Широкий повстанський рух змусив керівництво УСРР таки дослухатися до настанов Кремля і залучити до найвищих владних структур боротьбистів, які мали вплив на українське село. У квітні 1919 р. до складу Президії ВУЦВК було введено Михайла Полоза — основного переговорника між ЦК РКП(б) та боротьбистами у лютому—березні 1919 р. Однак введення представників цієї партії до складу уряду зависло у повітрі. Це й не дивно, оскільки більшовики ставилися до боротьбистів як до своїх конкурентів.
Декілька слів про партію, яку 1919 р. позначали різними назвами: «українські есери», «комуністи-боротьбисти», «боротьбисти» тощо. Протягом кінця грудня 1918 — березня 1920 р. партія боротьбистів, яка в березні 1919 р. до своєї назви додала слово «комуністи» (УПСР (комуністи-боротьбисти)), а в серпні 1919 р., після об'єднання з частиною колишньої УСДРП (УСРДП (незалежні-ліві)), перетворилася на Українську комуністичну партію (боротьбистів), була союзником і конкурентом більшовиків в Україні. Союзником тому, що в обох партій збігалися програмові засади організації соціально-економічного та політичного устрою. Як більшовики, так і боротьбисти, були беззастережним прихильниками радянської форми організації влади, сподівалися на «світову революцію» та вірили в прогресивність і науковість комуністичних ідей. Зауважимо, що ідейна близькість була наскільки очевидною, що вже на початку 1919 р. як реальний розглядався сценарій «злиття» обох партій і навіть Київська організація боротьбистів усім своїм складом вирішила вступити до лав КП(б)У Щоправда, в лавах КП(б)У в березні 1919 р. взяла гору позиція заборони вступу до лав партії цілими організаціями. Конкурентами для більшовиків боротьбисти стали тому, що були популярнішими в українському селі й мали з більшовиками низку суперечностей щодо форм і методів комуністичного будівництва, вирішення яких і зумовило сутність українського радянського проекту.
У травні 1919 р., одразу після початку повстання під проводом Ничипора Григор'єва, на якого раніше мали вплив боротьбисти, більшовики активізували перемовини і після рішучого засудження цього повстання керівництвом боротьбистів погодилися за зміни в урядових структурах. Уже 11 травня X. Раковський телеграфував до Кремля: «З есерами зговорилися. Вони погодилися на три місця: освіти, фінансів, юстиції. Останнім часом вони були intraitables[1]». Наступного дня, 12 травня, це рішення на засіданні ВУЦВК було проведено в радянському порядку. Михайла Лебединця було призначено наркомом юстиції, Миколу Литвиненка наркомом фінансів, Гната Михайличенка (вже в червні його замінив Олександр Шумський) — наркомом освіти, Корнія Тараненка — заступником голови УРНГ, Кудрю — другим заступником наркома продовольства, а Михайла Панченка — другим заступником наркома внутрішніх справ. Цього ж дня до ВУЦВК було введено трьох представників українських лівих есерів-меншості (УЛСР(м), в майбутньому — «борбисти», прізвищ не було зазначено) та одного представника Бунду — Мойсея Рафеса. 14 червня 1919 р. до ВУЦВК було кооптовано трьох представників УСДРП незалежних-лівих — тієї частини УСДРП (незалежних), яка відмовилася від повстанської боротьби проти більшовиків та оформилася в окрему партію. Ці кроки дещо зміцнили влада вертикаль, яка вже готова була впасти, але ліквідувати повстанських рух та істотно покращити сприйняття влади в суспільстві вже не змогли. Тим більше, що реальних змін у більшовицькій політиці не відбулося.
