Степан Бандера: человек и миф

Похорон у Мюнхені 20 жовтня 1959 р. о 9 год. Заупокійна Служба Божа в церкві св.Івана Хрестителя при Кірхенштрассе. 15 год. панахида й похорон на Вальдфрдгоф.

Жалоба триватиме два місяці — від 15 жовтня до 15 грудня 1959 р.

Вічна і Славна Йому Пам'ять!»

Над могилою Степана Бандери, окрім його побратимів, виступили грузинський князь Нікашідзе, болгарин Вальчев, туркестанець Велі Каюм-Хан, словак Покорни, румун Еміл'ян, хорват Біліч, англійка Віра Річ.

На другий день усі західнонімецькі газети подали докладний звіт про похорон, підкреслюючи, що в ньому взяли участь представники всіх політичних груп. В одній із газет було написано: «Виглядало, немов би між українцями на еміграції зовсім не існувало сварки». Найменше про цю подію знали на батьківщині Степана Бандери: адже радянські газети про це не повідомляли, закордонні газети передплачувати в ті часи не можна було, закордонні радіопередачі старанно глушилися та й слухання їх вважалося злочином, за який можна було отримати тюремний строк.

Дещо в іншій ситуації були українці, які, щоправда, були виселені зі своїх рідних земель (лиховісна операція «Вісла»), але відправлені не в Радянський Союз, а на так звані «зємє одзискане», тобто на побережжя Одри, звідки, в свою чергу, були виселені німці.

Ось що з цього приводу розповідав польський журналіст Олександр Омілянович. Коли після смерті Банд ери він опублікував ряд статей у «Газеті Білостоцькій», в редакції з'явилася делегація з українського села біля м.Баня Мазурска з вимогою, щоб автор обов'язково приїхав до них на зустріч з селянами. Зустріч почалася хвилиною мовчання в пам'ять Степана Бандери, а потім пролунали палкі виступи на захист його доброго імені. Пам'ятаймо: це було в 1959 р. у вже (чи ще?) «нашій» Польщі.

ПРОЦЕС ВІКУ

Якщо пригадати найвідоміші літературні твори світової класики, то, як правило, вони закінчуються смертю героя: «Дон Кіхот» Сервантеса, «Фауст» Гете, «Мадам Боварі» Флобера, «Анна Кареніна» Толстого, «Лісова пісня» Лесі Українки, майже всі п'єси Шекспіра. Бо, справді, що ще може бути з людиною після смерті? Ото що хіба перенесуть прах, як це було з Наполеоном Бонапартом, скрипалем Паганіні чи нашими мучениками: Василем Стусом, Юрієм Литвином, Олексою Тихим, Михайлом Сорокою, Мартою-Марією Бандерою.

Але історія життя і смерті Степана Бандери мала абсолютно несподіване продовження, яке, без перебільшення, струсонуло світ. 12 серпня 1961 р. в установу американської поліції в Західному Берліні зайшли молодий чоловік і жінка. Мабуть, ніхто з посадових осіб, що бачили їх у ті перші години, не спромігся описати, як це було, але можна собі уявити, що обоє вони були дуже стривожені або й перелякані. Зрештою, в тому ще не було б нічого дивного, поліція не така установа, куди приходять зі щасливою усмішкою. Чоловік сказав, що має зробити дуже важливе повідомлення. Але те, що почули службові особи (можливо, там спочатку взагалі був якийсь один службовець і то не дуже високого рангу), перевершило всі їхні очікування. Чоловік заявив, що його звуть Богдан Сташинський, що він з дружиною Інгою Поль, яка є німкенею, щойно втекли зі східної зони Німеччини. В тому теж ще не було нічого незвичайного, втечі зі східного сектора Берліна, попри всі стеження гедеєрівських спецслужб, були настільки масовими, що Західний Берлін оточили високою стіною. Більше двадцяти років простояла ця стіна, і її зруйнування, мабуть, стало для німецького народу таким символом, яким на 200 років раніше для французів було зруйнування Бастилії. Каміння від зруйнованої стіни німці розбирали як пам'ятку про своє остаточне визволення й об'єднання.

