На той момент генерал Коротков уже керував апаратом спецслужб у Карлсхорсті. Це була перша публічна поява Хохлова після повернення із США, де його інтенсивно допитували. Він виступав на емігрантській конференції у Франкфурті, саме в цьому місті він відмовився від ролі убивці. Після виступу Хохлов вийшов подихати свіжим повітрям і подивитися на природу — конференційна зала розташовувалася у Пальменгартені, найбільшому ботанічному саду в Німеччині. Хтось запропонував йому горнятко кави. Хохлов, за його спогадами, випив півгорнятка. Але замість бадьорості і свіжості відчув сильну втому.
Невдовзі він знепритомнів. Друзі Хохлова, зокрема Георгій Околович, чиє життя він урятував три з половиною роки тому, привезли його в лікарню. Обличчя Хохлова вкрилося червоно-синіми плямами, він перестав бачити, з очей текла якась липка рідина, почало випадати волосся. Німецькі лікарі припустили харчове отруєння і не знали, що робити. Хворого перевезли до американського військового госпіталю. Американські лікарі дійшли висновку, що Хохлова отруїли талієм. Хохлов підслухав розмову одного лікаря, який сказав, що в його організмі є якийсь інший чужорідний елемент, який саме — покаже розтин. Та до цього не дійшло. Хохлов вижив і дізнався, що його отруїли радіоактивним талієм, отриманим у лабораторії, яку міг організувати тільки КДБ[137].
Якби Хохлов допив свою каву, чекісти, ймовірно, досягли б мети. Але він не допив. Удача й зусилля американських лікарів врятували Хохлову життя, а КДБ провалило ще одну операцію, як з Околовичем і Народно-трудовим союзом. У грудні 1955 року чоловік на ім’я Вольфґанґ Вільдпрет, професійний кілер, повідомив західнонімецькій поліції, що КДБ найняло його ліквідувати лідера Союзу Владіміра Поремського, але він вирішив не виконувати замовлення. Карлсхорсту явно не щастило з кандидатурами вбивць. З національних, релігійних чи інших причин вони не виконували наказів[138].
Але з Богданом Сташинським була зовсім інша справа. Цей агент вів Карлсхорст, а це в першу чергу значило, що вів Короткова, від одного успіху до іншого. На зустріч з Коротковим Сташинського супроводжував його куратор Сергій, як його знав Сташинський, а насправді Олексій, Деймон. Він сказав, що вони зустрічаються з шефом КДБ у Карлсхорсті, і Сташинський мав причину трохи нервуватися. Коротков грав роль гостинного господаря. Вітаючись з агентом, він водночас оцінював його. Сташинський був на вигляд акуратний і доглянутий. Погляд серйозний, твердий. Коротков почав невимушену розмову. Він розпитував агента про враження від Заходу, ворожої території по той бік залізної завіси, яку сам він побачити вже не міг. Питав Сташинського про враження від Мюнхена. Розмова тривала хвилин п’ятнадцять, потім генерал запросив гостей у сусідню кімнату, де було накрито стіл. Вони збиралися відсвяткувати успіх й обговорити плани на майбутнє.
Генерал Коротков запропонував гостям коньяк і перейшов до головної новини. Він має честь повідомити, що за виконання важливого завдання радянського уряду Президія Верховної Ради СРСР нагородила Сташинського орденом Червоного Прапора. Це найстаріша радянська військова нагорода, вона існувала ще з перших років радянської влади. Орденом нагороджували за героїзм, проявлений у битвах, і військову доблесть. Що більше нагород створювала радянська влада, то престижнішим вважався орден Червоного Прапора. Згодом було створено його цивільний аналог — орден Трудового Червоного Прапора. Ним відзначали видатні досягнення у мирний час, але первісниий орден Червоного Прапора вважався найпрестижнішим. Вище за нього стояла тільки Золота Зірка Героя Радянського Союзу, запроваджена напередодні Другої світової. Коротков пояснив, що в мирний час орденом Червоного Прапора нагороджують дуже рідко, і це свідчить про те, яке велике значення радянський уряд надає заслугам молодого агента[139].
