Тепер, коли країна опинилася у стані війни, офіс попросив ці канали відкласти політику й згуртуватися навколо президента. Дехто з керівників медіа спершу опирався.
— Казали, що хочуть вести трансляції окремо, хочуть мати кожен свій інформаційний марафон, — розповідав Тимошенко, який вів ці переговори. — Ми ж запропонували єдину трансляцію з єдиною редакційною радою. Коли вони почули наші аргументи, то погодилися.
З великих каналів відмовився лише «5 канал», що належав основному супернику Зеленського, колишньому президентові Петру Порошенку. Той не погодився вступити в консорціум. Однак усі його головні конкуренти долучилися до президентської ініціативи. Результатом став телемарафон «Єдині новини», цілодобовий потік новин і коментарів, який транслювався на всіх провідних телеканалах. Він передавав останні новини про бойові дії та найнеобхідніші поради — де ховатися, коли евакуюватися, як виживати. Телемарафон також ніс у кожну родину послання Зеленського про опір і стійкість. Нічого схожого в Україні не було з радянських часів, і критики скаржилися, що все це відгонить пропагандою воєнного часу. Продюсери телемарафону не мали редакційної незалежності. Тимошенко брав участь у їхніх планувальних та стратегічних сесіях, пильнував за тим, що випускають в ефір[105]. Не соромився зателефонувати студії і дорікнути на те, що програма виставила Зеленського у негарному світлі або ж задалеко відхилилася від офіційної лінії. У результаті телевізійні новини подавали цензурований образ президента[106].
Українці, наприклад, навіть не здогадувалися, що Зеленський з командою тримали в бункері запаси алкогольних напоїв навіть після того, як уряд обмежив їхній продаж по всій країні[107]. У своїх особистих кімнатах президент при нагоді наливав вина помічникам, які сиділи разом з ним за круглим столом — проводили пізню нараду чи вечеряли разом. Зеленський розумів, що людям треба розслабитися і провітрити голову, намагався не втрачати почуття гумору.
— Без нього ми всі впали б у меланхолію, а туди не можна, якщо хочеш перемогти, — розповідав мені Зеленський згодом. — Нашою метою було принаймні не програти. Тож ми не мали права піддаватися слабкості й паніці та перетворюватися на тюхтіїв.
З благословення президента в бункері невдовзі облаштували невеличкий тренажерний зал — біля входу, де ширина коридору дозволяла поставити приладдя. Там були штанги з набором дисків, гантелі та лава для жиму лежачи, якою Зеленський послуговувався регулярно, часто серед ночі. Пізніше принесли стіл для пінг-понгу й почали проводити невеликі турніри. Єдиним, хто міг переграти президента у настільний теніс, був його давній друг Давид Арахамія, законодавець і перемовник. У піднятті ваги компанію президентові часто складали керівник офісу Єрмак і голова президентської служби безпеки Максим Донець.
Вряди-годи Зеленський запрошував своїх працівників подивитися фільм у конференцзалі — там був найбільший телеекран у бункері. Навколо вибору фільму для перегляду точилися жваві дискусії, хоча останнє слово було за Зеленським. Серед його кумирів у дитинстві були радянські кінорежисери, як-от Леонід Гайдай, чиї роботи попри сувору цензуру тих часів все одно залишалися чарівними та зазвичай смішними. В одній із них Іван Грозний помінявся місцями з кербудом — керівником радянського житлового будинку. Для покоління Зеленського ці фільми були класикою, а їхній перегляд — ритуалом. Однак у бункері президент зрозумів, що більше не може терпіти радянські комедії, які з дитинства формували його особистість.
— Вони викликають у мене відразу, — казав він.
Війна їх отруїла. Замість радості й ностальгії, що їх колись навіювали ці фільми, тепер Зеленський відчував холодну нудотну порожнечу.
Команда віддавала перевагу новинкам Голлівуду. Першим подивилися бойовик «13 годин» про трагічну облогу американського посольства у Бенгазі, Лівія, 2012 року. Декого сюжет зачепив за живе, адже надто перегукувався з їхньою реальністю. У фільмі група урядовців переховується в укріпленій резиденції, доки їх звідти не витягують і не вбивають. Сцени насилля настільки нагадували найгірші страхи радників Зеленського, що один з них не витримав і пішов спати.
Коли хотілося усамітнитися, вибір варіантів був невеликий. Лише одиниці з вищих посадовців мали окремі помешкання. Решта в основному жила по двоє у крихітних кімнатах. Меблювання складалося з письмового столу, лампи, кількох полиць — і ледь лишалося місце, щоб двійко-трійко людей могли витягнути ноги й поспати. У перші дні співробітникам, які почувалися виснаженими, доводилося блукати коридором у пошуках порожньої кімнати, де можна було б на кілька годин провалитися у сон. Згодом кожен обрав собі постійне місце, на зміну грудкуватим матрацам прийшли тверді розкладачки, вузькі, та все ж трохи зручніші. Вентиляційні канали мали металеві решітки з отворами у вигляді рибної луски; крім них та українських прапорів на стінах, іншого декору не було.
У жінок, тих небагатьох, що мешкали в бункері, виникали додаткові незручності, пов’язані з приватністю та гігієною. Юристка Пашинна у перший день навали не взяла із собою на роботу навіть змінного одягу — і додому не поверталася тижнями. Тож хтось із прибиральників бункера приніс їй одяг та інші необхідні речі. Працівники з обслуги бункера, майже всі жінки, мали окрему вбиральню з душем, і запрошували Пашинну ними послуговуватися. Дні минали в постійній метушні з невідкладних справ і надзвичайних ситуацій. Директори лікарень телефонували й вимагали евакуювати пацієнтів. Напіввійськові загони добровольців дзвонили й просили зброю та припаси. Пашинна спорядила цим загонам стільки бронежилетів, що колеги стали називати її Ліля-Бронік. Прізвисько прижилося.
