Вій-ник

Крихітний дощ все накрапав, і листя бузку ніби набирались сили. Зеленіли та росли ніби на очах. Згодом на землю почав обпадати стрий цвіт, і на його місті майже одразу виростали нові суцвіття. Тай сам кущ подався догори та в сторони, погустішав, та набув нечуваної до цих пір краси!

Хмарка віддавши усю вологу через декілька хвилин повністю зникла. Пахло дощем.

— Ну от! — розставивши руки в боки промовила ербі. — А ти переживав!

— Не те щоб переживав, — зізнався хлопець та ступив на мокру траву.

Хух скориставшись цим одразу ж перескочив хлопцеві на голову. Лаз, звісно це був саме він, прийнявся крутитись на місці, невдоволено фиркати та струшувати з хутра воду. Ліка одразу щось відчула, повела носом та втупилась поглядом у молодшого Драка. Той намагався тримати лице, та вдавалось це вочевидь не надто добре.

— Нях, — фиркнула кішка, — Давай уже змагатись!

— Ні-ні, стривай. Ще одна дрібниця. Ти так і не сказала що мені буде якщо я виграю.

— Ти не виграєш! — обурилась ербі.

Велет кивнув. Як не прикро зізнаватись, але скільки та в чому вони з нею тільки не змагались вона завжди брала гору. Нявка страшенно полюбляла такі забави, а ще більше раділа коли отримувала заслужену перемогу. Хлопець майже не вірив що зможе перемогти. Але гордість не дозволяла йому здаватись так просто. А якесь відчуття справедливості, чи що, вимагало аби все було чесно. Якщо існувала навіть найменша вірогідність того що він може перемогти, то і нагорода за це також має буди.

— І все ж, — стояв на своєму він.

— Ну ти вже й і впертий, котику, — надулась нявка. — Добре, твоя взяла. Якщо ти якимось дивом перше мене знайдеш квітку з більшою кількістю пелюсток, то отримаєш нагороду. Подарую тобі щось із своїх речей. Можливо навіть щось цінне, нях.

— Домовились, — просяяло обличчя хлопця.

Врешті коли були обумовлені усі деталі суперечки, вони відійшли по різні боки від бузку, вставши на однакову кількість кроків. На рахунок три вони кинулись до куща та прийнялись перебирати суцвіття. Пора на вулиці стояла вже досить темна, і якби не Вітове око що трішки допомагало бачити у темряві то хлопець нічого би не розбирав. У Ліки такої проблеми навіть не стояло, адже всі нявки непогано бачать в нічний час. Її можна було б запідозрити у навмисному шахрайстві. Проте Драк знав її достатньо аби розуміти що ербі просто забуває про такі дрібні та неочевидні відмінності між їхніми расами.

Квітка змінялась квіткою, суцвіття суцвіттям, гілка гілкою. Велет перебирав пальцями, поступово входив у смак, та с кожною хвилиною відчував як серце б'ється сильніше. В такі моменти він починав розуміти чому Ліка так полюбляє різного роду змагання. Це справді захоплювало.

Довгоочікувана забава не могла тривати надто довго. Драк декілька разів кидав погляди на свою суперницю. У нявки справи йшли краще аніж в нього самого. В тому сенсі що кішка вже майже встигла передивитись свою половину куща, ще трішки і вона перейде на його частину. В той час як Велет навіть третину не подужав. Звісно ж узявши кількістю вона врешті решт змогла натрапити на таку жадану квітку. Годі було й очікувати іншого результату.

Велет невдоволено скривився. Якніяк а програвши змагання він відчував себе морально розчавленим. Як не налаштовував себе до подібного, та сприйняти поразку спокійно він не міг. Віт якось казав що кожна людина має вміти програвати. Можливо це вміння теж потрібно тренувати?

— Я виграла! — радісно кричала нявка. — Бачиш? Я ж казала! Казала тобі! Велика ербі Дощу завжди виграє! Нях!

Лаз заворочався на голові у ворожбита, та раптом скотився тому на плече. Хлопець трішки підняв руку аби не дати хухові упасти. Той вправно скотився ще нижче, подивився Велету у вічі, пропищав щось гнівне, та перекотившись по його долоні майнув донизу.

