Довелося переховуватися навіть Стефанчукові — разом з одним помічником і двома охоронцями. Як наступник президента в разі його загибелі, голова Верховної Ради не міг залишатися в урядовому кварталі разом із Зеленським. Тож Стефанчук переїжджав, жив то у друзів, то в урядових будівлях у столиці та в передмістях. Якось дорогою до такого будинку-сховку охорона спікера одержала звістку про російських бомбардувальників у небі. Авто звернуло із шосе на ґрунтову дорогу, яка привела до ферми. Назустріч їм вийшов господар, трохи сполоханий появою озброєних чоловіків. Відтак повернувся до будинку приготувати гостям гарячої їжі. Стефанчук, одягнений у військовий однострій величезного розміру, вирішив роздивитися садибу. На порозі хліва його привітав сморід гною. З напівтемряви на Стефанчука дивилося невеличке стадо кіз і корів, очі в них були майже такі ж спантеличені, як і в спікера.
* * *
Родина Зеленського переховувалася близько двох місяців, але їхня охорона поступово послабила правила й дозволила послуговуватися інтернетом і пристроями. У квітні Олені з дітьми вже не доводилося переїжджати так часто, як на початку вторгнення. Соціальні мережі дали їм можливість переживати війну через екран, як і більшості українців.
— Ми всі жили у такому стані, — згадувала Олена той період. — Від новини до новини.
Навіть коли Україна почала наступати на полі бою та отримувати більше підтримки від Заходу, трагедії війни траплялися щодня — ракетні удари, повідомлення про ґвалтування й катування, масове затримання цивільних у російських фільтраційних таборах. Новини про ці події викликали напади розпачу, і щоб з ними боротися, Олена суворо дотримувалася режиму: уроки або читання з Кирилом, приготування їжі з Олександрою, електронне листування з друзями та співробітниками, заплановані телефонні розмови з президентом, коли він міг виділити трохи часу.
— Найважчими були ночі, — зізнавалася Олена. — Усі засинають — діти, охоронці, і ти залишаєшся із самими лише дурними, пригніченими думками, та ще з огидною звичкою читати вночі новини.
Якось вона натрапила на допис, що розлетівся всією Україною. Кілька опублікованих онлайн сторінок із щоденника восьмирічного хлопчика на ім’я Єгор[110]. Він описував, через що пройшов разом з родиною під час російської облоги Маріуполя. На першій сторінці хлопчик великими літерами вивів слово «ВІЙНА» — і розпочав свою історію: «Я добре поспав, прокинувся, посміхнувся». Однак у наступних же рядках він повідомляє про смерть дідуся й поранення решти рідних. «У мене рана на спині, — пише Єгор круглястим почерком другокласника. — Зідрана шкіра. У сестри поранення голови. Мамі вирване м’ясо на руці й дірка в нозі». У щоденнику згадана нова подруга хлопчика, весела сусідка Віка з «хорошими батьками», та походи його бабусі по воду. Однак рядок, що вразив першу леді, містився майже наприкінці опублікованих сторінок: «У мене померли двоє собак і бабуся Галя. І моє улюблене місто Маріуполь». Автор цих слів був лише на рік молодший за сина Олени, і він покрив свій щоденник такими ж малюнками, до яких вдавався Кирило: охоплені полум’ям будівлі, фігури з автоматами й танки, люди, що стікають кров’ю на землі.
— Я не могла уявити, — розповідала мені потім Олена, — що відчувала ця дитина, яка жила у сучасному суспільстві, ходила до школи, грала в спортивні ігри, мала хобі, користувалася інтернетом. У нього, напевно, були улюблені герої Марвел, аж раптом він сидить у підвалі, дивиться, як умирають його близькі, як люди п’ють воду з калюжі…
На той час, коли щоденник Єгора з’явився онлайн, хлопчика вже евакуювали в безпечне місце. Проте Олена розуміла, що такий досвід залишить шрам на все життя.
