Молодий Бандера визнавав тільки радикальні партії та відкидав усі ліві, демократичні чи помірковано-націоналістичні течії. Григор Мельник згадував, що близько 1924р., коли Бандері було шістнадцять років, той з презирством називав УНДО «партією євреїв» чи «партією Грінбаума». Бандера вважав, що цій партії варто чинити опір, бо вона виступала проти українського радикального націоналізму — єдиного законного, на думку Бандери, політичного руху. Свою назву «партія Грінбаума» дістала на честь єврейського політика Іцхака Грінбаума (іл. 17), який 1922-го заснував «Блок національних меншин» (БНМ) — політичну коаліцію етнічних меншин II Речі Посполитої, до якої 1927 р. приєдналось і УНДО[362].
У молоді роки Бандера віддав перевагу націоналістичним ідеям та «класичному антисемітизму», оскільки таким був склад думок його родинного кола та найближчого оточення. Свій відбиток на формування його поглядів поклала і напруженість польсько-українських відносин. Бандера-старшокласник почав сприймати світ у біполярних або чорно-білих націоналістичних категоріях. Фашизм як система певних поглядів виник у свідомості Бандери або ще в гімназії (коли він вступив до ОВКУГ та штудіював Донцова), або вже у студентстві (коли він приєднався до ОУН). Свої уявлення про різні концепції вождизму, партійності та ролі мас молоді українські націоналісти сформували на основі праць Донцова, Онацького (іл. 79) та інших ідеологів ОУН. Під впливом саме цих авторів покоління Бандери почало захоплюватися Муссоліні та Гітлером і ненавидіти комунізм, марксизм, євреїв та демократію[363].
Ще під час навчання в гімназії ідентичність Бандери, яка ґрунтувалася на націоналістичній інтерпретації історії українського народу, без сумніву, спиралася на поширене переконання, що він, як українець, є представником окупованої нації, яку століттями завойовували, експлуатували та гнобили євреї, поляки та росіяни. Головними ворогами України, згідно з творами Донцова, були росіяни та СРСР. Бандера майже не був знайомим з росіянами та іншими радянськими громадянами, яких українські націоналісти часто називали «московитами». Він знав їх тільки як абстрактного демонізованого ворога. Ми не можемо сказати, чи цілком усвідомлював молодий Бандера, наскільки культура і менталітет східних українців відрізняється від їх галицьких еквівалентів.
Іншими значними ворогами молодого Степана Бандери були євреї. В українському націоналізмі у ставленні до євреїв сформувалось два комплекси соціоментальних упереджень. Перший такий комплекс — традиційний український антисемітизм, у межах якого євреїв вважали поплічниками поляків та гнобителями українців. Згідно з таким уявленням, євреї економічно експлуатували українських селян, привчали їх до спиртного та підтримували польську та російську владу. Традиційний український антисемітизм знайшов своє відображення в поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки», де євреї — прислужники польських поміщиків, а розбійники, які вбивають євреїв, — це українські національні герої[364]. Другий такий комплекс — це сучасний расовий антисемітизм, згідно з яким саме раса, а не релігія є головною відмінною рисою євреїв. У тридцятих роках концепцію українського націоналізму доповнив расовий компонент, викладений у брошурі Мартинця «Жидівська проблема в Україні»[365]. Расовий антисемітизм також пропагували праці Донцова та періодичні видання ОУН «Сурма» і «Розбудова нації». Крім того, Донцов часто вказував на зв’язок євреїв з російським імперіалізмом та комунізмом, поширюючи тим самим стереотип про «єврейський більшовизм», згідно з яким євреї були головною опорою радянської системи. У період, що розпочався після розколу ОУН (після 1940 р.), молоді націоналісти — підопічні Бандери — показали, наскільки добре вони інтерналізували концепцію антисемітизму Донцова: його думки про євреїв як опору СРСР майже дослівно процитовано у брошурі «Постанови II Великого збору Організації Українських Націоналістів»[366].
Ці два комплекси ідейних засад антисемітизму, можливо, глибоко заволоділи свідомістю Бандери ще в молоді роки, оскільки вони були невід’ємною частиною світогляду українських націоналістів. Ще за часів навчання в гімназії чи пізніше, у студентські часи, ідеологія українського націоналізму допомогла Бандері усвідомити «єврейську проблему» України, у межах якої євреї розглядалися як інакша, чужа за природою раса, а їхній внутрішній зв’язок з комунізмом вважався нерозривним. У повоєнні роки і Бандера, і його прибічники були вкрай збентежені своїми лютими антисемітськими настроями міжвоєнного періоду та систематично заперечували, що у своєму минулому вони дотримувалися подібних поглядів[367].
Суттєво вплинули на Бандеру також два головні видання ОУН: «Сурма» та «Розбудова нації». Газета «Сурма» (іл.22) з’явилася 1927р. у Берліні. 1928-го видання переїхало до м. Ковно, де його друкувала литовська державна друкарня. Часопис «Розбудова нації» з 1928-го друкували у Празі (іл. 85). Газету «Сурма» таємно завозили потягом або із Ґданська, або з Берліна та Праги, через польсько-чехословацький кордон. Обидва видання припинили виходити у червні 1934-го (після вбивства Перацького). Головний редактор «Розбудови нації» Марганець заявляв, що журнал є «ідеолого-програмною лабораторією ПУН». Статті, написані для «Розбудови нації», активно обговорювали ще до їхнього друку, а після публікації вони ставали доктринами, обов’язковими для всіх членів ОУН[368]. Перебуваючи на верхівці влади ОУН, Бандера, скоріше за все, читав усі номери «Сурми» та «Розбудови нації». Невідомо, чи друкував він свої статті у цих та інших виданнях («Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ», «Юнацтво» та «Юнак»), які таємно привозили до Галичини (іл. 86). Члени ОУН, які перебували в Польщі, щоб уникнути небажаних наслідків, публікували статті анонімно. Оскільки «Сурма» та «Розбудова нації» виходили друком за кордоном, а статті для них готували переважно націоналісти старшого покоління, ймовірно, що Бандера друкував свої дописи тільки у виданнях, які видавалися безпосередньо у Галичині[369].