— Це була вона?! Невидима тваринка! — збуджено нагострила вуха кішка, та підскочила до Велета. Нахиливши голову у праву сторону вона спантеличено ткнула пальцем у долоню хлопця. — Що це?

Хлопець і сам розглядав Лазів подарунок широко розплющеними очима, чи то вірніше одним оком.

— Звісно я можу помилятись, та, здається, мій невидимий друг не хоче аби я розповідав про нього і його родичів, — широко посміхнувшись промовив він.

— Це... це нечесно! — розпачливо викрикнула нявка. — Ми так не домовлялись!

— Потрібно вміти визнавати свої поразки, — піднявши вказівного пальця догори, промовив Драк повторюючи старечу манеру свого вчителя, в другій руці він міцно стискав квіточку із шістьма пелюстками. — Тільки так ти зможеш рухатись далі, і старанно працювати аби наступного разу вигризти перемогу з рук найзаклятішого суперника.

Ліканія як виявилось програвати не вміла. Велет припускав що от сьогодні це сталось з нею вперше. Вона довго кричала, та звинувачувала його в шахрайстві, але формально кажучи, він нічого не порушував. Звісно і вважати таку перемогу повноцінною він теж не міг, але гордість взяла своє і хлопець вперто стояв на своїх позиціях.

Тільки впевнившись що не знайде на бідному кущі бузку цвіту із сімома пелюстками вона з показним небажанням була вимушена зізнатись що Велет виграв.

— Але виграв нечесно! Тому й повноцінної нагороди ти не отримаєш! Нях! — кішка дістала звідкись двійко невеличких сріблястих дзвіночків, та протягнула тільки один із них хлопцю. — Знаєш що це? Ні? То не просто дзвіночки вони зачаровані особливим способом.

Нявка легенько потрусила своїм, і той що був у руці Драка теж задзвенів. Молодий ворожбит збагнув. Він чув про такі штуки. Вони не просто грали в унісон. За допомогою таких от дзвіночків можна було розмовляти з людиною, знаходячись від неї ледь не на другому кінці світу!

— О, бачу ти таки чув про ці артефакти. Добре, значить пояснювати не доведеться. Бачиш якби ти виграв у мене без обману я б подарувала тобі повноцінну пару, а так обійдешся тільки одним!

— І нащо він мені, такий? — скривившись запитав Велет. — З тобою говорити? Так ти мені остогидла як гірка редька! Чекаю не дочекаюсь коли ти вже поїдеш звідсіля!

— Не треба то віддавай назад, — одразу знайшлась з відповіддю хитра нявка.

— Ще чого! — фиркнув хлопчина та заховав дзвіночок за пазуху. — Якщо ти так робиш що ні собі ні людям, то я відставати не збираюсь.

— Ну от і добре, котику, — посміхнулась ербі, — Буду дзвонити по ночах і розповідати тобі страшилки.

Так от незлобиво пересварюючись вони й самі не помітили як зустріли ніч. Зоряне небо поступово почали затягувати важкі хмари. Настав час повертатись. Йдучи до малої Орлиці, Велет щиро жалкував що доводиться так швидко прощатися з нявкою.

Зі своїм другом.

Глава 8

Повітря навколо Велета прямо таки пашіло. Великий, рідкий та лапатий сніг що повільно опускався зі сталевих небес навіть не встигав опускатись на його голову та плечі. Розтавав на льоту. Воно й не дивно. Якби на вулиці стояла тепла пора року то тіло молодого ворожбита зараз заливали ріки поту. Та посеред зими весь гарячий піт холонув та піднімався догори. Хлопець прискорив крок. Останнє що він хотів так це застудитись. Справжньому козаку мороз не завада, він і в одній сорочці може цілісінький день проходити, але ж не мокрим від голови до п'ят!

Варто визнати він давно так не пітнів. Та сьогодні був особливий день. Маючи зі спорядження тільки довгий прямий кинджал він протримався проти свого наставника майже десять хвилин. Він не використовував хари, не стимулював нею своє тіло, та ніяким іншим способом не хитрував. Перед самісіньким боєм вони навіть власні ритуали зняли. Драк тільки наклав на себе та на вчителя захисне замовляння і все на тому. Бились вони до першої крові, чого соромитись хлопець програв. Досвідчений козак зумів хвацько підловити його, але сталось це уже занадто пізно. Оговорений час та навіть трішки більше Велет протримався а значить пройшов випробування. А воно ж було останнім.

