Насправді Карл був рішуче налаштований продовжувати власну східну політику і використати цю нагоду, щоб наполягти на своїй політиці загального миру. На його погляд, німці експлуатували Україну через її продукти, а Польщу — через її новобранців, та взамін жодній із них не пропонували необхідної політичної автономії. Безперечно, Карл вважав, що Габзурги можуть правити обома країнами у значно м’якший спосіб, аніж німці, й до кінця тримався за свою ідею про габсбурзьку корону принаймні для Польщі, а можливо, також і для України. Нагальніше Карл прагнув, щоб німці закінчили війну, заки у Відня та Берліна ще була територія, про яку можна було сперечатися. Кожен новий місяць, на його погляд, приносив більше ризику, ніж нагод, а тому настав час укласти перемир’я.
У такому настрої Карл викликав Вільгельма до Відня, дав йому пачку надісланих з України доносів, запевнив у особистій довірі й відправив на зустріч із кайзером Вільгельмом II у німецький штаб у Бельгії. Там Вільгельм міг пояснити поставу Карпа, а також, якщо хотів — власну. Вільгельм прийняв цісареву місію, спалив доноси і вирушив на захід[132].
Подорожуючи з України до Бельгії, зі східного фронту на західний, Вільгельм слідував стежками сотень тисяч німецьких солдатів. Мирні договори, що їх німці підписали з Україною та большевицькою Росією в лютому та березні 1918 року, дозволили їм перевести сорок чотири дивізії на захід і провести у Франції п’ять великих атак навесні та влітку 1918 року. У червні німецьке військо перебувало в межах сорока кілометрів від Парижа й обстріляло його артилерією. Однак французи та британці не припиняли боротьби й очікували прибуття американців. У своєму наступі німці втратили мільйон солдатів, яких не було ким замінити. Тим часом до Франції прибув мільйон американців.
Восьмого серпня 1918 року Вільгельм з’явився у Спа на зустріч із німецьким цісарем. Цей день був для німців найгіршим днем цілої війни. Того ранку війська Франції, Британії та Сполучених Штатів розпочали потужний напад на французьке місто Ам’єн, що лежало на відстані близько ста двадцяти кілометрів на північ від Парижа. Це була найбільша танкова битва Першої світової війни — а всі танки в ній належали ворогам Німеччини. У пообідній час, коли німецький кайзер привітав Вільгельма у своєму наметі, німці втратили десятки тисяч солдатів і відступили на вісім миль. Настроєм у німецькому штабі того гіркого дня був гнів за те, що Габсбурзька монархія не робила більшого, щоб допомогти на західному фронті[133].
У Спа з делікатною місією від Габсбургів Вільгельм прибув у день, коли німці були раді звинувачувати Габсбургів у власних негараздах. Ам’єн довів, що Карл мав рацію, коли шукав миру, але німці не могли цього визнати в такий момент. Німецькі офіцери відрадили Вільгельма згадувати Карлове прагнення загального миру.
Натомість він обговорив із кайзером своє військове командування в Україні й отримав його благословення на повернення. Кайзерів штаб вважав, що Вільгельм вигідно відрізнявся від інших Габсбурґів. Сам німецький кайзер писав, що місце такого привабливо «молодого і свіжого» офіцера — на лініях із солдатами. Його, здавалося, тішило бачити привабливого Габсбурга, що рвався в бій[134].
Через п’ять днів до Спа прибув цісар Карл, щоб просити про негайне укладення миру. Напередодні закінчилася Ам’єнська битва, що принесла німецькому війську велику поразку. Небагато старших німецьких офіцерів ще вважали, що війну можна було виграти. Кайзер Вільгельм II, якого тримали у невіданні щодо правдивих подробиць боїв, намагався тиснути на Карла у справі Польщі. Однак Карл не відступав. Та це питання тепер не мало ваги, як фактично не мали її і всі східні справи. Хід війни вирішувався на західному фронті. Німці день-у-день відступали. Вперше за чотири роки війни масово капітулювали німецькі солдати. Жодна кількість української їжі чи польських солдатів не змінила б ситуації. Німцям була потрібна допомога Габсбурґів на заході, але Габсбургам військо для втримання спокою було потрібне вдома, де бунтувало голодне цивільне населення. Двоє імператорів змогли погодитися лише на тому, що подальші рішення приймуть після наступного успіху на західному фронті. Та наступному успіхові на західному фронті бути не судилося[135].
Поки говорили імператори, Вільгельм повертався до України, на кожному кроці натикаючися на бюрократичні перешкоди. Німецькі та габсбурзькі дипломати й офіцери намагалися затримати Вільгельма у кожній точці — у Спа, у Берліні, у Відні. Усім відомо, стверджували німці, що Вільгельм прагне стати королем України. Коли габсбурзькі службовці звернулися до власного цісаря, щоб той перешкодив Вільгельмовому поверненню до України, Карл відповів, що підтримка Вільгельма II закривала суперечку. Його службовці повідомили, що декларації німецького кайзера нічого не означали. Жоден німецький або габсбурзький службовець не міг ставити під сумнів легітимність монархічного правління, та з ходом війни самих монархів не завжди сприймали серйозно. Вагу імперської влади з’їли чотири роки кривавої та безцільної бійні[136].
