Втім, руські королі, мабуть, не вважали цей аргумент дуже вагомим. Більше того, напівруська за походженням королева та її руське оточення, до якого ще від часів першої дружини Карла Роберта входив магістр Тиса, могли, в принципі, створити необхідний позитивний клімат у випадку переможного фіналу. Папський стол тепер розташовувався поза Римом, і династія Анжу в Угорщині не виглядала настільки переконливою у своїх силах. Кількість їхніх супротивників, зокрема в північних комітатах, які від початку XIV ст. постійно перебували під контролем Матвія Чака Тренчанського, лише зростала. Аналогічною була ситуація у Трансільванії та Хорватії. Доменіальні володіння Карла Роберта виглядали доволі куцими. Шанси руських претендентів були непоганими. Проте до початку 20-х рр. XIV ст. наростити присутність своїх сил у східних і північно-східних комітатах їм не вдалося. Підтриманий приведеною до Угорщини іноземною знаттю, зокрема родиною Друґет, король Карл поступово повернув під своє правління усі втрачені Землі, розпочавши реформування країни.
Романовичі були змушені зосередитися на вирішенні нових завдань, передусім захистити свої східні й північні кордони від нападів чужоземців. Суттєве погіршення контактів із нехристиянськими gentes почасти спровокувала надто активна політика руських володарів у Європі. Почастішали конфлікти як з литовцями, так і з кочівниками, що від початку 20-х рр. XIV ст. почали систематично провокувати нападами прикордонні руські й угорські землі, переважно з передгірського пасма, часто долучаючи до своїх дій інших paganorum, етнічність яких іноді майже нереально встановити. Стурбованість католицького світу була зрозумілою. Над ним нависла чергова загроза нападу ворога, добре відомого за спустошливими кампаніями 40-х, 60-х, 80-х рр. XIII ст., після яких залишалися встелені трупами дороги, пограбовані житла, втрачене майно, по-ґвалтовані жінки й насамперед спровоковані чергові хвилі міграції на захід, знелюднення колись добре освоєних територій. Наслідки схожих погромів в Угорщині добре пам’ятали. Адже впродовж 1241—1243 рр., якщо вірити оповідачам, свідкам тих подій, населення країни через загрозу від постійних наїздів кочівників не могли ні засіяти поля, ні зібрати врожай. Голодна смерть стала звичним явищем. Вовки знахабніли настільки, що могли забігати в житла й виривати з рук матерів немовлят.
Зрозумілим і природним був розпач володарів, неспроможних знову і знову захистити свої терени від загрози, яка нікуди не зникала. Більше того, раніше її підживлювали руські князі своєю вимушеною або й не дуже вимушеною участю, через що занепокоєння на заході зростало, адже ті були близькими родичами низки сусідніх династій, поєднаними кровними стосунками упродовж століть.
Лише на початок XIV ст. понад півтора десятка жінок із дому Рюриковичів вийшло заміж за П’ястів і приблизно така ж кількість П’ястівен оселилася на Русі. Спільних русько-угорських шлюбів налічувалося понад десяток, щонайменше четверо жінок-Рюриківен за останні покоління вийшли заміж за чеських Пшемислідів, які також віддавали за руських князів своїх принцес. Руські жінки ставали королевами також Норвегії, Франції, а Євпраксія-Адельгейда на короткий час у другій половині XI ст. навіть посіла імператорський стол у Німеччині. Цей перелік можна було б продовжувати ще довго, адже матримоніальні зв’язки східного й західного світу християнської Європи виглядали органічними й передбачуваними. Натомість на заході ніхто й у найстрашнішому сні не міг подумати над варіантом родичання з Чингізидами — носіями абсолютно інших, чужих європейським тогочасним цінностям традицій і практик. Для започаткування цього їх слід було, як і литовців, охрестити.
Королівство Русі після династії Романовичів
Причини нового загострення відносин між королями Русі й ханом Узбеком — на той момент володарем держави, що простягалася від Прикарпаття на заході до Аральського моря на сході, — важко встановити. Можливо, новий представник династії Чингізидів, як і частина його попередників, намагався повернути «залізною рукою» під монгольський контроль поступово унезалежнені землі королів Русі, а відтак — добре налякати їхніх польських і угорських родичів. У будь-якому разі під час якось із конфліктів 1323 р. обидва руські володарі загинули. Їхня смерть чимось нагадувала загибель спільного предка — Романа Мстиславовича під Завихостом у червні 1205 р., але з тією лише різницею, що засновник майбутньої королівської династії мав двох малолітніх спадкоємців. Ті ж, після неймовірних поневірянь і випробовувань, зуміли об’єднати всі батьківські землі й утвердити на них скіпетр королівської гідності. У цьому ж випадку землі Романовичів повторили долю Угорського королівства.
Найближчі європейські сусіди, а особливо молоде Польське королівство, опинилися у стані шоку, бо досі Романовичів називали не інакше, як «Scutum inexpugnabile contra crudelem gentem Tartarorum». Тепер цей заслін зник і відкрився широкий доступ до кордонів Польщі. Більше того, кочівники серед боярства руських володінь мали чимало прихильників, яким більше імпонувала торгівля зі Сходом, аніж Заходом. За їхньої підтримки легко можна було продовжити практику систематичних нападів, відому в останній третині XIII ст. за князювання Льва Даниловича.
Втім, нобілітет королівства Русі наповнювали й симпатики західних цінностей, виховані на лицарських традиціях, інтегровані в торгівлю з країнами латинського світу. Вони за правління останніх Романовичів поступово перетворювалися на реальних учасників життя країни, як це плавно відбувалося в Угорщині, Франції, ще раніше в Англії. Управління руськими землями за принципами станової монархії західного типу в першій половині XIV ст. не виглядало екстраординарно. Більше того, це була лише трохи призабута практика, відома в Галицькій землі від XII ст., де влада князя істотно обмежувалася місцевою знаттю. Таким впливовим боярством, як тут, воно не було в жодному іншому куточку володінь династії Рюриковичів.