Але повертаємося до Богдана Сташинського. Сенсаційними і цілковито неймовірними були його подальші показання. А саме: він сказав, що є агентом радянських спецслужб і що саме він власною рукою убив у Мюнхені в 1957 р. Лева Ребета, а в 1959 р. Степана Бандеру.

Мабуть, першою думкою службовця, який слухав Сташинського, було, що він має справу з божевільним. Адже психіатрії відомі такі маніяки, які приписують собі різні злочини і при тому самі твердо були переконані, що вони ці злочини таки вчинили. А другою думкою було: це радянська провокація. Якась дуже хитра провокація, яку ще треба розгадати. Напевно ж, той не дуже високий службовець доповів своєму начальнику, той — своєму і т.д. Логічно розмірковуючи, прийшли, мабуть, до такого висновку: найголовніше — зберігати якнайсуворішу таємницю, щоб про це не пронюхали всюдисущі журналісти, щоб не з'явилося про це бодай рядочка у пресі, що на випадок провокації дало б знати Москві, що бодай перша частина тієї провокації, суть якої залишалася наразі нерозгаданою, пройшла успішно.

Потім почалося слідство, яке тривало більше року. Дивне то було слідство, тут усе йшло навпаки. Нормально запідозрений відкидає усі звинувачення, і слідчі органи змушені розшукувати свідків та речові докази злочину. В цьому випадку Богдан Сташинський розповідав про свої злочини, а слідчі піддавали їх усі сумніву і розшукували документальні й речові докази того, що він говорить правду. Наприклад, він говорив, якого числа, під яким прізвищем і в якому літаку він летів або в якому готелі жив, а слідчі органи розшукували списки пасажирів літаків і реєстрацію мешканців готелів. Можна допустити, що спецслужби різних країн теж були задіяні в тому слідстві і через своїх агентів у СРСР перевіряли правдивість показань Сташинського, але це залишилося таємницею цих спецслужб. В усякому разі, коли 8 жовтня 1962 р. в Карлсруе почався судовий процес проти Богдана Сташинського, в руках правосуддя вже були всі докази на користь того, що підсудний говорить «правду, тільки правду і нічого, крім правди».

Щоб читач краще уявив собі, в яких умовах проходив і як відбувався суд, наведемо цитату з книги «Вбивство Степана Бандери»: «Лише половина просторої, з кліматичним обладнанням і молочним освітленням, залі відведена для слухачів, друга половина — для судових чиновників та безпосередніх учасників процесу. Стеля залі складається з скляних матових чотирикутників — касетонів, стіни є зеленкавої барви, чолова стіна напроти входових дверей розписана у великі трикутники сірих і жовтих плит, що дають незвичайне тло для темно-вишневих тог суддів. Долівку залі покриває сивий плюшевий килим. Стільці для публіки уставлені в 6 рядах, м'які, в синьо-зелених барвах; на спинках причеплені жовті картки з числами. Всіх місць для глядачів — 96».

Той, кому доводилося бути в радянських судах, підтвердить, що вони виглядали далеко не так імпозантно.

Звичайно, цікавість, як нині скорочено говорять, ЗМІ (засоби масової інформації) була величезна, але допуск до суду отримали не всі з огляду на місткість зали. Багато було найближчих друзів Лева Ребета і Степана Бандери по визвольній боротьбі, що мали безпосереднє відношення до процесу.

Впускали до зали суду за перепустками, які перевірялися двічі: при вході в будинок суду і до зали. Існує точна, до хвилин, хронологія судового процесу, але ми з того наведемо лише дві цифри: о 8 годині 50 хвилин у зал було введено Богдана Сташинського, який разом з озброєним охоронцем займає місце на лаві для підсудних; о 9 годині 12 хвилин входить суд у складі голови Гайнріха Ягуша та суддів Курта Вебера, Гайнца Віфельса, Герберта Генебергера та Альберта Шумахера. Обвинувачами на суді виступали Альбін Кун і Норберт Оберлє, захищав підсудного адвокат Гельмут Зайдель.

Існує дві книги, в яких описано весь процес проти Богдана Сташинського з 9 по 19 жовтня 1962 р. Перша вийшла в 1965 р. в Мюнхені, другу в 1993 р. випустило в світ видавництво «Червона калина» у Львові. Друга книга значно менша за обсягом, проте в ній зібрані найголовніші матеріали процесу. В свою чергу, ми лише конспективно переглянемо хід цього унікального процесу.

