Того ж дня, 18 жовтня, Вудро Вілсон зреагував на Карлову ідею федерації закликом до націй Габсбурзької монархії проголосити повну незалежність. Вимагаючи знищення монархії, Вілсон ступив туди, куди не міг піти Вільгельм. Дотепер природним чільником свого війська українські конспіратори у Львові вважали Вільгельма. Та бачачи, що він досі підтримував монархію, яка не переживе війну, вони змінили думку. Офіцер, відряджений до Чернівців, щоб завербувати Вільгельма, повернувся з кимось іншим. Утім, Вільгельм таки посприяв у відведенні габсбурзьких ресурсів для справи української незалежности. У ці останні жовтневі дні два габсбурзькі полки відправлено до Львова, ймовірно, за мовчазної згоди Вільгельма. Вони приєдналися до великої кількости офіцерів-ветеранів Українського Легіону. 1 листопада українські війська здобули контроль над Львовом і проголосили незалежну Західноукраїнську Народну Республіку[142].
Вільгельм вдався до останнього важливого жесту. Він скерував свої загони з Чернівців до Львова, на боротьбу за українську справу, і піднявся з лікарняного ліжка, щоб на вокзалі відправити їх у дорогу. Це рішення було його власним; солдати, які не усвідомлювали, що питання про українську державність вирішуватиметься у Львові, хотіли залишатися в Буковині. Вільгельм бачив своїх солдатів востаннє, знаючи, що вони йдуть на боротьбу за справу, якій він більше не потрібен. За декілька днів солдати прибули до Львова вже не як члени Бойової Групи ерцгерцога Вільгельма, а як вояки Західноукраїнської Народної Республіки. Вони мали прибути трохи раніше. Та вишколені на здійснення політичної українізаційної місії, вони не могли не зупинятися на залізничних станціях, щоб поміняти польські знаки на українські, як їх учив Вільгельм[143].
Вільгельм допоміг у створенні нації, але чільники цієї нації діяли без його участи. Навчившись від нього, вони проти нього збунтувалися. Його Європа припиняла своє існування, а його династія була в небезпеці. Війна протривала занадто довго — для Вільгельма, для Карла, для всіх Габсбургів та їхньої монархії.
Ще в серпні 1918 року, коли Вільгельм і Карл відвідали німецького кайзера у Спа, Габсбурги могли вийти з війни переможцями чи принаймні задоволеними. На габсбурзькій землі не було чужих солдатів, а монархія займала значну частину України, Сербії та північної Італії. Якби німці прислухалися до Вільгельмових та Карлових серпневих закликів укласти перемир’я, то Габсбурзька монархія ще могла б витривати. Осінь не принесла нічого, крім катастроф. У вересні серби перегрупувалися і звільнили свою столицю Белград. У жовтні італійська контратака знищила габсбурзькі сили в Альпах. У листопаді Румунія знову вступила у війну, захопила габсбурзьку провінцію Буковину і зайняла її столицю Чернівці[144].
Вільгельм утік від румунського наступу. Коли його секретар Едуард Ларищенко віз його з Чернівців перед самим вступом румунів 9 листопада, Габсбурзька монархія ще існувала. Коли через декілька днів вони прибули до Львова, її вже не було. Тим часом у Німеччині розпочався загальний страйк; німецький кайзер вирішив не повертатися додому з Бельгії. Його імперія стала республікою, підписала перемир’я і розпочала підготовку до мирних перемовин. У Габсбурзькій монархії національні чільники захопили місцеві органи врядування. Коли до голоду, виснаження і страждань додалася поразка, національний бунт нарешті здолав багатонаціональну монархію. Нові національні держави проголосили своє існування по цілій її території. По вісьмох століттях влада Габсбургів упала. 11 листопада Карл відійшов від державних справ і подався до мисливської хатини. Коли він це зробив, у нього не залишалося не лише війська, а й навіть почесної гвардії. Єдиним супроводом йому стали кадети з військової академії[145].
Вага династій несподівано впала до нуля, і навіть нижче. Українці у Львові заснували республіку, президент якої повідомив Вільгельма, що в його послугах не має потреби. У Варшаві регентська рада Королівства Польського, сформована на те, щоб зробити Штефана королем Польщі, натомість передала свою владу Юзефові Пілсудському. Пілсудський заснував республіку. Польська кар’єра Штефана, як і його синів та зятів, зненацька завершилася. Польське національне питання знайшло свою відповідь, яка не була прихильною до Габсбургів. Польща заявила свої права на всю Галичину. В Україні режим Скоропадського повалили військові офіцери. Деякі з них ще недавно просили Вільгельма влаштувати «маленький путч» і правити ними. Вільгельм так і не зважився на свій крок. За вказівками Карла, він «наразі» відклав свою мрію про взяття влади в Україні.
На день перемир’я, 11 листопада 1918 року, «наразі» вже не було; імперський час припинив своє існування. Століттями християни вважали Священну Римську імперією, якою правили Габсбурги, чимось протилежним до знаку апокаліпсису: доки вона існувала, тривав світ. На початку дев’ятнадцятого століття Священна Римська імперія розпалася, але очолені Францом-Йосифом Габсбурги віднайшли рівновагу й пережили, накривши тремтяче тіло континенту, що мінявся, сірим плащем вічности. Тепер, коли імперії нарешті знищено, а династії повалено, розпочався поступальний час. Був то час соціалістичний — який наприкінці феодального віку ніс нові обіцянки для гноблених класів; час національний — з його переконанням, що народи можуть рухатися вперед, із темного минулого імперського гніту в світліше майбутнє державної незалежности; або час ліберальний — із певністю, що нові республіки створять умови тривалого миру в Європі та світі.