Поступове повернення до таких форм правління виглядало цілком органічним через поширення у містах самоврядування та наділення нобілітету спадковими земельними наділами феодального типу, до чого почав потроху вдаватися ще в 30-х рр. XIII ст. князь Данило. Ніде в землях Рюриковичів нічого схожого не було. Можна собі лише уявити своєрідний цивілізаційний шок чернігівських бояр, які на рубежі 30—40-х рр. XIII ст. спершу прибули в супроводі своїх князів до Галицької землі, а згодом, після складних часів, пов’язаних із приходом кочівників, опинилися фактично в ролі «ронінів». Не відомо, кому треба було служити, коли князі повтікали за кордон. Але галицькі бояри не розгубилися і «приголубили» прийшлу знать, але вже на своїх умовах, віддавши в їхнє користування певні землі. Для Чернігівської землі така практика виглядала нечуваною. Натомість тут, на Прикарпатті, це було нормою.
Звісно, навіть поступове утвердження в Галичині в першій половині XIII ст. Романовичів, які не дуже прагнули створення прошарку військовослужбової знаті, опертої на власні маєтності, а отже, незалежної щодо князя, не могло остаточно зруйнувати старих, ще, певно, дохристиянських традицій майнових відносин. Ці процеси під тиском авторитарної політики короля Данила призупинилися, підупали, але змогли реанімуватися в XIV ст. на тлі загальноєвропейських аналогічних процесів, які дійшли й до східних кордонів разом зі своїми носіями — династіями Анжу, пізніше Люксембургів та адаптованих під західні стандарти Ягеллонів.
Зі смертю Андрія і Льва II суперництво в подальшому успадкуванні sede vacante королівства Русі виграв саме номінант прозахідної групи знаті, підтриманої також литовським князем Гедиміном та королем Польщі Володиславом Локетком. Ним став Болеслав, молодий син мазовецького князя Тройдена й Марії Юріївни, який уперше й востаннє в історії династії Рюриковичів прийняв східний обряд та нове ім’я в хрещенні — Юрій. Двір нового короля Русі та князя Володимири виглядав у типово західному стилі. Тут перетиналися посли й дипломати різних країн, із яких союзними залишалися традиційно Велике князівство Литовське (Юрій II Болеслав одружився з донькою Гедиміна Офкою), держава Німецького ордену в Пруссії, Священна Римська імперія. Відтак зрозумілим було залюднення міських вулиць прийшлими, переважно німецькими й польськими колоністами, які активно й за підтримки руського володаря впроваджували магдебурзьке право. Своєю соціальною базою, опорою Юрій II обрав якраз не великих землевласників, а міщанство — одну з найсильніших, найвільніших та найвпливовіших верств населення тогочасної Європи. У схожий спосіб чинили й інші його вінценосні сучасники. За підтримки містян руський король сподівався пом’якшити залежність від старих аристократичних родин.
Базовою вимогою до нового володаря Руського королівства стало не тільки хрещення за східним обрядом, а й відновлення Галицької митрополії, об’єднаної з Київською одразу після смерті Юрія І 1308 р. Шляхом тривалих перемовин 1331 р. Юрій II Болеслав успішно домігся відновлення окремої Галицької митрополичої кафедри на чолі з архієреєм Гавриїлом. Але успіх виявився короткочасним, бо київський митрополит Феогност уже за рік під час візиту до Константинополя та особистої зустрічі з патріархом удруге домігся її ліквідації. Питання віровизнання в таких прикордонних, «українних» землях, яким у першій половині XIV ст. було королівство Русі, на тлі кризи авторитету Римської церкви залишалося надзвичайно болючим. Єретичні рухи, нові гуманістичні віяння підривали латинство зсередини, завдавали відчутних інтелектуальних ударів у саме серце, викриваючи відверто неапостольський спосіб життя духівництва, випадки симонії, стосунків із жінками тощо. Переїзд папського двору до підвладних французькому королю земель лише долив оливи до вогню. Столиця християнського світу до 1378 р. втратила свого пастиря.
Місцеві галицькі й волинські еліти чудово розуміли всю небанальність ситуації, вони підтримували зі своїми західними сусідами тісні відносини, часто матримоніальні, були обізнані з тонкощами відносин із папством тощо. Власна чітка, струнка церковна організація, яка мала кількасотрічне коріння, вироблений за ті часи асоціативний ряд у свідомості пересічного люду виглядали своєрідною запорукою спокою і безпеки на тлі глобальних як для XIV ст. процесів. Проте потреба відновлення митрополії залишалася ключовим завданням Юрія II до самої смерті. Востаннє за участі галицького єпископа Федора (і майбутнього митрополита до 1347 р.) він домігся її реанімації на рубежі 1337—1338 рр.
Разом із тим діяльність короля Русі сприймалася неоднозначно. Він продовжував час від часу користуватися послугами кочівників, відкриваючи для них «коридори» у країни Європи. На відміну від своїх попередників, які стримували такий натиск, Юрій II прямо чи опосередковано був причетним до вкрай спустошливих набігів номадів на польські й угорські землі в 1332 та 1340 рр. (це лише ті, про які нам відомо із джерел). Війська ворога підходили під стіни Кракова, спустошивши околиці знаменитого торговельного шляху, який вів зі Львова через Сандомир і Краків до Сілезії. Аналогічно постраждали терени Трансільванії та Паннонії.
