Вій-ник

До цього часу новини завжди були хорошими. Ніяких нових нападів чи ще чогось непередбачуваного там не відбувалось. Ящери більше не з'являлись, і з Оленкою теж все було добре. І от сьогодні Кореля захотів побачитись із Велетом самостійно. Про що це може значити як не про погані новини!

Із дому писаря його наче вітром здуло. Навіть не звернув уваги що забувся там свою шапку. На одному подиху молодий ворожбит добіг до потрібного будинку. На вході його перепинив один із учнів старого.

— Добре що ти з'явився! А то я вже мав йти за паном Микитою. А ти ж знаєш що він не дуже любить коли його відволікають.

— Що сталось? — переводячи подих запитав він.

— Та прибули якісь поважні гості, от по тебе і послали.

— Стривай, які ще гості? І до чого тут я?

— Не знаю хто такі, — знизав плечима джура. — Виглядають дивно, то певно десь здалеку. Мови нашої не знають, та говорять на гішпанській. Тому й тебе шукали.

Велет зітхнув з полегшенням. Наче гора з плеч упала, і зрозумівши це хлопець вирішив що просто мусить навідатись додому. Хортиця зачекає. Нікуди не дінеться таємничий найбільший острів Дніпра, а от із сестрою варто зустрітись. Помиритись врешті решт. Варто було визнати що ця розлука змусила його передивитись своє відношення до Оленки. Тут в товаристві новиків, в просторому курені де завжди було шумно та весело, він почував себе самотнім та покинутим. Велет усе життя прожив поруч із сестрою. І от так в одну мить на нервах надірвавши цей тонкий зв'язок між ними, хлопець чітко відчув себе сиротою.

За ці півроку вони обмінялись дещо сухими та невпевненими листами, тай годі. Не те спілкування котрого прагнув хлопець. Він і до цього планував повернутись, а тепер просто остаточно впевнився думкою що не зможе спокійно спати якщо особисто не побачиться з сестрою.

Кивнув власним думкам він почав планувати свої подальші кроки. Посеред зими дорога виявиться важкою та довгою, але він впорається. Помириться з Оленою, навідається до Зоряна, побуде в Сеньківці до весни а вже потім вирушить на Хортицю.

За час поки ворожбит перебував у світі власних думок, джура привів його до дому Січового отамана. Раніше він уже був всередині. Наприкінці осені виявили що одне із вікон в будинку "з'їла міль". От він у компанії тесляра і майстрував нове вікно. Працювали швидко, бо надворі погода стояла прохолодна, але роздивитись помешкання зсередини Велет устиг.

Будинок був великим, навіть занадто. І спочатку хлопець не розумів навіщо було будувати такі хороми. Справді, на фоні невеличких будиночків іншої козацької старшини, цей виглядав як справжнісінькі хороми. Та опинившись всередині, він зрозумів що там мешкає далеко не тільки один отоман. Його помешкання часто виступало в ролі гостинного двору. Усі поважні особи зупинялись саме в ньому. Наприклад Ліканія якщо пригадати теж мешкала тут. Якщо подумати було б негарно селити іноземних послів в якомусь із просторих куренів. Якщо козаки до того звичні, то комусь незнайомому із їх звичаями було б дико спати умовно кажучи в одній кімнаті, та на одному ліжку із сотнею галасливих людей.

Всередині за ці декілька місяців нічого не помінялось. Гарно освітлені кімнати були по багатому вбрані, але не кричали всім і кожному про свою пишність. Для якихось королів це житло могло б здатись жах яким аскетичним, але Велету подобалось що він відчував себе тут мов у дома. Не боявся ступити брудним чоботом по дорогому персидському килиму, чи ненароком зачепити столітню китайську вазу.

Зазвичай гостей приймали у спеціальному залі — великій світлій кімнаті, оздоблення котрої кожного разу трішки змінювали, беручи до уваги в першу чергу традиції дипломатичної служби країни з якої прибув посол.

Цього разу посеред кімнати стояв низенький стіл, біля котрого замість стільців були розставлені м'які подушки. Велет не був знавцем чужих традицій, та потрібно було бути сліпим і глухим аби не знати що саме таке застілля полюблять в мусульманській частині світу. Дивно, джура говорив що гості десь із здалеку, не міг же він не впізнати мусульман у себе під носом?

За дальньою від входу частиною стола, по турецьки зігнувши ноги, сиділа майже уся присутня на Орлиці козацька старшина. Певно тільки пана писаря і не вистачало, та він не любив таких от зібрань. Зазвичай посилав замість себе котрогось із учнів, а сам приходив тільки у виключних випадках.

— Пане, як і наказували я привів Котика, — тим часом промовив джура до осавула.