Хоч Велету не вистачало поки майстерності та деякої краплини таланту, але він перейняв від учителя усе що той тільки міг надати. Навчився усім прийомам та дрібним хитрощам. Надалі тільки постійна практика могла покращити його навички. Це могло означати тільки одне — він став на один, але досить важливий, крок ближче до втілення свого нехитрого задуму. Ще трішки і він піде далі.

Більш ніж півроку він уже проживав на території Орлицької Січі. Хлопець дізнався та навчився великому переліку справ. Можливо інколи він і сам не розумів нащо йому наприклад знати як перемонтувати колесо підводи, та врешті був вимушений зізнатись перед самим собою що ці знання зайвими вже точно не стануть. Трапся така ситуація що доведеться забути про свої чарівницькі вміння, то Велет був впевненний у цьому світі не пропаде. Нехай його не візьмуть наймолодшим помічником коваля, чи там теслярем, але він спокійно зможе влаштуватись на посаду писаря чи якого бібліотекара.

Сніг рипів під ногами, і хлопець не помітив як дістався до містка що з'єднував малу та велику Орлиці. Певно якби його вчитель йшов поруч то хлопець нічого б і не помітив, але той пішов іншою дорогою, певно сьогоднішню ніч проведе в селі на підступах до Січі. Він вже другу неділю ночує там. Певно знайшов з ким розділити постіль. Удвох воно всяко тепліше, особливо такими холодними ночами, хех.

Отож вчителя поруч не було і ніхто не відволікав увагу хлопця. Прямісінько перед дерев'яним містком, по праву руку від Драка щось мигнуло. Спочатку він подумав що то сніжна скоринка так виблискує. Та ні,

он щось золотисте виблискує. Він підійшов ближче та зігнувшись витягнув зі снігу масивну золоту певно конструкцію. Більш за все вона нагадувала браслет. Прикраса здавалась надто масивною та дещо грубою. В когось було багато золота але не вистачило грошей на те аби гарно його обробити. Браслет мав форму та візерунок який дуже нагадував змію що так і не змогла вкусити себе за хвоста, замість того вона намагалась дотягнутись до нього довгим тонким язиком. Придивившись ворожбит збагнув що язик виконував роль застіжки, та певно зламався от браслет і злетів із чиєїсь руки.

Добряче роздивившись важку прикрасу хлопець здивовано хмикнув. Якась дивна змія вийшла у невідомого ювеліра. Заміть луски що б мала вкривати її довге тіло, на останньому здавалось росло пір'я.

Пар давно перестав підійматись від охолонувшого тіла юнака, а мороз почав щипати його за вуха. Обтрусивши прикрасу від налиплого снігу, Велет стиснув її у руці та чимдуж поспішив перебратись через місток.

Спершу він заглянув до свого куреня, скинув мокру сорочку що вже почала тверднути прямо на тілі, він перевдягнувся у сухі та теплі речі. Накинув на плечі шерстяну космату бурку, а на голову натягнув розношену але любиму кабардинку. Отепер можна й на вулицю вийти, та не боятись що замерзнеш. Саме це хлопець і зробив. Сьогодні він зробив один крок, удача була на його стороні, то ж можливо вона ще досі з ним? Чому б не перевірити?

Та спочатку варто було щось вирішити на рахунок знайденої прикраси. Хоча як це що? Діло знайоме. Речі губляться на Січі не перший раз. Вистачає неуважних роззяв котрі б чобота з ноги втратили та не помітили того! Саме тому рішення для подібних проблем було знайдене ще бозна скільки десятирічь тому. Козакам чуже непотрібне, саме тому на кожній Січі, було відведене місця де в землю вкопувались високі стовпи. Усі знахідки було прийнято прив'язувати до мотузок що звисали із верхівок тих стовпів. Отож коли щось втратив то можеш сміливо шукати цю річ саме тут а не де інде. Якщо ж упродовж трьох днів ніхто так і не приходив за своєю річчю, то вона по праву переходила у власність того хто її знайшов.

