намагалися настановити на уряди своїх людей. При цьому гетьмани зазвичай не
нехтували скликанням рад генеральної старшини, де обговорювалися
найважливіші питання державного управління.
В цій ситуації гетьмани мали ще один інститут, на який воліли спиратися
дедалі частіше й активніше — гетьманський двір, котрий сформувався як
спільнота різних груп придворних урядів у останній чверті XVII ст. Двір не став
200 Брехуненко В. Східна брама Європи. — С.238-243; Горобець В. “Волимо царя східного…”. — С.259-265; Мельник Л. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709 рр.). — К., 1995.
105
самодостатньою політичною інституцією й не фігурував у жодних настановчих
документах гетьманту, але його урядники й служителі стали вірними
виконавцями найрізноманітніших рейментарських доручень політичного,
дипломатичного, судового та військового характеру 201. З числа придворної
клієнтели реґіментарі рекрутували кандидатів на заміщення старшинських
вакансій у козацьких і найманих полках, канцеляріях і судах.
Витворення балансу сил й інтересів гетьманської влади та старшинської
спільноти супроводжувалося остаточною кристалізацією військово-політичного
устрою Козацького Гетьманату. Його остаточним оформленням слід вважати
Глухівські статті 1669 р., котрі юридично закріпили існування найманого полку,
фінансованого з державної скарбниці202. Кількісне збільшення найманого війська
стало для старшини тривожним сигналом посилення гетьманської влади.
Прагнучи за будь-яку ціну спинити його, Конотопські статті 1672 р., опріч низки
обмежень гетьманських прерогатив, постановили ліквідувати найманий полк (а
фактично військо). Втім, новообраний гетьман І.Самойлович не лише
проігнорував його, залишивши на службі наймані формування свого
попередника, але й після короткої перерви розпочав вербування нових, охоче
приймаючи в їх лави втікачів з найманого війська Дорошенка. За правління
Самойловича остаточно усталюється внутрішня структура найманого
(охотницького) війська з поділо на кінні (компанійські) та піхотні (сердюцькі)
полки, система його утримання й місце в загальній організації гетьманського
війська. Як і раніше, охотницькі полки Самойловича були вірними охоронцями
його влади, пильнуючи полковницьку фронду та запорожців — потенційних
противників гетьмана. В той же час, найманці стали найбільш боєздатною
частиною гетьманської армії в кампаніях на Правобережжі 1674-1676 рр. та в
201 Васильєва О. Двір гетьманів Лівобережної України у 1663 — 1734 рр.: Автореферат дис. ... канд. іст.наук. — К., 2012.
202 Сокирко О. Лицарі другого сорт. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669-1726 рр. — К., 2006. — С. 66-76.
106
Чигиринських походах 1677-1678 рр.203. Практику використання найманого
війська повністю перейняв наступник Самойловича Іван Мазепа204. За його
правління охотницьке військо сягнуло піку свого розвитку: у п’яти сердюцьких і
трьох компанійських полках перебувало близько 10 000 жовнірів. Найманці
забезпечували охорону степового та дніпровського кордону Гетьманщини,
утримували залоги в стратегічно важливих фортецях і були ядром гетьманської
армії в усіх найважливіших кампаніях проти турків і татар наприкінці XVII ст.205.
Збільшення чисельності найманого війська, а також дві затяжні війни з
Османською імперією, які припали на кінець XVII ст., гостро поставили питання
поповнення воєнного бюджету Гетьманщини 206. Як зазначалося вище, податкова
система гетьманату була децентралізованою й левова частка фінансових
надходжень залишалася в полкових бюджетах, тоді як центральний уряд
традиційно користав з митних зборів (індукти й евекти), а також деяких акцизів,
котрі давали доволі скромні кошти. Централізація податкової системи
потребувала політичної санкції старшини й показово, що ані Самойлович, ані
Мазепа ніколи не наважувалися порушувати цю систему, вочевидь керуючись
якимись непублічними домовленостями з козацькою верхівкою.
В цій ситуації найпростішим і вже апробованим шляхом було віддання
права стягнення податків, котрі належали до фінансової юрисдикції вищої влади,
в приватні руки на засадах оренди. Щороку орандар, котрий одноразово вносив
до скарбниці річний податковий збір із певної території, отримував гетьманську
ліцензію на право стягувати податки на цій території протягом року,
203 Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. — Дніпропетровськ, 2003. — С. 107-131; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 77, 85-87, 236-243.
204 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 88-89.
205 Сокирко О. Військова політика Івана Мазепи кінця XVII ст. //Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Серія «Історія». — 2004. — Вип.71/72. — С. 103-108.
206 Алмазов А. Политический портрет украинского гетмана Ивана Самойловича в контексте русско-украинских отношений (1672-1687). — М., 2012. — С.75-89.
