Серед руського нобілітету було чимало невдоволених і засиллям іноземного купецтва, яке позбавляло місцеві родини неконкурентоспроможних бояр і купців ринків збуту своїх товарів, адже пропонувало значно якісніший продукт і технології. Так зване «покатоличення» виглядало, швидше за все, зручною ширмою, яка майбутнім історикам доби романтизму дозволила вдало пояснити причини організації замаху на Юрія II у квітні 1340 р. та отруєння його такою сильною отрутою, що тіло довелося терміново поховати, бо інакше воно розпалося б на шматки.
Доля Руського королівства нагадувала ситуацію 135-річної давнини, коли за трагічних обставин загинув галицько-волинський і київський князь Роман Мстиславович, мимоволі зануривши здобуті ним за останні кілька років землі у вир 40-річної боротьби. У цьому разі отруєний володар не мав жодних прямих претендентів на стол чоловічої статі, але тривалість переділу спадщини руської династії сягнула майже 50 років.
«За кужелем» та іншими легітимними підставами домагатися столу Романовичів могло одразу кілька сусідніх володарів.
Одним із головних учасників майбутньої, дуже непростої дипломатичної, а почасти й військової гри став новий польський король, син колись прихильного до Романовичів та певним чином наближеного до їхньої родини Володислава Локетка — Казимир III. Він доводився Юрію II Болеславу свояком, в результаті шлюбу з дочкою великого литовського князя Гедиміна Альдоною-Анною, яка, в свою чергу, була рідною сестрою дружини останнього руського короля. Родинність не близька, але з певними підставами на sede vacante, бо чимало інших, насамперед мазовецьких П’ястів, були нащадками Романовичів.
Уже немолодий угорський король Карл Роберт, який зумів приборкати опозицію знаті й ліквідувати зовнішні загрози, повністю запозичив старий титул Арпадів, з якого нікуди не поділися слова «Galitiae Lodomeriaequae Rex». Він залишався титулярним королем, хоча, на відміну від своїх тісніше наближених до руських земель попередників, погано розумів усю глибину цього статусу, зусилля, які було витрачено, щоб його здобути, та пролиту кров, аби його утримати.
Литовський князь Любарт Гедимінович, який із метою заволодіння потенційною спадщиною охрестився за східним обрядом під іменем Дмитро, доводився зятем Льву II Юрійовичу. Дружина Любарта, вочевидь, користувалася підтримкою волинської знаті, а литовський претендент поступово перетворив Волинь на свою опорну базу в боротьбі з іншими претендентами. Серед заснованих ним міст — Любар. До споруджених у часи князя фортець належить і Луцький замок.
Іншим, найзагадковішим можливим претендентом на спадщину Романовичів був занотований автором Дубницької хроніки XV ст. 1338 р. Lothka dux Ruthenorum, який прибув на з’їзд польського, чеського й угорського володарів до Вишеграда. Останнім часом у генеалогії його ототожнюють із Володиславом Земовитовичем — сином добжинського князя Земовита І та Анастасії Львівни. Втім, доля цього персонажа, крім дещо пізнішого лаконічного запису, залишається невідомою.
Останньою, не менш впливовою, але без генеалогічних претензій, силою, яка намагалася втримати Руське королівство у своїй сфері впливу, були Чингізиди. Шпигуни кочівників негайно повідомили про все, що трапилося напередодні Великодніх свят при дворі Юрія II Болеслава у Володимирі, а тому хан Узбек терміново розпочав підготовку для завдавання превентивного удару. Однак він, як покажуть події найближчого часу, спізнився.
Отже, на володіння Романовичів найлегітимніші права з вищенаведених осіб, про яких відомо більше, ніж про «князя русі» Lothka, мав Любарт-Дмитро. Наступними законними спадкоємцями вважалися угорські королі Карл Роберт та його син Людовік І, і найменш династично обґрунтованими претензіями володів Казимир III. П’ясти ніколи досі не домагалися титулярно як географічно ближчої Волині, так і віддаленішої Галичини. Стан розвитку їхніх земель до середини XIV ст. суттєво поступався Русі.
