Таким чином, на початок 1920 р. Антанта пропонувала Польщі східний кордон по Бугу і Збручу, при чому територія Східної Галичини розглядалася як потенційний мандат Польщі, а не її суверенна територія. Якщо питання Галичини для Варшави було легше вирішити з Антантою, ніж із непоступливими політиками ЗОУНР, то на Волині поляки сподівалися отримати більше від безпосередніх переговорів з УНР, ніж від посередництва західних союзників. Але поступливість наддніпрянців зумовлювалася лише відсутністю надії на справедливий міжнародний арбітраж, адже Антанта воліла мати справу із неподільною Росією, а не з Україною.
Зміни позицій щодо кордону в 1920—1921 рр.
З огляду на вкрай несприятливі обставини та перехід на бік ворога Галицької армії керівництво УНР почало схилятися до союзу з поляками ціною значних територіальних поступок. З іншого боку, польське керівництво розраховувало досягти вигідних для себе угод про територіальне розмежування з УНР, що дозволило б ухилитися від виконання рішення Верховної Ради Антанти про створення підмандатної території в Східній Галичині, а також домовитися про східний кордон, вигідніший, ніж пропозиції Клемансо. Двосторонні перемовини активізувались.
2 грудня 1919 р. український уряд через дипломатичну місію у Варшаві зважився прийняти польські умови та виступив з односторонньою декларацією про згоду на західний кордон уздовж Збруча й через Західну Волинь. Проблема Східної Галичини визнавалась внутрішньою справою Польщі та мала розв’язуватися «польським урядом з представниками українського народу, що мешкав у тій провінції». Лінія кордону на Волині мала бути визначена Паризькою мирною конференцією. У відповідь делегати ЗОУНР залишили Варшаву і навіть заявили про денонсацію Акту Злуки 22 січня. 5 грудня 1919 р. Симон Петлюра вирішив сам поїхати до Варшави, щоб приєднатися до місії Лівицького і «спробувати врятувати те, що можна, навіть жертвуючи Східною Галичиною». Реорганізована Дієва армія УНР віддала територію «трикутника смерті» полякам та вирушила у партизанський Перший зимовий похід тилами білих та червоних армій на Наддніпрянщину. З цього часу уряд УНР уже не контролював жодної території. Поки Дієва армія перебувала в Зимовому поході, у польському тилу відбувалося формування нових українських військових частин.
До невирішеності проблеми поділу Волинської губернії додалося питання статусу Західного Поділля. Тут у польському тилу діяла українська адміністрація на чолі з Іваном Огієнком. Формально визнаючи її повноваження, поляки весь час давали зрозуміти, що саме вони є господарями ситуації на цій території. 17 січня 1920 р. своїм наказом Пілсудський створив Цивільне управління землями Волині й Подільського фронту. Під його юрисдикцією перебували Волинська округа (Володимир-Волинський, Ковельський, Луцький, Лубенський, Рівненський, Кременецький, Острозький, Новоград-Волинський, Ізяславський і Старокостянтинівський повіти) та новостворена Подільська округа (Кам’янецький, Проскурівський, Новоушицький, Летичівський повіти). Пізніше до складу Подільської округи було передано Старокостянтинівський повіт. Округи очолювали начальники, а цивільну адміністрацію в повітах — польські повітові старости. Представники польської адміністрації не раз вдавалися до свавілля відносно українських посадовців та державного майна УНР. На думку представників Цивільного управління землями Волині й Подільського фронту, польська адміністрація на Поділлі була зародком майбутнього Подільського воєводства. Як один із варіантів легітимації польської влади на Волині та Поділлі на початку 1920 р. розглядався план проведення місцевого плебісциту.
21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР Андрій Лівицький підписав з міністром закордонних справ Польщі Яном Домбським політичну конвенцію. Разом із військовою конвенцією 24 квітня ці домовленості оформилися у вигляді Варшавської угоди. Польща офіційно визнала Директорію УНР, очолювану головним отаманом Симоном Петлюрою, верховною владою в Україні. У 2-му пункті угоди визначалася лінія польсько-українського кордону: на північ від Дністра вздовж Збруча й далі вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною і Росією до Вишгородка, а від Вишгородка на північ через Кременецьку височину і далі лінією, що проходила на схід від Здолбунова, вздовж східного адміністративного кордону Рівненського повіту, на північ вздовж колишнього кордону Мінської губернії до його перетину з Прип’яттю, а далі вздовж Прип’яті до її гирла. Щодо Рівненського, Лубенського та частини Кременецького повітів, які нині закріплюються за Польщею, пізніше мали бути укладені окремі угоди. Деталізацією територіального розмежування повинна була займатися спеціальна польсько-українська комісія. Таким чином, до Польщі переходила вся Східна Галичина, а також повністю чи частково 5 повітів Західної Волині, не рахуючи Холмщини. Зі свого боку, Польща офіційно зрікалася решти «Земель забраних», які сягали Дніпра.
Для уряду УНР рішення поступитися територіями далося дуже непросто. Петлюра інформував своїх близьких співробітників, що передача Польщі західних українських земель — лише вимушена тимчасова поступка. До того ж ці території і так були окуповані поляками. Іншого способу прорвати міжнародну ізоляцію та отримати військову допомогу проти більшовиків просто не існувало.
Після укладання Варшавської угоди уряд Євгена Петрушевича демонстративно повернувся в своїх документах до старої назви ЗУНР замість ЗОУНР, а також оголосив про припинення чинності угод про об’єднання з УНР. На противагу союзу Києва з Варшавою Закордонний центр ЗУНР виступив із проектом входження Східної Галичини у федеративні відносини з Чехословаччиною. Якраз у цей час відбувалася ескалація польсько-чехословацького територіального конфлікту за Тешинську Силезію. Остаточному розходженню УНР і ЗУHP поміж ворожих коаліцій завадила військово-політична ситуація, коли Польща змушена була піти на переговори з чехословаками та більшовиками.
