Тобто відділи УПА долучаються до протистояння, коли воно вже набуває характеру завзятого збройного конфлікту, по суті — війни. Систематична інформація про антипольські дії УПА з’являється в її документації починаючи з червня 1943 р.
Динаміку розростання конфлікту на Волині навесні—влітку 1943 р. подано в польському підпільному журналі «Nasze Ziemie Wschodnie» за серпень—жовтень того року: «Жахлива хвиля вбивств почалася в Сарненському та Костопільському повітах, в травні захопила Рівненський, Здолбунівський та Кременецький повіти, в червні — Дубенський і Луцький, в липні — Горохівський, Володимирський і Ковельський, в кінці серпня і на початку вересня останній повіт Волині — Любомльський».
Командири загону УПА ім. І. Богуна ВО «Турів»
Усе вказане вище дає підстави провести таку реконструкцію подій. Перші антипольські акції на Волині, які відбулися взимку 1943 р., мали стихійний характер. Одним із провокативних чинників для їхнього початку була інформація про антиукраїнські акції на Холмщині. Крім того, розвідка радянських партизанів навесні 1943 р. доповідала, що «польські націоналісти поширюють чутки серед польського населення про те, що в найближчі дні на теренах колишньої Польщі спалахне загальне повстання, яке почнеться у Львові». Імовірно, і такого роду інформація теж могла спонукати до стихійних антипольських виступів.
На думку польського підпілля, значну роль у розпалюванні конфлікту відіграла радянська сторона. «Безсумнівним видається вплив радянської пропаганди, — читаємо в документах, — що посилено штовхає до передчасного повстання національні елементи окупованих країв». Аналітичний огляд польського підпілля з грудня 1943 р. свідчить: «Польська думка схильна визнавати більшовиків підбурювачами та таємними керівниками всіх акцій». Долучення до стихійних, можливо, спровокованих радянськими агентами акцій, озброєних загонів Тараса Боровця додало ще більшої гостроти конфлікту взимку—навесні 1943 р.
Далі відбувся відхід української поліції в підпілля, який суттєво посилив повстанські відділи, створювані під керівництвом ОУН(б), змінив розклад сил, вивівши бандерівців на провідне місце. Заміна поліції на польську, часте залучення її німцями для антиукраїнських пацифікаційних заходів — ще один елемент ескалації конфлікту. Крім того, навесні 1943 р. на Волині розгортається мережа польських баз самооборони, які виконували не тільки захисну функцію, а й проводили проактивні дії проти українців.
Улітку розпочинаються планові антипольські акції зміцнілих підрозділів УПА, спрямовані передусім проти польських колоній, які вважали опорними пунктами польського та радянського підпілля. При цьому не можна стверджувати, що ОУН(б) опанувала ситуацію: попри те що на той момент вона стала найсильнішою структурою українського руху на Волині, ще протягом кількох місяців паралельно з її відділами існували загони Боровця та інші військові формування (чи просто банди озброєних злочинців) без жодного політичного забарвлення.
Хаос війни
«Важко встановити головних виконавців тих дій, — читаємо про вбивства поляків у документі польського підпілля, — бо на Волині, крім відділів української поліції, діяли відділи бандерівців і мельниківців, крім підпорядкованої останнім поліції — радянські диверсанти, петлюрівці, тобто відділення військових організацій з колишніх офіцерів армії Петлюри». «Націоналістичні провідники, — читаємо у звіті генерала Коморовського, — не панують над низами». У звіті волинського представника уряду також ідеться про хаос на Волині навесні—влітку 1943 р.: «У чиїх руках зараз українські банди — важко визначити. Вони почали утворюватися за наказом бандерівців, але за короткий час вдалося зауважити відсутність у них єдиного керівництва і засміченість комуністичними «ячейками». Нині єдиного керівництва нема, і як з боку українців, так і з боку більшовиків робляться кроки, щоб його опанувати. Але в українському суспільстві нема жодного авторитета, який би міг зупинити вбивства серед польського населення».
І справді, принаймні до кінця літа 1943 р. тривала гостра боротьба за домінування в українському підпільному русі, яку врешті виграли бандерівці. Проте і їм створити єдине централізоване командування УПА вдалося лише наприкінці 1943 р. Тривалість такого протистояння зумовлювалася ще й внутрішніми конфліктами в ОУН(б) — усунення Миколи Лебедя з посади головного провідника, яку він обіймав після арешту Степана Бандери, фактичне перебрання влади Романом Шухевичем, затверджене щойно Третім Надзвичайним Великим збором у серпні цього року. Член Проводу ОУН Михайло Степаняк у свідченнях НКВД заявив, що навесні 1943 р. «Клим Савур повернув назад посланих Рубаном [26] людей і таким чином перестав підпорядковуватися Центральному Проводу, мотивуючи це тим, що йому, Климу Савуру, довелося очолити і зібрати збройні сили, що виникли стихійно, у деяких випадках перейшли до активних виступів проти німців, що загрожувало використанням цих сил червоними партизанами».
У звіті польського МВС за кінець 1943 р. ідеться про розкол ОУН, який стався в липні цього року «на тлі ставлення до Польщі». Очевидно, інформація, яку отримували поляки, була перебільшеною — розколу не сталося, і конфлікти вдалося подолати, проте питання ставлення до поляків було джерелом гарячих дискусій в середовищі українських націоналістів принаймні до другої половини 1943 р.