«У період 1919 р. було певне підозріння навіть до української мови»: мовне питання
Стрімке опанування України, успіхи на інших фронтах давали більшовицькому керівництву підстави сподіватися на «світову революцію». Тоді багатьом здавалося, що комунізм — справа близького майбутнього, а отже, настав час втілювати його програмові засади в життя. Форма і зміст, гасла і реальні завдання національної політики виявилися максимально наближеними одне до одного. Тому звернення до мовної політики більшовиків у радянській Україні 1919 р. допомагає з'ясувати не лише особливості цього періоду, а й стратегічне бачення цієї проблеми більшовицькими управлінцями.
Питання української мови в дореволюційний період більшовицькі ідеологи оминали. Але після зведення нанівець, як здавалося Кремлю, українського національно-визвольного руху 1918 р., на початку 1919 р. вони вже не приховували свого ставлення до української мови як до чогось зайвого чи як до перешкоди на шляху комуністичного будівництва. У березні 1919 р. на VIII з'їзді РКП(б) В. Ленін навіть висловив сумнів у її існуванні: «Там навіть з мовою справа так стоїть, що невідомо стало: чи масова українська мова чи ні?»
Під час ейфорії, що охопила більшовиків після перемог початку 1919 р. і насамперед внаслідок стрімкого опанування України, їм було не до аналізу причин таких успіхів. Поза їхньою увагою залишився й один із ключових чинників масової підтримки Червоної армії українцями — публічне визнання та підтримка більшовицьким центром наприкінці 1917—початку 1918 р. національно-культурних та державних прав України. Сам факт створення уряду радянської України наприкінці 1918 р. начебто свідчив про продовження такого курсу 1919 р. Це здавалося незаперечним і тогочасним українським прорадянським силам, передусім українським есерам-боротьбистам, під ідеологічним впливом яких перебувало чимало повстанських загонів. Однак у більшовицьких керманичів була інша думка.
У лютому 1919 р. у перемовинах з більшовиками щодо майбутнього устрою радянської України боротьбисти порушили питання про українську мову, статус якої в Україні був одним із трьох питань (поряд із земельним та ставленням до державності радянської України), з яких між більшовиками та боротьбистам існували серйозні розбіжності. З'ясувалося, що, незважаючи на українську форму радянської державності, про підвищення статусу української мови більшовики насправді навіть не замислювалися, що й було зафіксовано на засіданні ЦК КП(б)У 20 лютого 1919 р. І це попри те, що, виконуючи доручення ЦК РКП(б) про потребу знайти спільну мову з боротьбистами, Й. Сталін у розмові з Раковським порадив дозволити обидві мови — російську та українську — як державні, а питання про взаємини з Росією вирішити на майбутньому з'їзді рад, попередньо, звичайно, обговоривши його в уряді. Через тиждень, 27 лютого, ЦК КП(б)У підтвердило попередню ухвалу: «В питанні про мову, відносини між Росією та Україною і т. ін. жодних поступок у.с.р. (тобто „українським есерам“, так тоді позначали більшовики боротьбистів. — Авт.) за жодних обставин не робити».
Незабаром з'ясувалися і деякі підстави для такої непоступливості. Справа в тому, що надіслані Кремлем до України компартійні діячі на такі національні особливості, як мова, побут, культура, зважати не збиралися і, відповідно, поступки боротьбистам у цих питаннях вважали зайвими. Причому висловлювалися вони з цього приводу доволі відверто. Так, голова Ради Народних Комісарів УСРР X. Раковський на III Всеукраїнському з'їзді (6—10 березня 1919 р.) рад зазначив: «Ми покінчили з національними відмінностями, ми висунули на авансцену світової історії велику класову відмінність, поділ Європи на держави вже зникає в мороці минулого, тепер поділ проходить не за кордонами, а за класами».
