Степан Бандера: человек и миф

Якщо вірити Сташинському, то друге вбивство психологічно далося йому важче, ніж перше. Тут виникає певний психологічний парадокс: прийнято вважати, що найважче щось вчинити вперше. Але доводиться повірити Богданові Сташинському на слово, що це друге вбивство він відтягував, як міг. То доповів своєму начальству, що Попель не буває ніколи один; то зламав ключі, які йому було дано, щоб відчинити двері під'їзду, де мешкав той Попель. Нарешті, одного разу застав свою жертву саму в дворі, міг вистрелити, але чомусь злякався, пішов геть, по дорозі вистрелив у землю, а потім викинув зброю в канал. Дещо з цих його показань отримало матеріальні підтвердження. Правда, зброю в каналі знайти не вдалося, але зламані борідки від ключа знайшли всередині замка, і пил, який їх покривав, свідчив, що вони там пролежали довгий час.

І все ж у Сташинського не було виходу: він мусив убити людину, яку він знав як Степана Попеля, і він убив.

Чи знав відразу Сташинський, кого він убив? Тут йому можна повірити, що не знав. Адже Сташинський народився і виріс на Галичині, де культ Степана Бандери був сильним. Цілком можливо, що в нього не піднялася б рука, якби він знав, з ким має справу. Інша річ — якийсь там Степан Попель. Але вже в найближчі дні вбивця дізнається справжнє ім'я своєї жертви. Ось як він розповів про це на суді: «Цілком випадково я побачив у кінохроніці картини з похорону Бандери. Тобто я властиво бачив лише одну картину: Бандера у відкритій труні і навколо нього люди. Коли я це побачив… мені здається, що хтось мене ударив по голові молотком. Це, може, не зовсім точно — я був страшенно переляканий. Це було вперше, що я так безпосередньо побачив наслідки свого вчинку. Я хотів би сказати, що про наслідки я власне знав і раніше, я знав шо люди помруть. Але це не те саме: знати про щось і дійсно бачити, Я був цілком приголомшений, коли вийшов з кіна».

Як могла скластися подальша доля Богдана Сташинського? Могла скластися, як у вбивці Коновальпя Павла Судоплатова. Але, видно, начальство не бачило в Сташинському тих якостей, які потрібні для роботи безпосередньо в адміністрації органів. Після цих двох успішних замахів могли Сташинського використовувати і далі в цьому напрямку. Самому Сташинському сказали, що тепер його хочуть використати для «мирної» праці: він буде так званим резидентом в якій-небудь європейській країні. Але ці два останні варіанти викликають великі сумніви. Чому? Та тому, що над резидентом завжди тяжіє загроза провалу. А де гарантія, що тоді Сташинський не «розколеться» і не видасть таємниці смерті Ребета і Бандери? Це ж буде ой-ой-ой який скандал на весь світ! Скорше всього, Сташинського просто ліквідували б, як уже небажаного свідка. Але поспішати з цим не було потреби, нікуди він не дінеться. Зрештою, про всяк випадок до нього приставили сторожу.

І тут трапилося те, що французи називають «шерше ля фам» — «шукайте жінку». Зрештою, її не довелося шукати, вона знайшлася сама. В Німеччині, — правда, в тій, що «наша», — Богдан Сташинський познайомився з Інгою Поль. І це було таке кохання, що безхарактерний, лякливий юнак зважився спротивитися своєму начальству і настоювати на тому, щоб одружитися лише з нею. Допомогла зустріч із самим головою КДБ Шелепіним, який милостиво дозволив цей шлюб (ах, як він потім, мабуть, проклинав себе за цей милосердний вчинок!). Отже, Богдан з Інгою одружуються, поселяються у Москві і начебто готуються до майбутньої роботи на Заході (вона вже знає таємницю свого чоловіка, правда, не повністю). Але Інга, хоч і з «нашої» Німеччини, ніколи не була настроєна прокомуністично, а життя у Москві ще більше відкриває їй очі на «комуністичний рай». (А що б вона побачила, якби поїхала з Москви бодай у Коломну чи Серпухов, вже не кажучи про колгоспну «дєрєвню»!). Отож Інга, може, не швидко, але успішно «перевербовує» свого чоловіка: якщо їх пошлють в якусь західну країну, вони там з'являться у відповідну установу і попросять політичного притулку (Інга ще нічого не знає про вбивство Ребета і Бандери). Але «якщо»! Отут вони переконуються, що їх дуже пильно стережуть, і виникає сумнів, чи взагалі їх збираються кудись посилати. На поміч приходить випадок, загалом трагічний, пов'язаний зі смертю, але, може, саме ця смерть врятувала життя Сташинському.

