV віддав наказ Конєцпольському негайно зав'язати контакти з козацькою старшиною, аби належним чином підготувати козацтво до участі в майбутній війні, а гетьман своєю чергою відразу ж приступив до реалізації королівського плану. У перших числах квітня 1646 р. до Варшави прибули представники козацької старшини — військові осавули Іван Барабані та Ілляш Караїмович, полкові осавули Максим Несторенко, Роман Пешта й Ясько Клиша і чигиринський сотник Богдан Хмельницький, з котрими король зустрівся таємно вночі у власних упокоях. У нічній аудієнції, крім короля й козацької старшини, брали участь і семеро найбільш близьких до Владислава IV сенаторів. Крім того, у розмовах короля з козаками взяв участь і посол Венеціанської республіки, уряд якої був кревно зацікавлений у вибуху великої війни з Османами.
Агітуючи козаків на королівську службу, монарх обіцяв удвічі збільшити число реєстрових козаків, довівши його до 12 тисяч. За це козаки мали підготуватися до морського походу, збудувавши на отримані від Владислава IV 6 тисяч талерів 60 козацьких чайок. Аби вберегти Військо Запорозьке від переслідувань місцевої адміністрації Речі Посполитої, не втаємниченої в плани короля, Владислав IV видав козацьким старшинам листи з особистою печаткою, якими надав дозвіл на спорудження козацької флотилії. Із пізніших повідомлень стає зрозумілим, що старшина також клопоталась перед королем і щодо розширення привілеїв реєстрового козацтва, зокрема йшлось про те, аби коронні корогви не заходили на Подніпров'я далі Білої Церкви.
Улітку 1647 р. в Україну з утаємниченою місією виїхав і Єжи Оссолінський — головний на той час помічник короля у роздмухуванні війни з Османами. Згідно з пізнішими відомостями, саме Оссолінський відвіз Богданові Хмельницькому королівську корогву, булаву запорозького гетьмана та дозвіл короля на відповідне титулування. Проте якраз під час поїздки коронного канцлера в Україну 9 серпня 1647 р. у Владислава IV помирає малолітній син Зиґмунд Казимир. Смерть єдиного нащадка, із яким Владислав пов'язував усі свої династичні плани й наміри, виявилась для нього непосильно важкою втратою. Після цієї особистої трагедії монарх за інерцією ще буцімто й продовжував працювати над реалізацією своїх амбітних зовнішньополітичних планів, але його діям бракувало попередньої рішучості й послідовності. А саме рішучість найбільше й потрібна була в часи, коли ці плани входили у фазу реалізації. Рух же винятково за силою інерції й став тим сприятливим середовищем, у якому визріло небачене досі за своїми масштабами й радикальністю козацьке повстання. Щоправда, самому Владиславу IV вже не судилося побачити трагічні плоди свого задуму: у ніч з 19 на 20 травня 1648 р. короля не стало.
«Ляхи запхали нас у міх, але не зав'язали».
Суботівська скринька Пандори
Таємне загравання короля Владислава IV з козацької старшиною чи не вперше виводить на арену «високої політики» до цього часу практично невідомого в Речі Посполитій чигиринського сотника Богдана Хмельницького. Хто ж він був — цей козацький старшина, доволі невисокого рангу в ієрархії Війська Запорозького, що удостоївся такої високої честі бути запрошеним до королівського палацу та брати участь в реалізації таємних планів монарха?
В аннали славної козацької історії Хмельницький уперше потрапляє восени 1620 р., коли він — на той час молодий козак, не обтяжений жодними старшинськими повноваженнями, — відправляється в очолюваний великим коронним гетьманом Станіславом Жулкєвським похід у Молдавію. Перший досвід участі у великій війні, який Богдан отримав у поході, був для нього й трагічний, і морально важкий. Адже Молдавська виправа Жулкєвського, покликана стати новою звитяжною сторінкою історії коронного війська Речі Посполитої, насправді обернулась нищівною поразкою й великою ганьбою. Але про все по порядку.
Восени 1620 р. Богдану вже виповнилось 25 років, і в похід він вирушив під командуванням батька — чигиринського підстарости Михайла Хмельницького у складі Чигиринської сотні. На початку вересня коронні війська форсували Дністер. Здійснивши блискавичний маневр, під вечір 12 вересня Станіслав Жулкєвський зайняв під селом Цецорою (розташовано на лівому березі Прута за 18 верств від Ясс) старі окопи, вириті польськими жовнірами ще 1595 р. За деякий час сюди ж прибула супротивна сторона. А з ранку 18 вересня на березі Прута розпочалася запекла битва. Перший день бою переможця не виявив. А вже під час бою, що розгорівся наступного дня, налякані молдавани перейшли на бік Іскандер-паші, унаслідок чого коронні війська зазнали серйозних втрат: лише вбитими Жулкєвський втратив тисячу вояків. Невдача викликала панічні настрої серед жовнірів. А в ніч з 20 на 21 вересня в коронному таборі почали поширюватися чутки, що нібито коронні гетьмани та вищі коронні чини потай утекли з-під Цецори. У сум'ятті, що настало по тому, хтось підпалив намети й вози. А тим часом молдавський господар і дехто з польських аристократів почали терміново лагодити переправу через Прут. Боячись бути кинутими напризволяще, по ній ринулися на протилежний бік річки перелякані жовніри. У паніці, що було вчинено на переправі, чимало з втікачів потонуло, а на тих, кому поталанило благополучно подолати водну перепону, на протилежному березі річки вже чекали зголоднілі до ясиру сини Причорноморських степів.