Рішення про нагороду ухвалили на найвищому рівні і в рекордно короткий термін. 3 листопада 1959 року (не минуло й трьох тижнів після вбивства Степана Бандери) Президія Політбюро ЦК КПРС під керівництвом Микити Хрущова затвердила проект таємної постанови Верховної Ради СРСР про нагородження Богдана Сташинського орденом Червоного Прапора. До нагороди його представив генерал Петро Івашутін, перший заступник голови КДБ, який відповідав за зовнішню розвідку. У поданні Івашутіна партійному й державному керівництву було сказано, що «в течение ряда лет [Сташинский] активно использовался» «в мероприятиях по пресечению антисоветской деятельности украинских националистов за границей» и «выполнил несколько ответственных заданий, связанных с риском для жизни». Президія знала, кого ліквідували і чому за це представляють до нагороди, і проголосувала «за». Через три дні постанову підписав маршал Климент Ворошилов, член Президії Політбюро ЦК і голова Верховної Ради СРСР (тобто формальний голова радянської держави)[140].
Богдан Сташинський не сподівався такої нагороди, але й надто здивований не був. Він знав, що радянська влада нагороджує чекістів за успішні операції. За попереднє завдання його нагородили фотокамерою «Контакс». Тепер орден. Важливість нагороди підкреслювало й те, що на вручення він мав особисто поїхати у Москву. Генерал також говорив про майбутнє: Сташинському краще зникнути з Берліна — вбивство Бандери, на відміну від ліквідації Ребета, здійняло шум на Заході, треба перечекати, поки все вгамується. Замість того, щоб марнувати час у Східному Берліні, краще пройти рік додаткової підготовки в Москві. Судячи зі слів генерала, ця нагорода стала поворотним моментом у кар’єрі Сташинського. Він ішов угору. Куратор припустив, що після підготовки в Москві його відправлять до Західної Німеччини або до іншої західноєвропейської країни. Якось Деймон напівжартома сказав, що Сташинський замінить його в Карлсхорсті.
Зустріч із Коротковим справді відкрила перед Сташинським нові горизонти. Нагорода підбадьорила його, існували плани на майбутнє. Ще перед цією зустріччю Деймон згадував про можливість працювати в Західній Європі, тепер це стало набагато реальнішим. Просування в ієрархії КДБ відкривало шлях і до завдань іншого характеру — після болісного кіножурналу про похорон Бандери Сташинський постановив собі більше нікого не вбивати. Підготовка в Москві дозволяла лишити цей епізод у минулому, не піддаючи ризику кар’єру у спецслужбі. Він розумів, що КДБ як мафія — виходу нема. Та й нічого іншого в житті робити не вмів. Тому-то він зрадів новині. Нарешті можна було примирити політичні погляді й моральні переконання. Зрештою, він нічого не мав проти життя і роботи на Заході. «Та обставина, що мене хотіли вишколити й застосувати в Західній Європі, була для мене, властиво, не такою вже неприємною», — згадуватиме він[141].
20 листопада 1959 року Сташинський сів на поїзд у Москву. Він мав великі сподівання — цей потяг мав привезти його у краще майбутнє.
17. Лубянка
Початок грудня в Москві, як завжди був напружений. 5 грудня свято — День конституції. Основний закон радянської держави було написано за участі Ніколая Бухаріна, одного з найліберальніших більшовиків в історії країни. Потім її поправив і ухвалив Сталін — злий геній і убивця Бухаріна. Конституція, чинна з грудня 1936 року, передбачала можливість добровільного виходу радянських республік із Союзу РСР, а також загальне й рівне виборче право — найдемократичніші норми у світі. Насправді радянські громадяни мусили брати участь у виборчому спектаклі, а кандидатів призначали парткоми, будь-яке слово за незалежність республік вело в ГУЛАГ. За демократичним фасадом робітничо-селянської держави ховалася суперцентралізована система, у якій кожну дрібницю вирішувала партія, і за всім стежив поліцейський апарат: спершу ДПУ, потім — НКВС, потім — КДБ[142].