Симон Петлюра поступився Західною Україною в надії визволити Центральну. Згідно з умовами Варшавського договору, польсько-українські війська виступили проти більшовиків і невдовзі зайняли Київ. Це було максимальне просування польських військ на схід і водночас останній раз, коли петлюрівці повернулися до столиці України. Розвинути успіх союзникам не вдалося, і потужний контрнаступ Червоної армії влітку змусив поляків та українців відступити з Наддніпрянщини. Невдовзі війська Тухачевського дійшли до передмістя Варшави. Правий фланг польської оборони допомагала тримати армія УНР. Разом полякам і українцям вдалося втримати Львів та значну частину Галичини.
В умовах поразок у війні з більшовиками прем’єр-міністр Польщі Владислав Грабський звернувся по допомогу до союзників. На конференції в Спа британці запропонували полякам визначитися із лінією східного кордону, щоб можна було відстоювати її у переговорах з більшовиками. За основу пропонували взяти лінію, яка б поєднувала пропозицію Клемансо від 8 грудня 1919 р. на російській ділянці з поточним фронтом на момент припинення вогню у Східній Галичині. Деякі ділянки цього фронту боронила Армія УНР, навіть не підозрюючи, що таким чином відстоює потенційний східний кордон Польщі. Бажаючи будь-що відвернути воєнну катастрофу, поляки погодилися на пропозиції в Спа. 11 липня 1920 р. міністр закордонних справ Великої Британії Джордж Керзон вручив ноту народному комісару закордонних справ радянської Росії Георгію Чичеріну. Британський міністр закликав Москву припинити наступ і прийняти пропозицію щодо кордону по лінії: Гродно — Валівка — Немирів — Брест-Литовськ — Дорогуськ — Устилуг — на схід від Грубешова — через Крилів на захід до Рави-Руської — на схід від Перемишля до Карпат. В історію британська пропозиція увійшла під назвою «лінія Керзона». Вона залишала Львів на українському боці, але відсікала низку українських етнографічних територій: Лемківщину, Надсяння, Холмщину, Підляшшя.
Крім того, що «лінія Керзона» пізніше дала назву цілому регіону (Закерзоння), сама її поява пов’язана із вельми цікавою інтригою. За польською версією, член британської делегації на Паризькій мирній конференції Льюїс Нем’єр (справжнє прізвище Берштейн-Немировський) самочинно змінив узгоджений варіант проходження цієї лінії в Галичині, відсунувши її на захід від Львова. Таким чином, замість узгодженого у Спа варіанта ноти Керзон, сам того не знаючи, відправив Чичеріну документ, таємно виправлений Нем’єром. Щоб відрізняти ці два варіанти галицького відрізка «лінії Керзона», пізніше їх почали позначати «лінія А» (сфальшований Нем’єром) і «лінія В» (узгоджений, але не надісланий). Різниця між ними була принципова: надісланий Чичеріну варіант залишав Львів українцям (фактично більшовикам). Ці нюанси стали важливими під час Другої світової війни, про що мова йтиме далі. Якщо Нем’єр і справді виправив на користь українців «лінію Керзона», то якими були його мотиви? У польській історіографії стверджується, що народжений у єврейській родині в Східній Галичині Берштейн-Немировський мав неприязне ставлення до поляків загалом і особливо до голови делегації на мирній конференції Романа Дмовського — шовініста й антисеміта. З іншого боку, Нем’єр міг керуватися власними громадянськими переконаннями і науковими позиціями. Пізніше він став видатним істориком і дослідником політичних процесів у Європі. Нем’єр був прихильником етнічного критерію для встановлення кордонів і симпатизував українцям.
У час свого переможного наступу на Варшаву більшовики відкинули пропозицію Керзона й посередництво Антанти загалом. Вони планували остаточно розгромити Польщу і на її територіях створити нові державні утворення. У липні 1920 р. більшовики створили Галицький революційний комітет («Галревком») і Тимчасовий революційний комітет Польщі («Польревком»). Галревком і Польревком видали декларації про намір створення відповідно Галицької і Польської Соціалістичних Радянських Республік. Нічого не було, сказано про територіальні межі цих державних утворень. Імовірно, в питаннях кордону майбутньої Польської СРР червона Москва загалом орієнтувалася на плани Сазонова 1914—1915 рр. Щоправда, «лінія Керзона» була певним викликом для більшовиків, тому задля пропаганди вони обіцяли віддати червоним полякам не менше (Холмщина), а то й дещо більше (частини Західної Волині та Східної Галичини), ніж пропонувала Антанта. Кадровий склад Галревкому дає підстави вважати, що передбачалося приєднання Галицької СРР до Української СРР.
Поразка Червоної армії під Варшавою і повернення польсько-українських військ на Волинь і Поділля поховали галицькі плани Москви. Під час польсько-радянських переговорів восени 1920 р. і на початку 1921 р. у Мінську та Ризі радянська сторона пропонувала як кордон змінену на польську користь «лінію Керзона», а поляки наполягали на лінії, схожій на визначену умовами Варшавського договору з УНР. Врешті, за Ризьким договором, укладеним 18 березня 1921 р., українська ділянка польсько-радянського кордону була проведена по Збручу, а на Волині дещо східніше від лінії, визначеної Варшавською угодою (детально проходження кордону було прописано у статті 2 угоди). Новий східний кордон проіснував протягом 1921—1939 рр.