Великий коронний гетьман у цій тотальній паніці таки спромігся організувати відхід головних сил оборонним табором з-під Цецори у напрямку Могилева-Подільського. Переслідуване турецько-татарською кіннотою, коронне військо за тиждень зуміло подолало понад 160 верств. До Дністра, за яким можна було б відірватися від переслідувачів, залишалося всього лишень близько 10 верств. Аж раптом у таборі коронних військ знову сталася з невідомих причин смута, скориставшись з якої Іскандер-паша зумів розірвати оборону супротивника, проникнути в укріплений табір, а невдовзі по тому й розгромити його вщент. У тому сум'ятті, що трапилося на підходах до Дністра, вирватися з оточення й порятувати своє життя пощастило не більше ніж двом тисячам жовнірів і військових слуг. Решта ж або загинули, або потрапили до полону. Старший з Хмельницьких «голову свою поклав на Цецорі», а ось Богдан потрапив до турецької неволі.
Доля закинула козака до Стамбула. Там він перебував у неволі в одного зі старшин султанського флоту, котрий мешкав у кварталі Касим-паші. Як згадував пізніше сам Богдан, він терпів «два роки суворого ув'язнення». Яким чином невільнику поталанило вирватися на батьківщину, достеменно невідомо. За одними відомостями, на волю його було викуплено матір'ю, за іншими — козаки обміняли молодого побратима, «вдячно згадуючи його батька», на полонених турків.
Тим часом на Подніпров'ї швидкими темпами відбувалося поширення магнатського господарства. Це вкрай негативно позначилося на стані козацького господарювання загалом і спровокувало гострий конфлікт особисто в житті Хмельницького. Конфлікт зачався відтоді, коли Олександр Конєцпольський, здобувши 1633 р. уряд корсунського й чигиринського старости, отримав у своє порядкування Мліївський ключ і почав на свій розсуд визначати його межі, намагаючись загарбати якомога більше суміжних з ним земель. Серед інших до ока магната припав і хутір Суботів, який Богдан отримав у спадок. Батько держав суботівську землю, як зазначалось у тогочасних офіційних документах, «спокійним володінням», не маючи на неї належних документів. Відсутність власних підтверджень на право володіння Суботовом робило позицію сотника вельми вразливою в майновому спорі з місцевим старостою. Власне, це дуже швидко зрозумів і сам Хмельницький, коли на його скаргу щодо утисків з боку магната, подану до сейму, прийшла відповідь, яка вимагала підтвердження його правоти з боку... усе того ж Конєцпольського.
Активність Конєцпольського в намаганнях відібрати в козацького сотника його родинну власність обумовлювалась зацікавленістю в її отриманні з боку вірного клієнта молодого магната — чигиринського підстарости Даніеля Чаплинського, котрий планував осадити на місті козацького хутора власну слободу, пообіцявши при цьому своєму патрону суттєве збільшення прибутків староства. На щастя Хмельницького, в умовах плекання королем і його оточенням планів війни з Османами й активного використання в ній військової потуги Війська Запорозького козацькому реєстровому старшині вдалось знайти собі впливового союзника в особі Владислава IV, котрий привілеєм від 22 липня 1646 р. затвердив за чигиринським сотником хутір Суботів. Проте специфіка Речі Посполитої полягала в тому, що на прикордонні Дикого Поля влада короля була не надто впливовою. Відтак і бажаного спокою королівське пожалування Хмельницькому не принесло.
Щоправда, пізніша оповідь вказувала на те, що від короля козацький старшина отримав не лише майнове пожалування. На аудієнції Владислав IV, вислухавши від Хмельницького жалі на магнатські утиски, зауважив на латині: «Хіба у тебе, дурню, немає шаблі?» Справжню ціну цієї безкоштовної королівської поради козацькому старшині оцінили вже наступники короля, побачивши на власні очі всі ті нещастя королівства, що їх таки спричинила шабля Хмельницького. Наразі ж під час свого одруження з донькою калуського старости Замойського Олександр Конєцпольський поступився домаганням Чаплинського й дозволив своєму слузі зайняти Суботів звичним для тих часів способом — шляхетським наїздом. Ба більше, Чаплинський навіть підготував замах на життя Богдана. 1647 р., коли татари напали на Чигирин, у розпал бою один коронний жовнір нишком ударив Хмельницького шаблею по шиї. За щасливим збігом обставин на голові в козака був шолом із залізною сіткою, яка й затримала удар. А виправдання жовніра звучали доволі цинічно: нібито він сплутав козака з татарином. Хоча насправді Богдан не лише їхав серед реєстрового війська, а й перебував безпосередньо біля чигиринського полковника.
