Багато хто з екстремістів потрапив до ОУН ще до того, як Бандера став головою Крайової екзекутиви, і, можливо, її радикалізацїї сприяв процес взаємовпливу між Бандерою й такими ревними націоналістами, як Шухевич, Ленкавський, Лебедь та Стецько. Всі вони прийшли до Крайової екзекутиви ОУН майже одночасно з Бандерою, а раніше перебували з ним у лавах ОВКУГ та СУНМ. Резонансні вбивства та пограбування банків відбувалися і до того, як Бандера посів керівну посаду. Наприклад, у серпні 1931-го Білас та Данилишин вбили Тадеуша Голувко. У березні 1932-го шурин Шухевича Березинський убив посадовця поліції Е. Чеховського[336].
Активність Крайової екзекутиви зросла саме тоді, коли Бандера керував відділом пропаганди (1931—1933) і був Крайовим Провідником ОУН (1933—1934). 1933р. у «Бюлетені Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ» надруковано примітний коментар: «Акти терору супроти найвизначніших представників окупаційної влади — це приклад акцій, в яких їхній безпосередній ефект та політично-пропагандивний капітал, як їх наслідок, ми ставимо нарівні… Консеквентним тероризуванням ворога і спрямуванням уваги мас на безпосередню боротьбу створюється стан, який зближає хвилину остаточного зриву»[337].
Першою пропагандистською акцією, завдяки якій Крайовій ек-зекутиві вдалося привернути увагу людей, була жалоба за Біласом та Данилишиним (наприкінці грудня 1932-го та на початку 1933-го). Як пропагандист Бандера розумів, що імена загиблих сподвижників можуть слугувати могутніми символами, які зміцнять почуття помсти та колективну єдність. Ритуалізація пам’яті про загиблих націоналістів з перетворенням їх на героїв та мучеників — все це практикувалося й раніше. Головний внесок Бандери в цю та наступні кампанії полягав у тому, що він зумів ефективно мобілізувати весь пропагандистський апарат ОУН та донести до широких «українських мас» інформацію про загибель своїх сподвижників[338].
Ще одним видом специфічної пропагандистської діяльності було зведення символічних могил на честь полеглих солдатів, яке набуло значного поширення за керівництва Бандери. Ці акції, що стали важелем впливу Крайової екзекутиви на «селянські маси», організували восени 1933-го та навесні 1934-го[339]. Комеморації загиблих влаштовували й раніше, але тільки в місцях фактичного поховання. Після призначення Бандери Крайова екзекутива закликала «українські маси» зводити символічні могили навіть там, де не було поховано жодного полеглого бійця. Таким чином, українці отримали можливість ушановувати пам’ять своїх героїв у значно більшому ареалі[340].
Найчастіше такі символічні могили споруджували сільські мешканці, а згодом освячував священик. Пізніше, якщо пагорб не знищували, біля нього влаштовували поминальні служби та демонстрації або відзначали свята (1 листопада, Трійці тощо). Польська влада зазвичай знищувала такі могили, трактуючи їх як символи українського націоналізму і як непокору польській державі. Часом українці, озброєні переважно мотиками та вилами, ставали на захист цих споруд. Наприклад, 6—8 червня 1934 р. під час однієї з таких церемоній церковні дзвони сповістили мешканців с. Тростянець про приїзд поліції. Більше тисячі осіб миттєво прийшли до місця події, щоб захистити могильний пагорб від озброєних поліцейських. «Це українська земля!» — вигукували мешканці села[341].
Часто тамтешні жителі намагалися відновити знищені поліцією символічні пагорби, що призводило до численних зіткнень та жертв з обох сторін. У деяких районах Східної Галичини конфлікти навколо зведення могильних пагорбів мали ознаки громадянської війни. Українці прагнули помсти, а інколи перехоплювали ініціативу — вщент руйнували надгробки та могили польських солдатів і поліцейських[342].
