Заради «політичної доцільності», опертя не на федералізм братства в широкому міжнародному контексті, а на російський чинник політики в перший рік створення Центральної Ради і проголошення УНР, керівники нової України втратили час підготовки власної армії, час на перемовини із західними державами, не провели відповідних реформ усередині країни. Звичайно, наклали відбиток важкі обставини спадковості й меншовартість у свідомості української інтелігенції. М. Грушевський був яскравим представником еліти народу, яка боялася підставити народ під багнети імперії та тривалий час маневрувала, хоча й опиралася на діяння зачинателів українського націотворення (з перших днів у промовах і статтях згадуючи історію і долі братчиків).
Сучасник М. Грушевського, один із лідерів українства, С. Єфремов також високо цінував спадщину братства. Він відзначав три політичні моменти, які в цілому представляли його концепції: «автономія як самостійність культурно-державна української нації, народоправство, як державний принцип взагалі, на демократії побудований, і федералізм, як спосіб урядження межинародних стосунків — поки що в сфері слов’янства, але безперечно з ширшим принципіальним закроєм».
Ідейна спадщина Кирило-Мефодіївського братства була солідним фундаментом національно-визвольної ідеї. Опора автономії України в складі реалізованого міжнародного Союзу слов’янських народів давала б можливість Україні здобути політичну незалежність. Сучасність явно симпатизує політиці Європейського Союзу, не зважаючи на втрату країнами деяких суверенних прав. Але й сьогодні ідеї федералізму у слов’янському світі залишилися дражливими в діяльності окремих політиків, хоча повторення гасел окремої всеслов’янської єдності ніколи не були почуті, їхній час уже минув. Лише Росія намагається спекулятивно їх використовувати, адже, ще розслідуючи справу братства, самодержавство попередило власних слов’янофілів: мовляв, поводьтесь обережно щодо інших слов’ян, вони не варті підвищеної уваги, бо не брали участі у розбудові імперії.
Кримська війна (А. Галушка)
На шляху до війни
Витоки Кримської війни[15], якщо не йти надто далеко в історію протистояння між Російською та Османською імперіями, ще починаючи з XVI ст. беруть початок у стані Османської імперії одразу після закінчення попередньої російсько-турецької війни 1828— 1829 рр. Тоді султанський уряд визнав усі російські завоювання навколо Чорного моря та в Закавказзі від початку XIX ст., підтвердив автономію Дунайських князівств (Молдови й Волощини, які вже після закінчення Кримської війни об’єдналися в нову країну Румунію) та Сербії і незалежність Греції, що десять років вела проти Туреччини (Османської імперії) визвольну війну.
У цій війні османським військам надав велику допомогу васал султана, правитель Єгипту Мухаммед Алі. Після війни, звинувативши султанський уряд у тому, що той недостатньо винагородив його за цю військову допомогу, Мухаммед Алі послав своє сильне та зібране за сучасними європейськими зразками військо в похід на Стамбул. Визнаючи слабкість власної армії, султан звернувся за порятунком до недавнього ворога, імператора Миколи І. Російський імператор хотів обмежити посилення Єгипту, на який великий вплив мала Франція. У лютому 1833 р. до Стамбула прибула ескадра російського Чорноморського флоту, а над Дунаєм став напоготові 30-тисячний російський корпус. Правитель Єгипту погодився припинити бойові дії проти султана, отримавши за це у своє правління Сирію й Палестину. За два дні до того, як російська ескадра мала залишити Стамбул, 26 червня (8 липня) 1833 р., в містечку Ункяр-Іскелесі, неподалік від султанської столиці, було укладено угоду між двома імперіями (терміном на 8 років), згідно з якою Росія гарантувала існування й незалежність Османської імперії, зобов’язувалася надавати їй військову допомогу в разі війни, отримувала право вільного проходу своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли, тоді як Османська імперія зобов’язувалася заборонити прохід іноземних військових кораблів у Чорне море.
Таке величезне посилення російського впливу на Близькому Сході стурбувало європейські потуги. Тому, коли Мухаммед Алі знову розпочав війну проти султанського уряду, Британія виступила з ініціативою міжнародного союзу щодо врегулюванню справ в Османській імперії. 3(15) липня 1840 р. Британія, Росія, Австрія та Пруссія у Лондоні уклали угоду з урядом молодого султана Абдул-Меджида про колективну військову допомогу проти бунтівного правителя Єгипту. Після того як флоти Британії та Австрії бомбардували єгипетські війська в Леванті та пригрозили бомбардуванням Александрії, Мухаммед Алі прийняв вимоги союзу, визнав свій васалітет щодо Османської імперії та вивів свої війська із Сирії й Палестини. На хвилі цього успіху Британія наполягла на укладенні нової міжнародної угоди про статус чорноморських проток. 1 (13) липня 1841 р. у Лондоні підписали угоду найбільші європейські сили та Османська імперія, і за її результатами Росія втратила право вільного проходу своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли. Її вплив в Османській імперії знизився, до того ж знизився і вплив Франції в Єгипті та взагалі на Близькому Сході. Обидві держави почали будувати плани щодо його відновлення.
Російська дипломатія почала висувати концепцію «хворої людини Європи», під якою малася на увазі Османська імперія, та зондувати думку інших сил щодо можливого її поділу. Микола І 1844 р. спробував прихилити провідних британських політиків до програми «Єгипет для Британії, Босфор із Дарданеллами та Балкани для Росії». Коли Лондон відкинув цей план, цар став шукати союзників у Відні та Берліні. Водночас британці почали шукати противагу планам Росії на Близькому Сході в союзі з Францією.