— Таких дітей і дорослих тисячі, вони бачили, як гинуть рідні, як знищують їхні домівки, — казала вона. — Їх врятували, але вони несуть відчуття провини через неможливість повернутися.
Відчуття провини самої Олени виникало через ізоляцію. Вона почувалася некорисною та безпорадною. Сумувала за чоловіком і не могла змиритися з правилами, які не дозволяли бути з ним поруч і брати активнішу участь у захисті країни. Водночас хотіла зробити усе необхідне, аби захистити своїх дітей від війни, особливо коли бачила тривожне зачарування нею Кирила. За місяць до навали йому виповнилося дев’ять, і старі улюблені заняття, як-от танці чи гра на фортепіано, його вже не надто цікавили. Така переміна теж викликала в Олени відчуття провини — провини матері, яка намагається захистити свою дитину. Хай би як вона старалася відволікти його музикою та малюванням, хлопчик бажав навчатися стрільби та бойових мистецтв. Твердо вирішив піти в солдати.
У розмовах із батьком Кирило почав давати військові поради, пропонувати, які саме системи озброєння варто придбати Україні. Президент тішився цими розмовами. Не поділяв занепокоєння дружини щодо одержимості сина військом.
— Він усе це вивчає. Шукає в інтернеті. Обговорює з охоронцями, — з помітною гордістю розповідав мені Зеленський. — Обожнює наші збройні сили, нашу армію, досконало знає нашу місію, що ми звільняємо, яке озброєння маємо, а якого нам бракує.
Якщо Кирило бажав обрати військову кар’єру, батька це влаштовувало. Однак матір — ні. Вона хотіла, щоб хлопчику повернули дитинство, з болем спостерігала за тим, як війна його забирає, висмоктує синову невинність, де б вони не намагалися сховатися, і як би не намагалися його вберегти.
РОЗДІЛ 8. БІЛИЙ АРКУШ
У перший тиждень березня, коли на околицях Києва ще точилися бої, президент почав наполягати на тому, щоб покинути резиденцію та побачити руйнування на власні очі, з’їздити до позицій з кількома найближчими повірниками.
— Вирішили все оперативно, — розповідав учасник поїздки Андрій Єрмак.
Камер не брали. Керівник президентської охорони погодився на цю авантюру лише за умови дотримання цілковитої секретності. Дехто з президентської адміністрації дізнався про поїздку лише через півтора місяця, коли тема спливла в нашому інтерв’ю.
Від Банкової Зеленський вирушив на північ правим берегом Дніпра — до дороги, що йде над греблею гідроелектростанції. Ліворуч простягалися вдалечінь сірі води Київського водосховища. Лише два тижні тому над ним летіли у бік Гостомеля російські ударні гелікоптери. Тепер тут було спокійно, десь на відстані приглушено гуркотіла артилерія. Президент продовжував їхати на схід, залишив позаду останні українські позиції та зупинився біля вузького моста, який позначав лінію фронту. Міст знищили, щоб не дати росіянам просунутися до Києва. Не в змозі переправитися, вони гатили снарядами через ріку, цілячись в укріплення українців на іншому березі. На дорозі утворилася вирва від вибуху, і Зеленський, здивований її розміром, підійшов подивитися. Ніби велетенський пазур видовбав у землі широченну діру. Президент розглядав усе довкола й відчував, як починають нервувати охоронці.
— Вони божеволіли, — визнав він пізніше.
Російські позиції були доволі близько, і вправному стрільцеві вистачило б одного влучного пострілу в президента, який не мав нагальних причин опинитися майже на передовій. Він не мусив вести військо в бій. Просто хотів зрозуміти, що відчувають його солдати.
— Я потребував їхніх емоцій, — запевняв він мене. — Що вони відчувають, у якій вони обстановці.