Інша пропагандистська акція влітку 1933-го була пов’язана з протиалкогольною кампанією товариства «Відродження». Цим акціям ОУН, Крайову екзекутиву якої вже очолював Бандера, надала ідеологічного виміру, якого вони спочатку не мали[343]. Зокрема, оунівці закликали українців не купувати міцних напоїв і тютюну, тому що ці товари виробляла польська держава. Згідно з логікою ОУН, поляки пригноблювали українців, утримуючи монополію на виробництво алкоголю і тютюну. Під час цієї акції оунівці закликали українців публічно заявляти про відмову від міцних напоїв та цигарок. Тих, хто зловживав спиртним і таки його купував, — били. Корчми, які торгували горілчаними виробами, зносили, особливо ті, які належали євреям[344].
Водночас з антиалкогольною кампанією Крайова екзекутива організувала ще одну масову акцію — антишкільну кампанію, під час якої українських учнів закликали відмовитись від використання польської мови, знищувати символи польської держави (герби й портрети польських королів) та пропольські книги, а також бити вікна у шкільних будівлях. Демонстранти, крокуючи селами, скандували гасло «Геть з учителями-ляхами!». ОУН закликала учнів щоранку інформувати свого вчителя про те, що «на українських територіях українських учнів має вчити український учитель українською мовою, розповідаючи про Україну». Інші учні мали аплодувати цьому відповідним чином. В межах цієї кампанії ОУН випустила 92 тис. листівок та 9 тис. брошур, які розповсюдила переважно у школах. Частиною антишкільної акції був і замах на вбивство куратора відділу освіти Гадомського (за наказом Бандери, його здійснив оунівець Северин Мада)[345].
Акції у польських школах відбувалися і до того, особливо після реформування освіти 1924р., але, як і зведення символічних могил, до червня 1933-го вони не набули масового поширення[346]. Слід зауважити: у двадцятих роках, ще за часів школярства та членства в ОВКУГ і СУНМ, Бандера та інші члени Крайової екзекутиви отримали досвід участі в антипольських заходах: зривали шкільні патріотичні заходи, застосовуючи вибуховий пристрій із газом сльозогінної дії, та перекидали державні символи в установах[347].
Ще однією акцією, яку організував Бандера та яка мала потужний пропагандистський ефект, став замах на вбивство радянського консула (22 жовтня 1933 р. його вчинив у Львові оунівець Микола Лемик). Це вбивство здійснили на знак протесту проти голоду в радянській Україні. За словами Підгайного, ОУН організувала цей напад, оскільки хотіла випередити УНДО, яке планувало висловити у зв’язку з голодом свій офіційний протест[348]. Значну роль у підготовці цього теракту відіграв Бандера. Він обрав виконавця нападу, ознайомив його з внутрішнім планом будівлі, дав пістолет і навіть гроші на нові черевики та одяг (для участі у ймовірному судовому процесі, що мав відбутися відразу після вбивства). Під час замаху Лемик сплутав консула з секретарем консульства Олексієм Майновим, якого і вбив, потрапивши до нього на прийом; під час втечі з місця злочину Лемик поранив сторожа Яна Дзугая[349].
Вбивство секретаря консульства, а не консула, було вагомим результатом, щоб викликати в ОУН моральне задоволення. Лемика засудили до довічного ув’язнення[350]. Незважаючи на перепони польської влади, як сам факт убивства, так і подальший суд ОУН використала у своїй пропагандистській антирадянській кампанії. 1933-го Бандера кілька разів зустрічався з Коновальцем, і, можливо, саме Коновалець переконав його влаштувати цей теракт. За словами Володимири, Бандера на той час перебував під враженням від розповідей про голод, які він почув від родичів, що втекли в Старий Угринів з радянської України[351]. Ще однією акцією оунівців, організованою через антирадянські погляди, був підрив редакції газети «Праця», який 12 травня 1934 р. здійснила Катерина Зарицька (іл. 81)[352].