Додатковим фактором, який зумовлював зростання хаосу на Волині, стала загибель 13 травня 1943 р. Василя Івахіва, військового референта ОУН(б) на цьому терені і фактичного першого командира УПА. Саме на такому фоні стали можливими безконтрольні дії окремих повстанських командирів улітку 1943 р. на Волині. Саме за таких обставин Дмитро Клячківський, який перейняв на себе функції головного командира, приймав рішення про долучення відділів УПА до антипольських виступів. У своїх рішеннях він радше спирався на власне розуміння становища, ніж на вказівки центрального керівництва, яке, на його думку, не розуміло реальної ситуації. Успішне розгортання відділів УПА, розпочате ним фактично самостійно, додавало впевненості в правильності обраного шляху. Як у випадку з початком масової збройної боротьби повстанських відділів на Волині, так і у випадку їхнього долучення до польсько-українського конфлікту значно більший вплив на Клячківського як керівника підпілля в регіоні мало не його безпосереднє керівництво, представлене Проводом ОУН, а конкретна ситуація, у якій він опинився. Довкола наростало протистояння між українцями й поляками, активну участь у ньому взяли конкурентні сили Тараса Боровця, розростався ніким не контрольований селянський бунт. Стояти осторонь цих процесів місцевий керівник бандерівського підпілля не міг, бо це загрожувало цілковитою втратою контролю. Рішенням Дмитра Клячківського стала спроба очолити процес, який він не міг зупинити, і скористатися ним для посилення власного впливу та розгортання підпорядкованих йому структур. Швидше за все, воно було сформульоване ним у червні 1943 р. (про це говорить Юрій Стельмащук), хоч в окремих місцевостях Волині антипольська операція УПА почалася значно пізніше, у серпні. Це теж важливий момент для розуміння ситуації, який показує, що Клячківський не міг зорганізувати негайного чи тим паче одномоментного виконання своїх наказів.
І все ж — що мало бути в цьому наказі? Указівки знищення польського населення? Свідчення щодо саме таких інструкцій «Клима Савура», принаймні на теренах Ковельської округи, подає один із командирів УПА Юрій Стельмащук на допиті в НКВД 1945 р. Чи то було лише залякування з метою змусити залишити терени і знищити населені пункти? Так переказує отриманий наказ інший повстанський командир Степан Коваль, і теж під час допиту. З’ясувати це однозначно з наявної джерельної бази неможливо. Хоча опосередковані докази (накази нижчого рівня командирів та звіти повстанців про проведені акції, які цитуватимемо далі) підтверджують саме другу версію: метою антипольської операції було ліквідувати польське збройне підпілля і позбутися шляхом вигнання з теренів, підконтрольних УПА, нелояльного польського цивільного населення. Та незалежно від того, якими насправді були інструкції, з певністю, спираючись на задокументовані факти, можемо сказати: їх порушували, й антипольська акція вилилася в масові, ніким не контрольовані вбивства цивільних. Повстанці так і не опанували на той момент повною мірою стихійний елемент в антипольських акціях.
Якщо сюди додати активне розгортання радянського партизанського руху та діяльність звичайних кримінальних банд, то цілком зрозумілим стає хаос, що охопив навесні—влітку 1943 р. Волинь. Становище загалом не контролювала жодна політична сила. Масова участь у протистоянні цивільних створювала додаткові передумови для вчинків, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини.
Автори звіту польського МВС за травень—червень 1943 р. намагалися за гарячим слідом розібратися з причинами й винуватцями. У їхніх висновках, зокрема, читаємо, що відповідальними слід назвати: «а) бандерівців, які мобілізували поліцію, кадри колишніх українських збройних сил і розвинули пропаганду боротьби за незалежність України, зокрема із Польщею, а на керівні становища поліції дали своїх людей; б) большевиків, які дали імпульс до виступу і створили умови, де ті, хто виступали, знайшли опертя в диверсійних бандах в лісах і які на український рахунок почали акцію нищення поляків на Волині; в) місцевих авантюрних елементів, кількість яких зростала в місцевих умовах».
Тож бачимо, що, хоча польські політики і вважали саме ОУН(б) головним винуватцем трагедії, її членів звинувачували не в тому, що вони почали чи очолили антипольські виступи, а в тому, що створили передумови, у яких ці акції набрали масового характеру. Безпосередній же поштовх, на їхню думку, дали радянські підпільники.
Невідомий автор статті «Трагедія Волині продовжується» у підпільному виданні «Nasze Ziemie Wschodnie» за жовтень 1943 р. теж спробував визначити винуватців спалаху протистояння. На його думку, «тут діють безпосередньо одночасно два чинники, які бачать в тому, що твориться на Волині, свій інтерес. Ними є: з одного боку совєтська Росія, бо в її інтересі очевидно лежить зрушення та анархія на тилах німецької армії, і непередбачуваний, крайній український націоналізм з другого, який вважає, що зменшення поляків на Східних землях лежить в українському інтересі». Далі детально розглянуто діяльність, яка спричинила масові вбивства поляків. Зокрема, звернено увагу, що вбивства почалися на територіях, де комунізм мав підтримку ще в довоєнний період і саме комуністами було створено атмосферу, яка уможливила їх. Цьому також сприяла активна диверсійно-терористична діяльність червоних партизанів. «Хоч радянські чинники, — підсумовує автор статті, — у виданих відозвах відмежовуються офіційно від вбивств поляків, їхня роль у кривавій справі злочину на Волині є фактом, на який слід вказати». ОУН автор звинувачує в тому, що «протягом довголітньої діяльності довела українську молодь до такого стану, що вистачило наказу до виходу «в ліс» і взяття за зброю, аби безкритичні і безвідповідальні течії, згруповані в цій організації, скерували її проти поляків. Окремі банди виступають офіційно під фірмою ОУН, і якщо організаційне керівництво не панує сьогодні над ними і їх діяльністю, то не зменшує це його відповідальності за випадки». Отже, у статті зроблено висновки, близькі до наведеного вище аналізу МВС: ОУН звинувачено не в організації вбивств, а радше у нездатності контролювати окремих членів.