Реформи Микити Хрущова, які почалися з промови про «культ особи Сталіна» на ХХ з’їзді партії в лютому 1956-го, ніяк не змінили природи радянської держави і її стосунків з громадянами. І вдома, і за кордоном радянське керівництво говорило одне, а робило інше. 4 грудня 1959 року міністр іноземних справ СРСР передав Організації Об’єднаних Націй два дарунки: статую «Перекуємо мечі на лемеші» відомого радянського скульптора Євгенія Вучетича і модель супутника — першого рукотворного об’єкта в космосі, що його запустив СРСР у жовтні 1957-го. Статуя символізувала прагнення країни Рад до миру — атлетичний коваль бив молотом по мечу, назву запозичили з Книги Ісаї 2:4. І цей подарунок зробила країна, у якій щойно почалася нова антирелігійна кампанія, — радянське керівництво явно шукало символічну мову, якою можна було приспати противника в окопах холодної війни. Супутник утілював радянські науково-технічні досягнення і був прикладом мирного використання ракетних технологій. Майже всі американці сприйняли запуск супутника як виклик, доказ, що радянські ракети спроможні долетіти до США. Якщо СРСР перевтілив традиційний і архаїчний меч у передову бойову техніку, це означало, що світ мав почуватися у ще більшій загрозі.
З радянського боку ситуація не здавалася такою похмурою. У космічних досягненнях радянське керівництво бачило можливість обігнати Сполучені Штати, які першими зробили атомну і водневу бомбу та оточили Радянський Союз ядерними боєголовками. Тепер Захід мусив рахуватися з Радянським Союзом, принаймні ставитися до нього з більшою повагою. На День конституції у грудні 1959-го радянські газети рапортували про економічні досягнення, а кінотеатри по всій країні показували перед сеансами кіножурнал про візит Микити Хрущова до Сполучених Штатів. «Радостно видеть замечательные плоды миролюбивой внешней политики Советского государства», — писала газета «Правда» про прем’єру кіножурналу, у якому Хрущов мірявся силою з американським президентом Ейзенхауером[143].
Саме в ці дні Богдана Сташинського нарешті запросили на Лубянку — у святая святих світу спецслужб, на периферії якого він обертався так довго. Штаб-квартира КДБ на Лубянці на той час мала асиметричний фасад.1940-го, через рік після початку Другої світової, Лаврентій Берія розпорядився реконструювати будинок на Лубянці, де ЧК отаборилася ще в 1919-му році, одразу після заснування. До революції в цьому будинку працювала страхова компанія, але наркомат внутрішніх справ постійно розростався, і приміщення довелося удвічі розширити. Грошей вистачало, і будівництво йшло блискавично швидко. Однак напад німців у червні 1941-го зупинив роботи, і один фасад простояв без завершальних деталей аж до 1983-го, коли на чолі СРСР став Юрій Андропов. Перший чекіст біля керма країни і виділив гроші на завершення проекту. У будинку працював не тільки центральний апарат КДБ, там була й тюрма, де сиділи найвідоміші опоненти режиму — від старих більшовиків до радянських дисидентів. Зловісний масивний будинок нагадував про ключову роль політичної поліції в житті країни наприкінці 30-х й у важкі повоєнні часи[144].
Підходячи до знаменитого будинку, Сташинський не міг не помітити новенький пам’ятник Феліксу Дзержинському. Етнічного поляка й батька радянських спецслужб вшанували рік тому пам’ятником за проектом того ж таки Вучетича. Пам’ятник Дзержинському символізував намагання нового керівництва КДБ очиститися від сталінського клейма, мовляв, відомство виводить свою славну історію від ленінського минулого і традицій старих більшовиків. Однак «залізний Фелікс», як прозвали цей пам’ятник москвичі, все одно відкидав сталіністську тінь — зрештою, після смерті Леніна 1924 року Дзержинський підтримав Сталіна. Хай там як, у верхівці КДБ йшли кадрові зміни, і Сташинського запросили на зустріч саме з новим головою держбезпеки. Після контролю на вході Сташинського зустрів знайомий уже полковник Георгій Іщенко, начальник відділу по роботі з еміграцією, який кілька місяців тому наказав ліквідувати Бандеру. Іщенко супроводив агента в кабінет нового голови комітету Олександра Миколайовича Шелепіна. Черговий впустив їх, і Сташинський побачив високого чоловіка трохи за сорок, з високим чолом, гострим носом і допитливими очима. Шеф КДБ піднявся, зробив кілька кроків назустріч і приязно привітався[145].