Тим часом султан Абдул-Меджид зрозумів, що треба будь-що зменшити відставання своєї країни відносно агресивного сусіда. Певні реформи почалися ще за його попередника, але військові поразки від Єгипту наприкінці 1830-х рр. підштовхнули уряд до нових реформ. 22 жовтня (3 листопада) 1839 р. було урочисто оприлюднено султанський рескрипт, що розпочав епоху «танзимат-і-хайріє» (благодійних реформ), чи просто танзимату. Султан проголошував недоторканність життя і власності своїх підданих незалежно від їхньої віри, обіцяв врегулювати систему збирання податків, реформувати армію (мав бути встановлений 4—5-річний термін військової служби та загальний військовий обов’язок). Система права мала бути реформована за зразком Кодексу Наполеона. Реформувалася система освіти, було відкрито кілька вищих навчальних закладів. Зовнішнім символом танзимату стала червона феска, що заступила тюрбани, які було заборонено носити.
Реформи зустріли опір тодішніх еліт імперії та не були реалізовані повною мірою. Але однією зі сфер, де реформи виявилися вдалими, була армія, і військовим у нових червоних фесках невдовзі випало здавати іспит з ефективності перетворень танзимату на полі бою.
Політика реформ в Османській імперії здобула країні симпатії у впливових ліберальних колах Британії та Франції. Крім того, Османська імперія стала важливим торговим партнером Британії: 25 % зерна, імпортованого в Об’єднане Королівство, походило з турецьких земель (переважно саме з Молдови й Волощини). Отримані кошти йшли на закупівлю товарів британського виробництва: 1850 р. Османська імперія купувала на британському ринку більше товарів, ніж Франція, Росія, Австрія й італійські держави разом узяті. Кількість британських торгових суден у стамбульському порту зросла з 250 (1842 р.) до 1741 через десятиліття. Також додала британських симпатій відмова султанського уряду видати Росії та Австрії політичних емігрантів із Польщі та Угорщини, що перебралися до Туреччини після поразки ліберально-націоналістичних революцій у Європі в 1848—1849 рр. (так званої «Весни народів»), зокрема в Угорському королівстві, що входило до імперії Габсбургів. Величезну допомогу уряду австрійського імператора в приборканні угорського повстання надала російська армія. У результаті Росія ще раз підтвердила в Європі свою репутацію вкрай консервативної держави та ворога будь-якого поступу.
Окрім Угорщини, Російська імперія також придушила революційні виступи в Дунайських князівствах, окупувавши їх на якийсь час — за згодою уряду Османської імперії, але в рамках свого де-факто протекторату над ними (молдовські й волоські революціонери виступили проти нав’язаного Росією в середині 1830-х рр. їхнім країнам політичного режиму). Російська армія була виведена з князівств лише 1851 р.
Того ж року президент Французької республіки Луї Бонапарт (племінник імператора Наполеона) проголосив себе новим імператором Франції Наполеоном III. Щоб здобути прихильність впливової католицької церкви, французький імператор втрутився в суперечку щодо контролю над святими місцями в Палестині (зокрема над базилікою Різдва Христового у Віфлеємі та храмом Гробу Господнього в Єрусалимі — в останньому на Великдень 1846 р., що припав на той самий день за юліанським і григоріанським календарями, сутичка між католиками та православними призвела до 40 вбитих). 1852 р. французький посол у Стамбулі, посилаючись на угоду від 1740 р. з Османською імперією, поставив вимогу покласти край, як вважали католики, загарбанням православними святих місць у Палестині та забезпечити рівність доступу до святинь для католиків і православних. Для підтвердження серйозності французьких вимог у серпні 1852 р. до Стамбула завітала французька військова ескадра, що було порушенням угоди про чорноморські протоки 1841 р. Султанський уряд спробував лавірувати між Францією та Росією, яка висунула вимоги на захист прав православних церков.
Початок війни
Цар Микола І вирішив скористатися слушним моментом, щоб відновити російський вплив в Османській імперії На початку 1853 р. він послав у Стамбул свого представника, князя Олександра Меншикова. Вимоги Меншикова зводилися до негайної відставки османського міністра закордонних справ (одного з провідних турецьких реформаторів), скасування пільг, наданих католицькій церкві у Святій Землі, прилучення Туреччини до союзу з Росією, спрямованому проти Франції, а також у визнанні за російським імператором покровительства над усіма християнськими підданими Османської імперії Прийняття російських умов зробило б з Османської імперії російський протекторат. Такий розвиток подій був неприйнятний не лише для Франції, але й для Британії, чий посол у Стамбулі Стратфорд Каннінґ (лорд Стратфорд де Редкліф) доклав зусиль, щоб султанський уряд відхилив російський ультиматум.
У травні 1853 р. князь Меншиков залишив Стамбул, вручивши султанському урядові ноту про розрив відносин між Росією й Туреччиною. Цар Микола І заявив, що відхилення турками його ультиматуму була «султанським ляпасом по його щоці». За його наказом 21 червня (3 липня) 1853 р. 80-тисячне російське військо (переважно полки, що базувалися в українських губерніях та отримували поповнення звідти) на чолі з князем Михайлом Горчаковим перейшло річку Прут і почало займати Дунайські князівства «в заклад, поки Туреччина не виконає справедливих вимог Росії».