Німецькі та габсбурзькі службовці боялися, що Вільгельмова присутність в Україні може повалити Гетьманат і призвести до цілковитого хаосу по всій країні. Габсбурзькі дипломати пояснювали, що «кожнісінька особа в Україні вважає ерцгерцога нашим кандидатом на трон», і що повернення Вільгельма завдасть «смертельного удару» гетьманові. Вільгельм усе одно повернувся і знову приєднався до своїх солдатів на початку вересня. Знаючи про гетьманові страхи, він запропонував приїхати до Києва з поясненнями. Габсбурзькі та німецькі дипломати, які в такому візиті вбачали підставу для перевороту, зійшлися на тому, що це «вкрай невдала ідея». Німці оголосили, що якщо Вільгельм прибуде до Києва, його прийматимуть відповідно до його військового звання (капітан), а не як цісарсько-королівського ерцгерцога з династії Габсбургів. Уряди більше не сприймали династії надто серйозно[137].
Та поки німці прагнули не допустити Вільгельма до Києва, вони водночас намагалися спонукати його батька Штефана прибути до Варшави. 28 серпня, поки один німецький дипломат протестував проти Вільгельмових планів відвідати столицю України, інший представляв Штефанові німецькі умови на посідання польського трону.
Обґрунтувати такий крок було нелегко. Своєю підтримкою Української Народної Республіки Німеччина та Габсбурги відхилили від себе польських політиків. Польські частини у Габсбурзьких збройних силах вдалися до бунту, а польські солдати відмовилися вступати у військо, яке хотіла зібрати Німеччина. Юзеф Пілсудський, чільник створених Габсбургами Польських Легіонів, перебував у німецькій в’язниці за відмову скласти присягу на вірність Німеччині. Штефан розумів, що в цей момент війни будь-яке польське королівство було б нічим іншим як німецькою колонією. Впродовж цілої війни він збирав і розподіляв гроші на турботу про поранених польських військових; він не мав ані найменшого бажання спостерігати загибель і каліцтва нових польських хлопців за німецьку справу. Німецьке командування прагнуло відібрати в Польщі західні землі, позбавити майна польських землевласників, які там мешкали, й виселити їх. Такої політики не міг дозволити жоден поважний польський монарх. Штефан обговорив справу з цісарем Карпом, який дав йому вказівку не приймати польську корону[138].
У вересні 1918 року гетьман Скоропадський сам подався до німецького штабу і вирвав у німецьких командувачів обіцянку, що Вільгельм покине Україну. Та навіть після цього Карл не піддався німецькому тиску. Німецькі командувачі Гінденбург та Людендорф заблокували спроби Карпа стати королем Польщі, але не могли змусити його полишити династичні надії в Україні. Нарешті аргумент, що переконав його володаря використати Вільгельма деінде, знайшов командувач австрійських сил в Україні. 23 вересня 1918 року він повідомив Карпові про свою неспроможність далі гарантувати особисту безпеку Вільгельма за тодішніх революційних умов. 9 жовтня Вільгельм та його солдати відплили з Одеси, покинувши Україну, для створення якої зробили так багато[139].
Відбувши, за наказом, до Чернівців, столиці австрійської провінції Буковини, Вільгельм захворів і мусив лежати в ліжку. Він дуже переймався за майбутнє Української Народної Республіки. Вільгельм побоювався, що його відхід був початком кінця, що Україну здолають большевики. Змушений відступити, Червоний Князь передбачав большевицьку Україну, що обіцяла комуністичну загрозу для цілої Європи. Не менш за це його непокоїли перспективи Габсбургів. Свої вечори він провадив із місцевим губернатором у розмовах про майбутнє монархії. Поживу для обговорення давали читані разом часописи. Вільгельм, що перебував у грошовій скруті, позичив у губернатора трохи грошей. Якимось чином йому також вдалося роздобути собі автомобіль[140].
Німці тепер вели перемовини безпосередньо з американцями, на підставі умов миру, висунутих президентом Вудро Вілсоном і знаних як Чотирнадцять пунктів. Вілсон проголосив принцип національного самовизначення, за яким народи мали вибирати держави, громадянами яких їм ставати. Німці загалом вважали, що ця ідея принесе їм почесний і прийнятний мир. Пункт десятий у Вілсоновому документі передбачав автономію для національностей габсбурзьких володінь. Габсбурги завжди вважали, що, за необхідности, зможуть задовольнити цю вимогу — американські стандарти автономії не були аж такими високими. Зрештою, коли Вілсон уперше проголосив свої Чотирнадцять пунктів перед спільним засіданням Конгресу США, серед присутніх представників чи сенаторів не було жодного афроамериканця. Карл, з іншого боку, мав парламент, і парламент цей так спрямовував його політику в питанні політики меншин, що національне визволення мусило бути ціллю Габсбургів навіть у часи війни.
Тепер Карл виконав одну з вимог Вілсона. 16 жовтня 1918 року він проголосив переустрій своїх австрійських володінь у вигляді федерації національних провінцій. Із лікарняного ліжка в Чернівцях Вільгельм підтримав цю ініціативу, вважаючи, що українську коронну землю як частину федерації в рамцях Габсбурзької монархії можна буде вберегти від большевизму без огляду на те, що відбуватиметься на охопленому революцією сході. Зачувши про плани проголошення незалежної західноукраїнської держави у Львові, він написав українським чільникам із наміром відмовити їх від думки про відокремлення від монархії. Вважаючи розпад Габсбурзької монархії «немислимим», 18 жовтня він запропонував, щоб будь-яке нове українське державне утворення просило про входження коронною землею до складу монархії. Та він відстав від подій. Габсбурзька версія самовизначення — віддані габсбурзькому цісареві національні коронні землі — вже не була можливою. У Вільгельмові, який зробив себе посередником між вічною династією та молодою нацією, більше не було ніякої потреби[141].