Прив'язавши браслет до міцної мотузки, Велет зі спокійною душею поспішив далі.

Домівка січового писаря зустріла його звичною тишею та спокоєм. А ще холодом.

— От же ш! — тихо чортихнувся хлопчина зайшовши всередину.

Певно пан Микита знову зачитався і забув підкинути дровенят до грубки. За декілька зимніх місяців це був певно десятий подібний випадок. Ворожбит пройшовся сіньми та увійшов до кімнати посадовця. Глянув біля грубки та знайшов там незачеплену майже в'язанку дров. Вогонь в пічці давно згас, навіть жару знайшлося тільки куца жменька під товстим килимом попелу. Витративши трохи часу він вигорнув усе з середини, та заново розтопив піч. Тільки після того він нарешті зайшов до кабінету писаря.

— Доброго дня пане Микито, — привітався хлопець.

— А, це ти Велете? — проморгавши, та відставивши якийсь сувій у сторону глянув на хлопця. — Як твій екзамен? Здав?

— А ви як думали?! — надувся Драк. — Звісно ж здав!

— Тоді приймай мої вітання, молодець, — досить скупо промовив чоловік, та задумався. — Хм, здається я мав сказати тобі ще щось... не пам'ятаю...

— Пане Микито, я б хотів поговорити з вами, — рішуче мовив ворожбит.

— Так, і про що? — збившись з роздумів запитав писар.

Наразі тема була проста. Весь цей час Велет як і наказував Кореля вчив іспанську мову. Спочатку було важко, та через місяць десь після того як хлопець прийшов на Січ, йому таки знайшли вчителя мови котрий на відміну від Микити знав предмет навчання. Із ним справи пішли краще. На сьогодні хлопець міг читати іспанські книги майже без допомоги словника. Більш менш добре він розумів мову на слух, а от розмовляв з відчутним акцентом. Просто не вистачало практики. Козак що вчив його, мав власне життя і не міг постійно тинятись поруч із хлопцем. А днів десять назад він був вимушений покинути Січ, та вирушити до свого рідного села.

— Як ви гадаєте, чи можна сказати що я виконав Корелів наказ? Так мої навички не ідеальні, але давайте на чистоту — зараз я просто стою на місці.

Велет перечитав усі книги іспанською, котрі знайшов у бібліотеці писаря, деякі навіть по другому колу. І було незрозуміло що робити далі, ну ж не перечитувати їх в третій раз?!

— Добре що ти це згадав. Я вже давно думав з тобою про це поговорити, але вирішив що буде добре зачекати того моменту коли ти пройдеш решту випробувань.

— Ви хочете сказати, що я нарешті можу йти далі? — не вірячи своєму щастю викривкнув хлопчина.

— Тише, ти. Чого кричиш? — поморщившись осмикнув його писар. — Все вірно, можеш вважати що час твого перебування в якості Орлицького джури підійшов до кінця.

— То, я можу йти? — ледь не підстрибував на ногах Драк.

Замість відповіді, пан Микита відкрив одну із шухлядок свого стола та покопавшись там дістав згорток товстого паперу, перев'язаний червоною ниткою, поверх якої виднілась воскова Січова печать. Протягнувши згорток хлопцю він промовив:

— Твій рекомендувальний лист — пропуск на Хортицю. Перед тим як будеш відправлятись, зайдеш іще до мене, я підготовлю деякі папери котрі потрібно доставити тамтешньому писареві. І Велет, нарешті згадав, приходив хлопчина, тебе шукав. Здається щось термінове, казав що Кореля хоче тебе бачити.

Серце хлопця йокнуло. Осавулу навряд чи могли доповісти про те хлопець пройшов випробування. А отже цей виклик був зумовлений чимось іншим. Після своєї першої розмови із січовим старшиною, вони хоч і бачились на вулиці час від часу а от спілкувались тільки двічі. Та й то як, парою слів перемовились. Осавул добре тримав своє слово, та як тільки в нього з'являлись відомості про Сеньківку одразу ж повідомляв про неї хлопця. Зазвичай він присилав когось із парочки своїх підопічних, бо ж сам вільного часу мав небагато.