Берестейська унія залишила руське (українське та білоруське) суспільство загалом, а українські еліти зокрема, розколотими на дві церкви. Цей поділ триває і в сучасній Україні. Але боротьба за долю унії також дала суспільству усвідомити свої спільні риси, зокрема історію, культуру та релігійні традиції. При всій жорстокості словесного (а іноді й фізичного) насильства ця боротьба сформувала нову плюралістичну політичну та релігійну культуру, що дозволяла обговорення та незгоду. Розташування України на релігійному кордоні між східним та західним християнством створило не одну «прикордонну» церкву, що об’єднала елементи двох християнських традицій (цю відмінність часто приписують лише уніатам), а дві. Православна церква теж прийняла релігійні та культурні тенденції Заходу, оскільки прагнула реформ та адаптації до умов, що склалися протягом десятиліть після Берестейської унії. На початку XVII століття в Україні було важче провести чітку грань між християнським Сходом та християнським Заходом, ніж у попередні століття.
Полеміка навколо Берестейської унії пробудила руське суспільство по обидва боки релігійного кордону від довгої інтелектуальної сплячки. Питання, що обговорювалися полемістами, стосувалися хрещення Русі, історії Київської митрополії, прав церкви та руських земель за литовських князів і православ’я за Люблінської унії і королівських указів та постанов сейму наступної епохи. Для тих, хто міг читати і брав участь у політичних, суспільних та релігійних подіях того часу, полемісти створили відчуття самоідентифікації, якого раніше не існувало. Сперечаючись у релігійних питаннях, усі полемісти звертали максимальну увагу на суб’єкт, який вони називали «народом руським», у чиїх інтересах вони нібито вели свою боротьбу.
Розділ 10
ВЕЛИКЕ ПОВСТАННЯ
Козацьке повстання, що почалося навесні 1648 року й увійшло в українську історіографію як «Хмельниччина», було сьомим великим козацьким повстанням, якщо рахувати з кінця XVI століття. Річ Посполита розправилася з попередніми шістьма, але це виявилося занадто масштабним, аби його придушити. Воно змінило політичну мапу всього регіону й народило козацьку державу, що її багато хто розглядає як підґрунтя сучасної України. Також воно поклало початок довгій ері російського втручання в Україну й часто розглядається як відправна точка в історії відносин між Україною та Росією як окремими державами.
Хмельниччина розпочалася в той самий спосіб, що й перше козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського — з суперечки за подаровану землю між магнатом та дрібним шляхтичем, який, крім того, був ще й козацьким старшиною. На той час провіднику нового повстання, Богданові Хмельницькому, було п’ятдесят три роки, і він був мало схожий на бунтівника, відслужив королю вірою та правдою в численних битвах і став писарем козацького війська під час повстання 1638 року. Після того як підлеглий місцевого старости забрав у нього маєток у Суботові, Хмельницький звернувся до суду, але безрезультатно. Більше того, впливові суперники запроторили його до в’язниці. Він утік звідти й вирушив просто на Січ, де повсталі козаки визнали його своїм і обрали гетьманом. Це було в березні 1648 року. «Золотий спокій» завершився — почалося Велике повстання.
До цього моменту розвиток подій нагадував попередні козацькі повстання, але Хмельницький змінив знайому модель. Перед тим як розпочати похід на північ, захоплюючи міста та б’ючись із урядовими військами, він рушив на південь у пошуках союзників. Відступивши від традиційної козацької політики щодо степу, він запропонував кримському ханові дружбу та вигідну угоду. Обережний хан дозволив своїм васалам, Ногайській Орді на північ від Криму, приєднатися до козаків. Для Хмельницького та повсталих козаків це був значний успіх. Усупереч популярному сьогодні образу козака як людини на коні, у середині XVII століття більшість із них насправді були піхотинцями — мушкетерами, озброєними рушницею. Їм бракувало власної кінноти, бо це було надто дорого: лише шляхтичі могли собі дозволити тримати бойового коня, часто й не одного. Союз Хмельницького з татарами, які воювали верхи на конях, вирішував проблему з кіннотою. Відтепер козаки могли не лише штурмувати погано укріплені міста або захищатися в укріплених таборах, а й битися з польською армією у відкритому полі.
Невдовзі цей альянс підтвердив свою цінність. У травні 1648 року козацькі й татарські війська розгромили дві польські армії, одну — під Жовтими Водами, річкою на північних підступах до Запорозької Січі, іншу — біля міста Корсунь у середньому Подніпров’ї. Ключем до їхнього успіху, окрім участі ногайської кінноти (близько 4 тисяч вершників), стало рішення близько 6 тисяч реєстрових козаків кинути своє польське командування і перейти на бік повстанців Хмельницького. Польська регулярна армія була повністю знищена. Два її командувачі, великий гетьман коронний та польний гетьман коронний, а також сотні офіцерів потрапили в полон до татар.
Хоча раптовий успіх козаків вразив Річ Посполиту, Хмельницький та його найближчі прихильники не могли повірити своєму щастю. Гетьман не знав, що робити далі. У червні 1648 року, коли польська армія пішла й у державі запанував безлад, Богдан Хмельницький узяв щось на зразок літньої відпустки та вирушив до рідного Чигирина, щоб обміркувати подальші кроки. Але повстанці не бажали відпочивати. За допомогою старих реєстрових козаків, які зібралися під Білою Церквою, повстання охопило решту України. Натхненні новинами про козацькі перемоги, селяни та міщани брали справу у свої руки, нападаючи на маєтки землевласників, змушуючи відступати їхні приватні армії, зводячи рахунки зі шляхтою та полюючи на католицьких священиків. Та найбільше від селянського повстання влітку 1648 року постраждали українські євреї.