На зворотному шляху зупинилися на блокпосту, де чергувала змішана група солдатів і добровольців. Пора була обідня, і хтось із місцевих приніс усім каструлю свіжого борщу. Кухар мешкав неподалік. Застарий для служби у війську, зведення укріплень і біганини з автоматом, він вирішив годувати солдатів, це й буде його внесок у національну оборону. Борщ — густа страва зі свинини, буряка, капусти й картоплі — варив цілий ранок, і старий наполягав, що вистачить усім, навіть гостям з Банкової. Президент вагався.
— Не можу я брати їхню їжу.
Однак господарі припрошували. Ніхто не хвилювався через присутність президента. Сиділи гуртом, у межах досяжності російської артилерії, їли борщ із хлібом, балакали про Радянський Союз і про те, на що після його розвалу перетворилися росіяни.
Кухар мав рідних в Росії. Колись він був професійним спортсменом, змагався під радянським прапором. Старий сходив до свого авто і приніс з багажника медалі, що їх здобув у легкій атлетиці. Йому досі було важко примиритися з тим, що колишні співвітчизники прийшли сюди вбивати й мародерствувати, і він усе розповідав Зеленському, як ненавидить росіян. Перед від’їздом президент запитав солдатів, чи потрібно їм щось, напевно ж чогось не вистачає, він міг би прислати. Чоловіки були озброєні автоматами та ручними гранатометами. Через річку стояла армія з танками та артилерією. Утім, вони сказали, що всього вистачає.
— Вони нічого від мене не хотіли, — казав Зеленський. — Не скаржилися. Хотіли лише одного — перемоги.
Ця зустріч справила глибоке враження на президента. Він давно відчував спорідненість із солдатами на фронті, не лише через їхню мужність, а й через чесність. Відтоді, як він уперше до них навідався, минуло вісім років. Тоді, влітку 2014 року, Зеленський ще був просто гумористом без політичних амбіцій і їздив на передову виступати перед військом. Якось гастрольний автобус зупинився на узбіччі десь на сході, і Зеленський вийшов поговорити із солдатом, що багато місяців поспіль охороняв той самий блокпост і жив в окопах поруч. Востаннє він спілкувався із цивільним настільки давно, що заледве складав речення у щось зв’язне. Коли Зеленський запитав, чим може допомогти, солдат відповів: поговори зі мною.
— Ми згадуємо якісь моменти із життя, — пізніше казав Зеленський про ту поїздку на фронт 2014 року. — Буває, щось із дитинства. Найяскравіші. Перше слово дитина сказала. Перший раз до школи пішла. Оце був такий момент у моєму житті[111].
Тоді збройний конфлікт на сході тривав лише кілька місяців, але вже посіяв жорстокість і розкол, які вісім років по тому вибухнуть повномасштабною війною. Анексія Криму вперше дала Путіну відчути смак зовнішнього завоювання, і цей смак п’янив. Путін почав називати решту території України Новоросією[112]. Тієї весни по телебаченню заявив, що Росія «з різних причин втратила ці території. Однак люди залишилися». І він мав намір їх повернути. Агенти та прибічники Путіна на сході і півдні України невдовзі почали відтворювати таку саму тактику, до якої Росія вдалася для захоплення Криму. Брали під контроль урядові будівлі, призначали «лідерів» із-поміж сепаратистів, проголошували незалежність від Києва і запрошували російську армію собі на захист.
Подекуди ця схема спрацьовувала. На початку літа 2014 року російські довірені особи та воєнізовані угруповання взяли під контроль кілька міст і обширні території східного Донбасу. Однак там перемоги не були такими ж стрімкими й необтяжливими, як в Криму. Цього разу військові чинили опір. По всій країні формувалися й відправлялися захищати Донбас озброєні добровольчі загони[113]. На відміну від кримчан, мешканці сходу та півдня зовсім не мали єдності в бажанні порвати з Україною і підтримати путінське імперіалістичне уявлення про «російський світ», що існує всюди, де розмовляють російською. В Україні Путін підбурював російськомовних на протидію урядові і обіцяв їм свій захист.