Схоже на те, що отруєння Юрія II відбувалося під пильним наглядом Казимира III, якого, можливо, мабуть серйозно «дістали» загравання руського володаря з татарами. Тут не йшлося про якусь генеалогічну сатисфакцію — слід було вберегти польські землі від можливих нових вторгнень кочівників, а східний сусід такої гарантії не давав. Серед боярства король Польщі мав чимало прихильників, до яких, певне, і входили безпосередні вбивці короля Русі. Бо як інакше пояснити те, що одразу ж після вторгнення військ Казимира III до володінь Романовичів, спалення і пограбування Львова, деякі з нобілів отримали від нього земельні надання. Натомість сам король спершу не висловив будь-яких титулярних претензій щодо захоплених теренів, а лише вивіз зі столиці скарбницю Романовичів, де містилися «святая святих» династії — королівські регалії та християнські реліквії.
Іншим «спостерігачем» за подіями в королівстві Руському був Карл Роберт, який терміново надав Казимирові III військову підтримку в його поході на Львів і сам, можливо, наказав палатинові Віллерму Другету спустошити Галицьку землю.
Отруєння Юрія II Болеслава, каральний похід польського володаря на Львів та подальше перевезення інсигній королівської влади Романовичів до Кракова завершили майже кількасотрічне домінування руської гілки цієї династії. Розпочався майже 50-річний період протистояння за вакантну спадщину, яку, врешті-решт, наприкінці XIV ст. прибрали до рук польські володарі, закріпивши її низкою угод з угорським королем Сигізмундом Люксембурзьким та блискучою перемогою над військами Німецького ордену під Грюнвальдом 1410 р..
Поширення влади Великого князівства Литовського на Українські землі (Б. Черкас)
«Велика зам’ятня» в Орді
У 1359—1380 рр. Золоту Орду вразила затяжна політична криза, відома в джерелах як «Велика зам’ятня», сучасною мовою — «Велике замішання». Спочатку вона виглядала як придворна інтрига, на які так багата була історія Джучидів і в попередні роки. Проте поступово криза вийшла за межі палаців і столиці та поширилася на всю державу у вигляді кривавих усобиць. У зовнішньополітичному напрямі «Велика зам’ятня» призвела до втрати Золотою Ордою цілої низки областей, передусім на заході.
Після загибелі Бердибека хани змінювалися на столі Джучидів з калейдоскопічною швидкістю. Спочатку трон посів Кулпа. Проте доволі швидко проти нього зчинився заколот, очолений вдовою Джанібека Тайдулою. Вона зробила ставку на Хізра. Але потім змінила плани, і на противагу Кулпі було висунуто кандидатуру Навруза. Той хутко захопив Кулпу з дітьми і вбив у січні 1360 р. Ставши ханом, Навруз одружився з Тайдулою, що мало символізувати примирення різних палацових угруповань. Але маховик протистояння в середовищі Джучидів важко було зупинити. Хізр домовився з частиною сарайської аристократії і в травні-червні 1360 р. підступив з військом до міста. Під Сараєм відбулася битва між протиборчими сторонами, у якій перемога дісталася Хізру, який і став ханом. Що стосується Навруза, то він загинув; було страчено й Тайдулу. Зацарювання Хізра було неординарною подією, бо той походив із нащадків Шибана, рід якого правив у Кок-Орді — на сході. Таким чином, якщо раніше представники правого крила керували Ордовичами і Шибанідами, то тепер ситуація повернулася на сто вісімдесят градусів. Хізр і не підозрював, що своєю перемогою відкрив браму до столу для інших вихідців із Кок-Орди. Тукатимурович Ордумелик у серпні 1361 р. убив Хізра й захопив стол. Однак уже у вересні того ж року Ордумелик гине від рук Тимур-Ходжі й Мюрида, — брата й сина небіжчика Хізра.