Інга завагітніла, поїхала до своїх батьків і там народила. Чоловіка, який хотів з такої нагоди поїхати до своєї дружини, з Москви не пустили. А через кілька місяців, 9 серпня 1961 р., Богдан Сташинський отримав від Інги таку телеграму: «Петро помер, прошу приїхати». Не пустити батька на похорон своєї дитини не могли навіть радянські спецоргани. Тим більше, Сташинський натякнув, що його дружина, яка уже багато знає, в стані нервового шоку може наробити дурниць. З ним погодилися, пустили в Дальгов (саме з цього міста була Інга), але оточили весь дім, де жили батьки Інги, пильною сторожею і тоді Богдан Сташинський з дружиною полишають свою дитину непохованою, беруть документи та гроші і непомітно (навчили на свою голову, як непомітно зникати!) вислизають із дому, ховаючись межи кущами і городами, відходять подалі, потім наймають машину, що відвозить їх до Берліна. Тоді ще можна було без особливих клопотів доїхати до Західного Берліна міським поїздом. Вже з наступного дня всяке сполучення між двома зонами Берліна було припинене.

А тепер повернемося до зали суду в Карлсруе, але не будемо переслуховувати ні промови прокурора, ні промови адвоката — на це немає місця. Зрештою, головне читач уже знає. Слід лише зазначити, що на суді виступила дружина замордованого Лева Ребета Дарія Ребет (дівоче прізвище Цісик) і сказала: «Все те, що тут цими днями виявлено, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти обвинуваченого почуття злоби і ненависти. З чисто людського становища обвинуваченого можна жалувати, і я не кладу жодної ваги на те, щоб він був гостро покараний. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як явище, що є віддзеркаленням трагічної долі нашого народу».

Потім виступила Наталя Бандера, але її виступ читач уже знає.

19 жовтня 1962 р. було оголошено вирок: 8 років тюремного ув'язнення. Він був сприйнятий дуже неоднозначно. Одні звинувачували суд у надмірній поблажливості до подвійного вбивці. Інші вважали, що Богдана Сташинського взагалі варто було виправдати, оскільки він був лише знаряддям убивства, а справжні вбивці сидять у Москві. В одному листі навіть пропонувалося видати Сташинському документи на ім'я, яке він собі вибере, дати йому 50 тисяч марок і дозволити жити в будь-якій країні, знову ж таки за його вибором. Подальша доля Богдана Сташинського практично невідома. Відомо лише, що він відбув свій строк і зі своєю дружиною виїхав. Але в яку країну і під яким прізвищем?…

А як же на все це реагувала Москва? Звичайно, коли там дізналися про втечу Сташинського, піднявся страшенний переполох. Полетіли зі своїх місць менші і більші начальники, включно до самого Шелепіна. Слід думати, що були спроби якимось чином «ліквідувати» Сташинського, так, щоб це було схоже на природну смерть або самогубство. Але стіни німецьких тюрем виявилися надто непроникними, а тюремні працівники непідкупними.

Тоді було проведено ряд операцій із залученням комуністичної преси в інших країнах, з заявами «свідків» і прес-конференціями, в яких намагалися звинуватити інші сили та інших осіб. Отоді було запущено «качку». Що до цього причетний відомий на той час політичний діяч з Федеративної Республіки Німеччини Оберлендер. Мовляв, його призначили міністром у федеральному уряді, а Степан Бандера був з ним зв'язаний ще з часів війни і мав на нього компрометуючі матеріали. Отже, небажаного свідка прибрали. Ця версія була настільки непереконливою, що потребувала якихось «живих» свідків. І такі свідки знайшлися. Стефан Лібгольц (Ліппольц) і Отто Фрайтаг, які раніше проживали в ФРН, а потім «добровільно» переселилися до НДР (тобто були агентами, які «засвітилися» і були змушені тікати), на прес-конференціях «незалежно один від одного» зробили сенсаційне повідомлення: їм відомо, що за вказівкою служби Гелена (Гелен очолював західно-німецьку службу безпеки) Степана Бандеру отруїв, всипавши йому отруту під час обіду, член ОУН і одночасно агент служби Гелена Дмитро Миськів. На цей час Дмитро Миськів уже помер, так що на нього можна було валити все, що завгодно, та ба — знову стався великий «прокол»! Було достеменно встановлено, що Дмитро Миськів ніяк не міг підсипати отруту Степанові Бандері по тій простій причині, що його в той день не було у Мюнхені.