Світогляд
Судячи з усього, про певні обставини, які могли б кинути світло на особистість Степана Бандери, його прибічники та бойові побратими воліють ніколи не згадувати або «забути». Документи, які б могли скомпроментувати Бандеру, здається, приховали чи знищили, що, очевидно, свідчить про поширення серед ветеранів цього руху колективної амнезії — характерної їх ознаки. Проте це не завадить нам проаналізувати, які організації, інститути та ідеології впливали на Бандеру у роки його формування та яким, зрештою, був його світогляд.
Бандера виріс у релігійно-патріотичній родині. На його світогляд та перші інтереси вплинув батько — Андрій Бандера, греко-католицький священик, погляди якого ґрунтувалися на ідеології українського націоналізму та спадщині ГКЦ[353]. Член ОУН Лев Шанковський охарактеризував Андрія, як «…оцього революціонера в рясі, який своєму синові передав всю свою палку любов до українського народу та до справи його визволення»[354]. Початкову освіту Степан здобув вдома[355]. Важливу роль у формуванні ціннісних орієнтирів Степана відігравала релігія. Втім, на відміну від батька, він надавав релігії меншої ваги, ніж націоналізму. Одного разу, у студентські роки, Степан залишив різдвяну службу та вийшов з церкви до друзів. Батька це засмутило, але Степан йому заперечив: «Спочатку нація, а потім Бог!»[356] Проте поняття нації та Бога у свідомості Бандери не мали між собою чіткої межі. Про зв’язок релігії та націоналізму він висловився, згадуючи минуле (1954 р.), наступним чином: «Насправді український націоналістичний, визвольно-революційний рух, так, як його унапрямлює й оформлює ОУН, є рухом християнським. Його найглибші коріння є християнські, а не тільки несуперечні з християнством. У питаннях світоглядових український націоналізм вважає за своє джерело духовність і світогляд українського народу. А ця духовність і світогляд є глибоко християнськими, що викристалізувались під тисячолітнім творчим впливом Христової релігії»[357].
У політичну діяльність, в якій Бандера брав участь разом зі своїм батьком, було інтегровано релігійні елементи, що також було притаманним і для подальшої його активності у СУНМ — у колі молодих галицьких українців. Деякі заходи, які Бандера координував як голова референтури пропаганди, аналогічним чином поєднували у собі елементи націоналізму та релігії. Приміром, до церемоній, організованих СУНМ, а пізніше й Крайовою екзекутивою ОУН, нерідко залучали священиків. їх запрошували, наприклад, щоб вони відслужили панахиду біля символічних могил, надаючи тим самим аури святості відповідним комеморативним заходам. Отже, священики виявлялись залученими до процесів сакралізації ідеологічних мотивів організаторів.
У дитячі роки на формування свідомості Бандери вплинула низка подій, а саме: Перша світова, а за нею — польсько-українська війна та, значною мірою, спроби утворення української держави. У роки війни межа австро-російського фронту проходила через Ст. Угринів. Одного разу упродовж двох тижнів у селі та на його околицях тривали бої; садибу Бандер частково зруйнували. Згодом, 1936р., Бандера заявляв, що, попри свої тодішні вісім років, він розумів, що українці перебувають по обидва боки фронту і мають битися один з одним[358]. Він також бачив, як у боротьбі за українську державу бере активну участь його батько, та знав, як 1918-го той сприяв встановленню влади ЗУНР у Калуському повіті (у садибі Бандер якийсь час переховувалися озброєні українці, що згодом попрямували на Калуш)[359]. У короткій автобіографії 1959 р. Бандера згадував, що на нього вельми вплинули «святковість та натхненність у зв’язку зі злиттям ЗУНР та УНР в одну державу у січні 1919-го» (хоч насправді це було тільки символічним актом без жодних політичних наслідків)[360]. Після того як польська армія витіснила українську армію на схід, батько Бандери пішов на фронт та на кілька місяців залишив Калуш разом з армійськими підрозділами. Після повернення з фронту Андрій Бандера часто розповідав своїм дітям різні історії про події війни. Ці оповіді надзвичайно вражали юного Степана[361].