Отже, Сарай перетворився на «перехідний прапор» східної кок-ординської аристократії. Це не могло не викликати невдоволення західних ак-ординських емірів. Адже за нової розстановки сил виникла реальна загроза втрати влади, оскільки нові правителі зі східних теренів Золотої Орди приводили з собою своїх емірів. Починається втеча зі столиці на захід за Волгу «старого» нобілітету держави. «Найвагомішим» таким утікачем став родич Бердибека Мамай. Він забрав частину двору включно з царицями й поїхав із Сарая до своїх родових володінь, що розташовувалися неподалік сучасного Запоріжжя. Імовірно, частина державної скарбниці теж дісталася Мамаю. Незабаром ак-ординська аристократія висунула свого претендента на стол — Кельдибека. Доволі швидко він оволодів більшістю улусів на захід від Волги та майже всім крилом Мувала. Його монети карбувалися в Сараї, Мокші й Азові. Ареал же їхніх знахідок на сьогодні охоплює землі від Волги до Дністра.
Слабка джерельна база не дає поки що можливості з’ясувати роль Мамая у виступі Кельдибека. З одного боку, Мамай за Бердибека очолював крило Мувала і, як беклярбек, відповідно, збройні сили держави. Проте немає інформації, чи зберіг він ці посади за наступних ханів. Але точно відомо, що Мамай був гургеном — родичем хана Бердибека, тримав при собі частину ханського двору і скарбниці. Отже, вплив еміра мав бути вельми значним. Тим паче, що за попередні півстоліття, багато в чому завдяки реформам Узбека, влада і вплив емірів фактично перевершували можливості Чингізидів.
На сьогодні в історіографії все ж підтримується думка, що Кельдибек був креатурою Мамая, хоча останній і не виставляв поки що своєї влади напоказ. Головним же у виступі Кельдибека був той факт, що саме з його появою Золота Орда, зберігаючи формально всі атрибути єдиної держави, фактично розкололася на дві частини.
Основні суперники, Кельдибек і Мюрид, будучи розділеними Волгою, усю весну 1362 р. готувалися до рішучого зіткнення за Сарай. Улітку, в червні-липні, на берегах Волги розігрувалася майбутня доля держави. Після запеклої битви Кельдибека було розгромлено, а його військо зазнало великих втрат і розбіглося степом.
Але Мюриду не вдалося поширити свою владу далі, аніж він володів перед битвою. Саме тепер еміри виступають у новій ролі самостійних правителів окремих областей держави. Фактично вони стають схожими на удільних руських князів. Ібн Халдун так характеризує цю ситуацію: «Коли Бердибек помер і [верховної] влади не стало, ці [еміри] правили самостійно в провінціях». Джерела повідомляють нам про Булат-Теміра в Булгарі на Волзі, в Мордовії — Тогая, у цьому ж регіоні згадуються володіння Секіз-бея та Уруз Бути Бездєзького. На південному Подніпров’ї та в степовому Криму закріпився Мамай. На захід від Південного Бугу розкинулися володіння емірів Ногаєвого улусу. Вочевидь, таких володінь було більше, ніж згадано. Згідно з Ібн Халдуном, кілька емірів поділили округу Сарая і правили самостійно: Хаджичеркес в Астрахані, в інших місцях — Урусхан та Айбекхан.
Як бачимо, найбільшої самостійності набули саме володіння зі значною кількістю, якщо не перевагою, саме осілого населення. Більше того, деякі з них охоплювали територію раніше існуючих князівств (Мордовія) і царств (Булгарія). І це не дивно, бо саме на їх основі колись виникли ординські улуси. Крім того, нижча й середня ланки нобілітету старих часів, не кажучи вже про пересічне населення, залишилися незмінними.
Величезну роль відігравав економічний чинник. Адже відкритий степ не давав можливості протриматися у ньому в буремні роки окремим самостійним князям. Там дійсно важко було закріпитися та утриматися. Яскравим прикладом є історія з Тогаєм. Цей емір спочатку спробував закріпитися в містечку Бездєж, що лежало в степах неподалік Волги. Він навіть почав будувати укріплення навколо своєї ставки, проте, не закінчивши фортифікаційних зусиль, відступив до Мордовії. І якщо вже навіть степові еміри наважилися на «самостійне» життя, то тим паче до цього мали хист правителі осілих регіонів. Причому чималі ресурси останніх давали можливість їхнім правителям поступово кидати виклик сусіднім степовим емірам. Відсутність же легітимної ханської влади знімала з правителів тої чи іншої області всяку відповідальність щодо сусідів.