На цьому ж таки з'їзді рад надісланий Кремлем нарком продовольства — Олександр Шліхтер (виходець з України), в принципі, не заперечуючи існування української мови, відмовився... визнавати українську мову українською! Свою промову на з'їзді він почав такими словами: «Я хоч і розумію рідну мову, але я тільки шевченківську розумію, а не галицьку, а через те говоритиму по-російськи». У майбутньому таке розділення української мови на «шевченківську» та «галицьку» стане одним із улюблених прийомів супротивників коренізації/українізації, в тому числі й здійснюваної за межами УСРР. Наразі ж слід зауважити, що представників Галичини на з'їзді не було, тобто «галицькою» О. Шліхтер назвав мову тих українців — представників Наддніпрянщини, які на з'їзді говорили рідною мовою.
Найяскравішим відображенням більшовицької позиції — як з огляду на статус промовця, так і на зміст висловлювання, — стали слова наркома юстиції О. Хмельницького. Під час обговорення на Конституції УСРР він, як основний доповідач з цього питання, зробив декілька відвертих заяв. Український есер-боротьбист В. Еллан-Блакитний запропонував внести до Конституції положення про те, що влада «встановлює повну рівноправність всіх націй в Україні, відкидаючи всі національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі та ставлячи завданням радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй, шляхом підняття національної культури, до найліпшого їх розвитку, до рівня безпосередньої і свідомої їх участі в соціалістичному будівництві». У цьому випадку йшлося насамперед про українську мову та культуру.
Ця пропозиція В. Еллана-Блакитного відповідала програмним засадам українських есерів, які з 11 березня 1919 р., після закінчення з'їзду своєї партії, стали називатися УПСР (комуністів). Пункт шостий затверджених на цьому з'їзді програмних тез звучав так: «При повному знищенні ріжниць правного стану національностей, національне питання мусить бути розв'язане шляхом найшвидшого піднесення культури недорозвинених націй до рівня безпосередньої їх участи з властивими націй національності ознаками в процесі всесвітнього поступування згідно з завданням інтернаціоналізму». Відмова О. Хмельницького була цілковито відвертою та відповідала баченню ситуації переважною більшістю ЦК КП(б)У: «Я думаю, що якщо ми будемо турбуватися про культуру кожної нації в окремості, то це буде нездорова національна відрижка (мовою оригіналу — „отрыжка“. — Авт.)». Зауважимо, під час роботи з'їзду неодноразово лунали вимоги щодо необхідності проголошувати промови російською мовою і лише завдяки президії з'їзду формально було дозволено висловлюватися українською, хоча вигуки про перехід на російську продовжували лунати.
У народній приказці говориться: «Пани сваряться, а в холопів чуби тріщать». У нашому випадку — якщо «нагорі» з ідейних мотивів лише відмовлялися ухвалювати рішення про сприяння розвитку української культури, то на місцях серед компартійної та радянської номенклатури було поширеним ставлення до української мови та культури як до буржуазної. Такому ставленню сприяла й та обставина, що насадження комунізму відбувалося за російським зразком і керували цим процесом переважно російськоцентричні діячі, які ототожнювали російську мову та культуру із революційною та пролетарською. Тому 1919 р., як визнавав Я. Яковлєв (Епштейн) на VIII конференції РПК(б), «зустрічалося презирливе ставлення до української мови. Таких випадків кожен працівник України згадає чимало».
Таке ставлення до української мови було закономірним результатом діяльності більшовицьких органів влади в Україні. Винятково російською мовою велися усі засідання і протоколи різного роду засідань вищих партійних органів влади — ЦК КП(б)У, політбюро та оргбюро ЦК КП(б)У. У цьому випадку інакше й бути не могло, бо навіть серед «місцевих» більшовиків рідко хто знав українську мову, а про відряджених з Росії і говорити не доводилося. Та сама картина була і з Раднаркомом, у складі якого представники українських політичних партій з'явилися лише в травні 1919 р. Мало того, як правило, російською велися і засідання вищого (у період між з'їздами рад) органу влади в Україні — Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Щоправда, перше після обрання ВУЦВК та переїзду владних структур УСРР до Києва засідання голова В. Затонський вів українською, але після приїзду з більшовицької Росії Г. Петровського робота ВУЦВК велася переважно російською.