Звичайно, радянська преса про суд над Сташинським не прохопилася ні словом. Сам Сташинський під час процесу на запитання, що він знає про Симона Петлюру і його вбивство у 1926 р., відповів, що ім'я Петлюри йому відоме, але про його вбивство він оце вперше чує. Цілком можливо, що більшість «колишніх радянських людей», а тепер громадян незалежної України, знаючи щось про самого Степана Бандеру, нічого не знали про його вбивство. Тепер вони знатимуть «хоч щось».

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО

Отже, хто ж усе-таки був Степан Бандера? Національний герой, який життя поклав на вівтар боротьби за волю і незалежність України?

Могила Степана Бандери в Мюнхені

Честолюбна посередність, ладна пожертвувати власним життям, а ще більше життям інших людей, аби лише потрапити в історію? Кривавий злочинець і зрадник свого народу?

Розглядати ці питання почнемо у зворотному порядку. Ким-ким, але зрадником Степан Бандера не був. Адже він навіть не належав до тієї категорії радянських громадян, які під час війни опинилися за межами Радянського Союзу і відмовилися повертатися до нього. Тих ще так-сяк можна звинувачувати у зраді. Степан Бандера народився на землях, які спочатку належали Австро-Угорщині, а потім Польщі, він ні одного дня не був радянським громадянином. Вихований з дитинства в ідеї українського патріотизму, сприйнявши в юнацькі роки ідеологію українського націоналізму, він залишився вірним цим своїм переконанням аж до самої смерті.

Отже, він — не зрадник. Чи був Степан Бандера честолюбною посередністю? Відносно його честолюбства можуть бути різні твердження, а от на те, що він був посередністю, може бути лише одна відповідь — ні! Чому? Та тому, що досі на світі є люди, які обожнюють Степана Бандеру, і є такі, які його ненавидять. Посередність ніколи не викликає таких емоцій, посередність не наживає собі ні палких прихильників, ні лютих ворогів. А якщо таке й трапляється, то всі емоції навколо посередності дуже швидко вщухають. Хто зараз пам'ятає той ажіотаж, який викликала свого часу кожна промова Олександра Керенського? Кого зараз це хвилює? Бо Керенський був випадковою особою, яка, може, навіть мимовільно, потрапила на гребінь хвилі, що на мить його підняла на височину. Недаремно ж Керенський прожив довге життя в еміграції, і Сталін не пробував його знищити. Розумів, що ця людина йому вже не зашкодить.

Ні, Степан Бандера не був посередністю. Залишається найважче питання: чи був Степан Бандера провідником і національним героєм України?

Онуки Степана Бандери на відкритті його пам'ятника у місті Дрогобичі 14 жовтня 2001 року: крайній зліва — Орест Кущак (син Наталки), Олена, Степан і Тетяна Бандери (діти Андрія).

Безумовно, він був провідником і героєм для значної частини, — може, більшості, але не всіх, — населення Західної України. І навіть для частини тих втікачів зі східних і центральних областей України, які після війни опинилися в еміграції. А проте слід сказати правду, якою б гіркою вона не була: для більшості населення тієї самої України, за визволення якої боровся Степан Бандера, його ім'я було не більше, як символом чогось такого дуже поганого. Одним словом, антирадянського. Бо слід віддати належне минулому комуністичному режимові: якби він зумів піднести економіку на той рівень, на який були поставлені спецслужби і пропаганда, то ми б жили в найбагатшій країні світу, інша справа, що це, можливо, була б найбагатша у світі тюрма.