Багато видань того часу, зокрема «Сурма» та «Розбудова нації», намагалися відповідати тенденціям європейських праворадикальних та фашистських рухів. Вони часто друкували статті, які пропагували антисемітизм, фашизм та культ війни, а також дописи, в яких виправдовували етнічне та політичне насильство й терор в ім’я нації. На сторінках цих часописів переважали теми героїзму української нації, а також розпусності, аморальності та підступності «окупантів» і «ворогів» України.
У статті про євреїв та українців, надрукованій у «Розбудові нації», Юр Милянич писав, що «на землях України живе понад два мільйони жидівського населення, яке становить чуже та ще в добавок, в більшости вороже тіло в нашім національнім організмі». Милянич визначив це як проблему та шкодував, що українські політики не готові вирішити її. Він наполягав, що ця проблема «мусить бути розв’язаною», і пояснив, що у переліку ворогів українців євреї посідають наступне місце після «окупантів». За словами Милянича, український єврей завжди підтримував агресорів, що нападали на Україну, незалежно від того, чи були вони поляками, росіянами, німцями чи більшовиками[370].
Завдяки поточній періодиці «Сурми» та «Розбудови нації» Бандера ознайомлювався не тільки з актуальними для того часу дискусіями про євреїв та антисемітизм, а й про фашизм. Статті, надруковані в цих виданнях, показують, що наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років ОУН запозичила різні ідеологічні моделі, притаманні фашистським та крайнім правим рухам, хоча не всі автори видань ОУН були переконані в тому, чи можуть, а головне — чи повинні українці ставати фашистами. Обережне ставлення до фашизму демонстрували такі автори, як Мицюк (іл. 83—84). Він підкреслював традиційні елементи українського націоналізму та прагнення українських націоналістів до автономії, переконуючи, що українського фашизму бути не може, тому що українці не мають держави, а отже, не можуть практикувати фашизм. Мицюк також запевняв, що фашизм був італійським феноменом, який може існувати тільки у Італії[371].
Більш відкрите та позитивне ставлення до фашизму розробив Євген Онацький, представник ОУН у Римі та провідний автор видань ОУН.
У своїх перших статтях про фашизм, опублікованих у «Розбудові нації», він, як і Мицюк, переконував, що італійський фашизм та український націоналізм мають спільну рису — радикальну націоналістичну природу, але вони не збігаються між собою, тому що італійський фашизм має державу, а український націоналістичний рух — ні. Він заявляв, що «фашизм є націоналізмом нації державної», тому українським націоналістам, щоб стати фашистами, треба створити державу[372].
Однак за кілька місяців, ще раз проаналізувавши природу фашизму, Онацький у статті «Фашизм і ми» (3 приводу статті проф. Мицюка) переглянув своє розуміння взаємозв’язку між фашизмом та українським націоналізмом. Він уже не наполягав, що фашизм є політичною системою, яка може існувати тільки в державі, а вказав на уніфікуючі та революційні особливості фашизму. Онацький провів паралелі між Італією та Україною і висловив припущення, що країні, яка перебуває в кризі, потрібна група сміливих і життєздатних людей, таких як італійські фашисти, які можуть здійснити революцію, подолати кризу та зробити країну великою і могутньою, як це здійснили в Італії: «Фашизм — є перш за все єднання. На цю першу й головну його ідею вказує сама етимольоґія слова “фашизм”, яке походить від “фашо” [fascio, іт.] — зв’язка, жмут. У хвилю, коли над країною запанував страшний хаос, коли політичний і національний розбрат почав досягати свого вершка, коли для всіх, обізнаних із ходом російської та української революцій, ставало аж моторошно від свідомости неминучої катастрофи… саме тоді виринає нараз купка людей, що кличе до єднання для відбудови “Великої Італії[373]”»[374].
У цій статті Онацький підводив до того, що хоча поява фашизму пов’язана з Італією, він є не суто італійським явищем (справа радше у групі людей, які з’явилися в потрібний час та ухвалили правильні для цієї країни рішення). За його словами, подібна фашистська революція, яку він називав відновленням великого минулого, могла з успіхом статися і в іншій країні[375].
Окрім ознайомлення української молоді з фашизмом, Онацький також надавав розгорнуте уявлення про принцип фюрерства та роль вождя в історії нації, пояснюючи останню на прикладі Муссоліні: «Фашизм це Мусоліні. Ніде так не ствердилась антропоморфічна необхідність кожного ідейного руху, як власне у фашизмі. Цілий він — є майже виключно наслідком особистої діяльносте Беніто Мусоліні; лише завдяки йому набрав фашизм форми констисенції. Фашисти перших часів складались головно з ріжних політичних недобитків, перебіжчиків з ріжних партій і груп, або і з людей, що ніколи не належали до жодної політичної партії. Всіх їх треба було злити в одне монолітне тіло, запалене однією ідеєю, одною волею.