Згадки про єврейських орендарів зустрічаються вже в перших листах Хмельницького до влади, написаних на початку повстання. Козацький гетьман скаржився на «нестерпні кривди», що їх зазнавали козаки від рук королівських урядовців, полковників (польських командирів реєстрових козаків) і «навіть» євреїв. Хоча Хмельницький згадав про євреїв між іншим, розташувавши їх на третьому чи четвертому рівні козацьких ворогів, повстанці Правобережної України, від чиїх масових нападів євреї почали потерпати в червні 1648 року, мали власні пріоритети. Вони нападали на євреїв і часто вбивали їх (особливо чоловіків), що призвело до руйнування цілих громад, які були майже стерті з мапи протягом трьох літніх місяців 1648 року. Нам не відомо про кількість жертв, як і про кількість євреїв, які жили в регіоні до повстання, однак більшість науковців називає такі втрати євреїв — 14—20 тисяч осіб. Це дуже багато, якщо враховувати час та місце. Адже, незважаючи на швидкий економічний розвиток, Україна в XVII столітті була відносно малонаселеною.
Українські та єврейські історики XX століття роблять важливий акцент на соціальному підґрунті антиєврейського антагонізму в тогочасній Наддніпрянській Україні. Суперництво між єврейськими та християнськими торгівцями й ремісниками в містах і містечках, а також роль єврейських орендарів як посередників між шляхтою й селянами дійсно сприяли насильству, що вибухнуло під час козацького повстання. Але не слід залишати поза увагою і релігійні мотиви в нападах на українське єврейство. Релігія мала важливе значення для особистої та групової ідентичності по обидва боки християнсько-єврейського поділу. Недарма найвідоміший єврейський хроніст, який описував ці вбивства, Натан Ганновер, називав нападників «греками», посилаючись на їхню православну віру, а не національність. Деякі повстанці вважали, що мають релігійну місію навернути до християнства євреїв. Насильницьке хрещення врятувало життя багатьох євреїв. Деякі з них приєдналися до козаків, а інші знову прийняли юдаїзм, щойно загроза минула.
На той час коли Хмельницький та його армія рушили на захід від Дніпра восени 1648 року, євреї, польська шляхта й католицькі священики були зметені на всьому просторі до польських твердинь Кам’янця та Львова. Уніати також пішли, відступивши на захід, або прийняли православ’я. Останнє було легко зробити, оскільки дві східні християнські церкви різнилися між собою лише юрисдикцією. Мало хто з людей розумівся на догмах. Восени 1648 року наново зібране польське військо спробувало зупинити козацько-татарський марш на захід, але зазнало ще одної нищівної поразки під Пилявцями. До кінця року козацькі й татарські підрозділи оточили Львів та фортецю Замостя на польсько-українському етнічному кордоні. Але далі вже не рушили. Кінець наступу був продиктований політичними, а не військовими міркуваннями — адже між козацькою армією та Варшавою вже не було жодних військ.
Нові плани Богдана Хмельницького вже не обмежувалися захистом козацьких прав та вольностей, як це було в перші місяці повстання, але й не передбачали руйнування Речі Посполитої. Козацький гетьман чітко пояснив свою нову програму під час переговорів із польськими емісарами, які відвідували його в січні-лютому 1649 року в Переяславі. Хмельницький заявив, що він є єдиним господарем Русі й погрожував вигнати поляків за Віслу. Він думав про себе як про спадкоємця князів Київської Русі.
Таким був хід думок, що спонукав його влаштувати свій тріумфальний в’їзд до Києва в грудні 1648 року. Там гетьмана привітав київський митрополит, а також єрусалимський патріарх Паїсій, який звернувся до Хмельницького як до князя і благословив його на війну з поляками. Професори та студенти Київської колегії, заснованої Могилою, теж палко вітали нового лідера Русі. Вони називали його Мойсеєм, який визволив народ Русі з польської неволі. Такими почестями вони б ніколи не наважилися шанувати свого попереднього покровителя, київського митрополита Петра Могилу, який помер два роки тому, у січні 1647-го. Козацький гетьман ставав лідером усієї нації, який відтепер боровся не лише за права козаків. Шляхом до забезпечення прав «народу руського» було створення «князівства», або держави. Це була революційна подія. Козацтво, яке розпочало своє існування на задвірках суспільства, в опозиції до влади князів, тепер думало про створення власної держави.
Межі нової держави будуть накреслені в боях. Битва, що мала найбільш вирішальне значення для цього процесу, відбулася влітку 1649 року біля містечка Зборів на межі Галичини та Волині. Там війська Хмельницького, підтримані кримськими татарами під проводом хана Іслама III Гірея, атакували армію нового польського короля Яна II Казимира. Битва закінчилася перемогою козаків, які, за допомогою своїх кримських союзників, змусили польських представників підписати угоду, що забезпечила визнання королем офіційно автономної, але фактично незалежної козацької держави в складі Речі Посполитої. Король погодився збільшити козацький реєстр до 40 тисяч. (Насправді козацьке військо під Зборовом досягало чисельності 100 тисяч козаків та озброєних селян і міщан.) Козаки отримали право перебувати (по суті, керувати) у трьох східних воєводствах Речі Посполитої. Це були Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, що склали територію нової козацької держави, відомої в історії під назвою Гетьманщина. Значна частина Гетьманщини опинилася в степах, що їх польські та французькі картографи попередніх десятиліть називали Україною. Гетьманщина невдовзі стане відомою під цією назвою.