Щоб допомогти команді з безкінечним потоком справ, Зеленський запросив жити в бункер ще персонал офісу. Багато хто зголосився. Серед тих, хто прибув пізніше, опинився Сергій Лещенко, відомий журналіст, коментатор і колишній депутат, який консультував виборчу кампанію Зеленського 2019 року. Довготелесий і балакучий, з повним набором ортодонтичних брекетів, які надавали йому молодшого вигляду, сорокаоднорічний Лещенко на момент вторгнення працював у наглядовій раді державної Укрзалізниці, і перші дні роз’їжджав країною на імпровізованих рекогносцирувальних потягах, які виявилися цінним джерелом розвідданих про розташування й пересування ворожих військ.
На той час невеликого українського флоту розвідувальних дронів катастрофічно не вистачало для спостереження за всім фронтом, і армія мала лише обмежений доступ до супутникових знімків. Зате по всій Україні розкидано тисячі залізничних станцій, і на багатьох із них співробітники почали виконувати роль спостерігачів, виявляти наближення російських танків і літаків та передавати інформацію начальству й далі по ланцюжку. Телефон Лещенка став центром зі збору та обробки цих депеш, які він пересилав контактам з президентської адміністрації. На другому тижні навали Єрмак запросив Лещенка жити в бункер. У команді вирішили, що його досвід журналіста й блогера стане в пригоді для протидії російським наративам про війну. Спускаючись під землю вперше, Лещенко не уявляв, чого очікувати. І, на свій подив, потрапив в атмосферу, що зовнішньо й за відчуттями нагадувала підводний човен у ворожих водах. Усі суворі й пильні, збуджені відчуттям небезпеки. Зеленський, який завжди був вимогливим шефом, у бункері став ще нетерпимішим до неробства. Хотів знати, чим зайняті члени команди, що в них далі за розкладом, що вони можуть або мають робити.
Звичні офісні інтриги та миття кісточок, судячи з усього, відкинуто. Стару ворожнечу тимчасово забуто. Навіть найпрозаїчніші завдання — скласти чернетку пресрелізу, скажімо, або накидати ключові питання для президентської телефонної розмови — працівники сприймали як справу надзвичайної значущості. Керівництво цими людьми створювало такий рівень стресу, який Лещенко рідко відчував у своєму житті, і це дивним чином впливало на відчуття часу — розтягувало його, ніби в галюцинації. Дні сприймалися годинами, а години — днями. Страх, казав мені Лещенко, ставав гострим лише у хвилини перед сном.
— От тоді реальність доганяє. Тоді лежиш і думаєш про бомби.
Хоча вони знали, що російські сили наблизилися до столиці, бої у передмістях часом видавалися далекими. Президент зі співробітниками здебільшого сприймали лінію фронту через екран, адже кадри битв і ракетних атак часто з’являлися у соцмережах раніше, ніж військові могли доповісти Зеленському деталі. Президент з помічниками нерідко збиралися навколо телефону чи ноутбука та осипали прокльонами світлину руйнувань або вітали радісними вигуками удар дрона по російському танку.
— Оці кадри були улюблені, — показує Лещенко відео, на якому в повітрі вибухає російський гелікоптер.
На деяких відео російські солдати корчилися в муках після того, як поруч вибухнула граната чи снаряд, але помічники президента не відчували співчуття до вбитих на цих моторошних кадрах, не мали жалю до їхніх страждань. Смерть загарбників була одним з небагатьох джерел оптимізму в бункері, поруч із воєнними баладами, що їх українці складали, записували на відео та публікували онлайн. Деякі розлетілися по всій країні та грали без перерви. Ось одна з них:
А наші люди, а українці
Проти русні об’єднали вже цілий світ,
І скоро зовсім русні не буде,
А буде мир на всій землі.[108]
Для членів адміністрації, що залишалися на поверхні, війна відчувалася ближчою, а загрози — сильнішими. Багато хто почав жити як кочовики: переїздити з місця на місце, щоб мінімізувати ризик викрадення.
Дехто з них розповів мені, що найбільша небезпека тоді походила від російських ударних груп, які проникли до Києва й полювали на Зеленського та його близьких помічників. Однак рішення держави роздати громадянам зброю також зробило пересування містом небезпечним. У самому лише Києві влада видала двадцять п’ять тисяч одиниць стрілецької зброї звичайним мешканцям, які допомагали комплектувати блокпости чи патрулювати вулиці. Багато хто не проходив жодного військового вишколу та був наляканий до нестями. Вночі вони часто відкривали вогонь по людях, які наближалися до позиції автомобілем чи пішки, і це призводило до численних втрат. Міністр внутрішніх справ Денис Монастирський згадував випадок, коли на такому імпровізованому блокпості українського генерала витягли з авто, кинули долілиць на землю та обшукали. Невдовзі по тому міністерство наказало, щоб за кожен блокпост відповідав принаймні один поліціянт.
Депутати Верховної Ради також мали право на стрілецьку зброю. В одному з пунктів видачі у Києві жінкам-депутаткам видавали пістолети, а чоловіки отримували автомати[109]. Спікер парламенту Руслан Стефанчук тісно спілкувався з головами парламентських фракцій та комітетів, які збиралися переважно по відеозв’язку.
— Усі маємо визнати одну річ, — казав він їм. — Не кожному поколінню українців випадає честь померти за незалежність своєї держави.
Одних політиків ця ремарка надихнула, інших налякала. Парламент не мав ресурсів, щоб забезпечити депутатам охорону. Вони мали подбати про себе самотужки.