Найперше підсудний розповів свою біографію. Богдан Сташинський народився 4 листопада 1931 р. в с.Борщовичі на Львівщині в селянській родині. Його рідна сестра була зв'язана з підпіллям УПА, його дядька розстріляли енкаведисти — загалом типова доля західноукраїнської сім'ї. Але самому Богданові Сташинському судилася інша доля. Після закінчення десятирічки він поступив у Львові до педінституту (варто зауважити — до російського). Одного разу їхав провідати батьків; як усі студенти, спробував зекономити на квитку, але на цей раз його затримала залізнична міліція, яка, — це дуже важливе уточнення, — належала до МДБ. «На перший раз» його полаяли і відпустили, але, мабуть, той емгебіст, який розмовляв зі Сташинським, був добрим психологом і зрозумів, що цей студент-селюк може їм стати в пригоді. Через кілька днів до Сташинського завітав «чоловік у цивільному», який привів хлопця «куди треба». Далі ряд розмов, у яких, слід думати, чергувалися переконування в безперспективності боротьби УПА, погрози репресій до нього і його родини за зв'язки його сестри (органам усе відомо!), обіцянки рожевого майбутнього, якщо він прийме пропозицію співпраці. Кінчилося тим, що Богдан Сташинський погодився.

У своїх показаннях на суді Богдан Сташинський дуже детально, — добра пам'ять — необхідна умова для спецагента, — розповів про весь свій шлях, життєвий і службовий, але ми все це пропускаємо і переходимо до того, що має безпосереднє відношення до теми цієї книги: до Степана Бандери. Але не можна, бодай коротко, не згадати про вбивство, яке сталося там же, у Мюнхені, майже точно за два роки, — лише три дні різниці, — вбивство Лева Ребета, бо воно вчинене тією ж людиною, тобто Богданом Сташинським.

Лишається нерозв'язаним питання — чому спочатку Лев Ребет? Чи Москва вважала його важливішим ворогом, ніж Степана Бандеру? Чи хотіли переконатися, що вбивця і зброя спрацюють, як належить, щоб потім уже без промаху? Мабуть, для керівництва СРСР було особливо важливим, щоб навіть найменша тінь підозри не впала на них. Адже всі знали, що вбивство Петлюри, Коновальця, Троцького — це справа радянських спецслужб. Але Микита Хрущов рішуче відмежувався від злочинів минулого, звинувативши в них Сталіна, Берію та інших. Отже, треба було переконатися, що ліквідація ворога відбудеться таким чином, що навіть не виникне підозра на вбивство.

Спочатку Сташинського почали вчити німецької мови, потім його посилали до Німеччини з різними дрібними дорученнями, щоб він там освоївся, потім йому доручили поїхати у Мюнхен і стежити там за чоловіком на ім'я Лев Ребет. І коли Сташинський вже добре знав, де живе Ребет, де працює, який у нього порядок дня, йому одного разу сказали навпростець: «Цю людину ти маєш вбити». На цей час Сташинський вже добре знав порядки, які існували в спецорганах: відмовишся вбити — вб'ють тебе. Третього виходу не було. Отже, йому дали спеціальну — унікальну — зброю: це було щось на зразок невеликого пістолета, але замість набою він був заряджений ампулою з синильною кислотою. Варто було натиснути на курок, направивши цівку в обличчя жертви, як ампула розбивалася, вміст випаровувався, і людина, вдихнувши цю пару, в ту ж мить падала мертвою без усяких ознак насильницької смерті. Саме так і сталося у випадку з Левом Ребетом: медична експертиза встановила параліч серця.

Реконструкція двоцівкового пістоля, з якого було вбито Степана Бандеру 15 жовтня 1959 року.

Але якщо Богдан Сташинський сподівався, що це перше й останнє таке його завдання, то він гірко помилився. Спочатку його, — тут найкраще б підійшло російське слово «обласкали», а потім… Потім сказали, шо він має їхати у той же Мюнхен, вистежити там чоловіка під іменем Степан ІІопель і ліквідувати його в такий же спосіб і такою ж зброєю, лише удосконаленою: вже з двома цівками… щоб без промаху.