107
встановлюючи їхні ставки на власний розсуд. Здавання фіскальних функцій
держави в оренду приватним особам мало дві головні переваги: необхідна сумма
готівкових коштів швидко потрапляла до скарбниці, а її розпорядникам не
доводилося мати клопоту із влаштуванням штату фіскалів, оскільки орендарі
мали власних слуг і урядників. Зокрема, в 1678 р. Самойлович вдався до
запровадження оренд на найбільш прибуткові промисли в економіці
Гетьманщини — винокуріння та шинкування207. Втім, за декілька років
зловживання арендарів, котрі прагнули максимально підняти збори, аби заробити
на різниці сум, відданих до гетьманського скарбу й отриманих надходженнях,
породили масове невдоволення практично всіх категорій населення, котрі були
залучені у виробництво й ринок спиртного. В 1684 р. оренди були ліквідовані,
але в 1689 р. знов відновлені, при чому гетьман Мазепа й старшина, після
опитування козаків і поспільства, дійшли висновку, що “им лутче и сноснее
аренду иметь”, аніж “поборы давать”. В березні 1690 р. це рішення дістало
царське схвалення, причому ставки аренд встановлювалися по полках
диференційовано, але відтепер вони не мали перевищувати певної межі, аби
попередити невдоволення платників 208. Відновлення системи оренд показало, що
гетьманське правління не має достатніх важелів впливу для переоблаштування
податкової системи й збільшення воєнного бюджету. При всій своїй простоті, ця
система була винятково неефективною, даючи більше можливостей для наживи
й зловживань арендарів, аніж для стабільного поповнення скарбу. Це виразно
засвідчили “Договоры и постановленя правъ и волностей войсковыхъ” 1710 р.,
котрі вкотре скасовували систему аренд, які “за прикрост и утяжене у посполства
почытаеться”, відкладаючи, однак, пошук альтернативних джерел фінансування
охотницького війська на невизначений термін209. Ще одним способом виходу з
фінансової скрути була спроба, апробована попередниками, монетної емісії. В
207 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 93.
208 Там само. — С.93-94; Таирова-Яковлева Т. Иван Мазепа и Российская империя. История “предательства”. — М., 2011. — С. 98-106.
209 “Пакти і Конституції” Української козацької держави (до 300-річчя укладення). — Львів, 2011. — С. 113.
108
1686-1687 рр. в Сєвську, з ініціативи Самойловича, тривало карбування
особливої монети (чеха) для фінансових потреб Гетьманщини. Однак через
погану якість (малий вміст срібла) й низьку купівельну вартість, їх виробництво
було швидко припинене, вкотре засвідчивши, що спекуляції з монетною регалією
ніколи не могли дати довогтривалого й позитивного ефекту.
Відмова від західних взірців побудови професійної армії до якої дійшли
право— та лівобережні гетьмани наприкінці Руїни автоматично означала ставку на
козацьку модель військово-адміністративної організації найманства, й відповідно
використання місцевих людських ресурсів: покозачених, випищиків,
правобережних і запорозьких козаків. Відповідно, це ставило перед гетьманами
необхідність пильно контролювати ці ресурси й потоки переселенців —
потенційних військових заробітчан, дбаючи, аби вони не потрапили на службу до
Речі Посполитої чи Криму. Це неминуче призводило до того, що спроби
контролювати переходи через дніпровський і степовий кордони викликали
протест з боку Запорозької Січі, котра вважала їх порушенням своїх традиційних
прав і вольностей (“вільного виходу”). Відносно повноцінна можливість такого
контролю в лівобережних гетьманів з’явилася порівняно пізно, у зв’язку із
укладенням Вічного миру 1686 р., котрий остаточно провів розмежування сфер
впливу Речі Посполитої та Московії в Україні, привернувши Запорожжя під
владу останної й віддавши в гетьманське управління 210.
Успішні дії спільного гетьмансько-січового війська в кампаніях 1686-1689
та 1695-1698 рр. контрастували зі спробами Мазепи обмежити військово-
політичну самостійність Коша. Запорожці домагалися не лише збереження права
зносин із іноземними володарями, але й ведення степових промислів,
уходництва, що передбачало міграції великих груп козаків у межі володінь
кримського хана 211. Після укладення Бахчисарайського миру 1681 р. Січ
210 Станіславський В. Гетьманщина та Запорозька Січ наприкінці XVII ст.: взаємодія і протистояння на тлі міжнародної ситуації //Українська держава другої половини XVII — XVIII ст.: політика, суспільство, культура. — К., 2014. — С.323-324.
211 Там само. — С. 326-327, 329.
109
фактично була відрізана від степових ресурсів і пониззя Дніпра, що поставило
запорожців у залежність від царського та гетьманського жалування, поставок
боєприпасів і продовольства з “волості”. В подальшому вони намагалися вести
збалансовану політику лавірування поміж інтересами Гетьманщини та Криму. Із
початком чергової війни з Османською імперією в 1686 р. січовики навіть
кількаразово проголошували про свій нейтралітет і відмовлялися брати участь у
антитатарських виправах, аби не загострювати стосунки з ханом. Однак, ця
політика була малорезультативною, тим більше, що Москва й Батурин прагнули
встановити більш жорсткі засоби контролю над Січчю. Для запобігання
самовільних виходів запорожців на море та в степ на Дніпрі, Самарі, Орелі та
гирлах річок Берестової та Орчика розпочалося будівництво фортець
найбільшою з яких стали Новобогородицька та Новосергіївська, збудовані в
1688-1689 рр. 212.
Поступова стабілізація суспільно-політичного життя, спричинена
розмежуванням колись єдиної козацької держави на дві частини між
Московською державою та Річчю Посполитою справила справила вирішальний
вплив і на козацтво, котре остаточно перетворилося на провідний соціальний
стан гетьманату. Головними тенденціями, які визначали його розвиток, були
розшарування рядового товариства в лавах якого витворилася своя верхівка, а
також вивищення й кількісне збільшення старшини, влада якої мала тенденцію
до перетворення на спадкову. Обидва чинники спричинювали, в першу чергу,
зниження воєнних можливостей козацького війська, коли частина вояків, через