У центральній і східній Європі королі стали володарями тіней, а претенденти шукали прихистку, де могли. Штефан відступив до свого живецького замку, який негайно конфіскувала Польська Республіка. Скоропадський утік з України в Німеччину на німецькому військовому потязі — під виглядом лікаря серед справжніх поранених жертв війни. Коли польські війська вступили до Львова, Вільгельм вислизнув із міста і подався під захист монастиря у східногалицькому містечку. Там він переховувався серед монахів[146].
Скінчилася вічність. Вільгельмові було двадцять три роки.
Біле. Агент імперіалізму
Зненацька світ неначе змовився проти любої Вільгельмовому серцю України, а він нічого не міг удіяти. Коли переможці Першої світової війни у січні 1919 року зібралися в Парижі, щоб визначитися з майбутнім Європи, Вільгельм переховувався в монастирі у східногалицькому містечку Бучач. Британці, французи, американці та їхні союзники спланували повоєнний лад, а переможені держави, не допущені до мирних конференцій, могли хіба надсилати ноти протесту.
Історичну монархію Габсбургів, що зазнала поразки на полі бою, чекав розпад. Американський президент Вудро Вілсон проголосив принцип самовизначення, за яким нації повинні були отримати власні держави. У створенні із земель Габсбурзької монархії нових держав Вілсонові стандарти застосовувалися вельми нерівномірно. Чехи, поляки, серби та румуни, яких переможці мали за союзників, отримали у своє володіння величезні національні меншини. Угорщину, яка вважалася ворожою державою, зменшено до третини її колишніх розмірів. Австрію перетворено на невелику республіку з німецькомовним населенням, більшість якого, ймовірно, прагнула приєднатися до Німеччини. Такий крок переможці заборонили, попри те, що саме його вимагав принцип самовизначення[147].
Саме переможці визначали, хто був нацією, а хто нею не був. Так, Україна не була нацією і не мала права на самовизначення. Тією мірою, що американці, британці та французи взагалі щось знали про існування України, вони вважали її штучним витвором Берліну та Відня. Українські політики, які розраховували на Німеччину й Габсбурзьку монархію, не могли похвалитися великою кількістю приятелів у Лондоні, Парижі чи Вашингтоні. По закінченні війни Вільгельмові друзі поспішили виправити цю нерівність. Шептицький і Бонн, недавні покровителі Вільгельма у Габсбурзькій Україні, квапилися запевнити переможців у тому, що український народ заслуговує на самовизначення. Це завдання було непростим[148].
Вільгельм, який зустрів 1919 рік у сховку в галицькому монастирі, перебував далеко від мирних переговорів у Парижі. Українські політики вважали, що це на краще. Його характер та досягнення, які ще декілька тижнів тому здавалися такими привабливими, тепер могли хіба послабити тендітну українську справу. Ідея Червоного Князя, яка так п’янила в часі війни, тепер перетворилася на смертельне зілля. Вільгельм був уособленням як габсбурзької влади, так і соціального визволення у східній Європі — у той час, коли переможці прагнули запобігти габсбурзькій реставрації та большевицькій революції. Навесні 1919 року, коли угорські большевики боролися у війні за відновлення традиційних коронних земель угорських королів, таке поєднання модерної ідеології з традиційною становило правдиву загрозу.
Польща, ворог Вільгельма, знала, як скористатися українською картою задля власної переваги. Польські політики, яких Вільгельм перехитрив під час перемовин, що супроводжували укладання Хлібного миру в лютому 1918 року, тепер отримали нагоду помститися. Поляки, що билися проти українського війська за контроль над габсбурзькою провінцією Галичина, змалювали свою боротьбу як продовження Першої світової війни. Польща опинилася серед переможців, а Україна, за їхньою логікою, була творінням ворогів, і для того, щоб війна справді завершилася, Україну треба було здолати. Польські дипломати виставляли українську націю габсбурзькою змовою, уособленням якої був Вільгельм. Чарівний польський піаніст Ігнаци Падеревський розповів американцям, що Вільгельм мав на підступах до Львова вісімдесят тисяч вояків. Вільгельм особисто написав президентові Вілсону, намагаючись переконати його в тому, що Україна є нацією, яка заслуговує на самовизначення, та марно[149].
Вільгельм програв війну, програв суперечку, а тепер мусив подбати про своє крихке здоров’я. 6 травня 1919 року він покинув монастир і автомобілем подався в гори. Як хворий на туберкульоз, він прагнув менш тісного оточення; можливо, цього ж хотіли й монахи. Вільгельм був призвичаєним до товариства чоловіків у тісних умовах — зі школи, з військової академії та з війська. Може, йому та його секретареві Едуардові Ларищенку занадто сподобалося у монастирі. Принаймні вони вирушили до українських гір і їхніх мешканців, що їх Вільгельм так полюбив замолоду. Та спокою він там не знайшов. 6 червня його схопила румунська армія, після чого його відвезено до Бухаресту й допитувано. Його ув’язнили в монастирі за межами столиці, а румунська влада тим часом фактично вимагала за його повернення викупу. Можна припустити, що румуни забрали собі його авто[150].
У Румунії Вільгельмове здоров’я, схоже, таки поправилося, а через три місяці його врятували представники Української Народної Республіки. Він — як і держава, що її допоміг був створити, — виказував ознаки життя. Українська Народна Республіка, колишній німецько-габсбурзький протекторат, дійшла до справжньої незалежности. Із відходом німецьких та габсбурзьких військ маріонетковий режим німців замінило зібрання українських політиків, знане як Директорія. Цей новий режим доправив Вільгельма з Румунії в Україну і завербував головою міжнародних зв’язків у війську[151].