Драк пропустив своє прізвисько поміж вух. Хоч і було образливо, але він давно звик. Насправді не таке вже й погане найменування, якщо подумати. Трапляються й набагато гірші. Єдине що псувало йому настрій з самого початку як його почали так прозивати, так це те що він сам був у тому винним. Якби його так при свідках назвала Ліка, то хлопець почував би себе не таким ображеним. Вірніше він мав би на кого сердитись.

А як вже усе добре починалось! Хлопець зо два місяці проходив так і не отримавши прізвиська. Щастило не потрапляти у якісь кумедні ситуації, та не давати будь яких інших приводів. Та подібне не могло продовжуватись довго. Рано чи пізно ситуація мала зламатись. Того вечора він разом із іншими джурами сидів біля багаття слухав та сам травив байки. І смикнуло його за язик почати ту розповідь про знайомство із нявкою. Хоч кішка вже давненько покинула Січ але інтерес до такої дивовижі і не думав зникати. Певно саме тому його і розпитували. Всі бачили як вони разом прийшли до Орлиці. Знали що вони товаришують.

Він розповідав цю історію не перший раз але до того вечора мав щастя не розпукати язика. Та тут ситий після обіду він занадто розслабився і усім розказав як його прозвала клята ербі. З того дня й повелось. Всі почали звати його Котиком. Добре що хоча б разом із іменем прізвисько трішки змінювали, для милозвучності. Так він іменувався не інакше як Велет Кіт.

— Якраз вчасно, дякую, можеш йти, — кивнув старий чоловік, мазнувши по ворожбиту водянистим поглядом. — Знаю хлопче що ти уже пройшов своє випробування, але бачиш як воно сталось. Нам конче потрібен перекладач, тож прошу тебе затриматись ще на кілька днів.

— Гаразд, пане, — неохоче буркнув хлопчина.

Він чудово розумів що поки просять потрібно погоджуватись. Бо як скажеш "ні" той наказати можуть, а там вже змушений будеш підкорятись. Це півроку тому назад він міг сперечатись зі Стилою, а зараз все змінилось. Так сьогодні, отримавши пропуск до Хортиці він перестав бути джурою, та став повноправним козаком. Але ж це не означає що варто показувати свій гонор.

Кореля кивнув на сусідню подушку і Велет усівся поруч із осавулом.

— Що за гості? — запитав він.

— Важко сказати, розмовляють на іспанській, але видно що то не їх рідна мова. Певно вони десь із...

Старий замов на півслові. Двері відчинились і до кімнати увійшли чужоземні гості. Їх було четверо. Середнього росту, як мінімум на півголови менші аніж середній козак. Всі вони були смуглявими, під яким кутом шкіра навіть виблискувала червоним відтінком. Чоловіки мали високі вилиці. Їхні великі немовби зламані носи одразу впадали в вічі. Довге, нижче пліч волосся у них було чорним як крило у ворона, а очі вони тримали постійно прижмуреними, майже закритими.

Єдина поміж чоловіків жінка, чи то була ще дівчина судячи з усього, мала ще нижчий зріст. Її довге волосся, переплетене у десятки тонких косичок, якимось дивним чином складалось у високу незвичну зачіску. Спершу Велет навіть прийняв їх за якийсь дивний вид шапки. Її зовнішність теж вражала та дивувала. Вона певно була красивою, але ця краса була незвичною, дивлячись на неї не можна було не захоплюватись, але в той же час закрадалось питання — а нащо було так сильно малюватись?!

Шия, підборіддя і високий лоб дівчини були викрашені у яскраво червоний колір! Так ніби вона акуратно вимазалась у крові!

Варто зазначити також що дівчина несла на собі велику кількість прикрас. Просто надмінну. Масивне різнокольорове намисто на шиї, відкриті руки обвішані якимись стрічками та браслетами, великі круглі сережки звисали майже на самі плечі, та помітно обтяжували вуха. Хоча якщо глянути на чоловіків то в них нижня частина вух взагалі зіяла дірками через котрі можна пальця просунути! В декого із них в ці дірки були вставленні, дивні прикраси зі звисаючим донизу пір'ям.

Драк знову перевів погляд на дівчину. Вона йшла по центру їхньої процесії. Довге, плаття яке тим не менш залишало руки та плечі повністю відкритими тягнулось по підлозі. Хлопець помітив що під нижньою губою у неї блистіла на світлі металева кулька. Він нахмурився не розуміючи як вона там тримається.

"Тільки не говоріть що вона губу проколола!" — подумки прошептав Котик.

— Вітаю вас на території Орлицької Січі, — підвівшись із подушки промовив отаман.

Кореля штурхнув хлопця під столом і той, отямившись, швидко переклав привітання. Дівчина до цього дивилась на отамана, та коли заговорив Велет, перевела погляд на юнака. Він звернув увагу на дивний, трішки вузький виріз її темних очей. Дівчина заговорила до нього, та він ніби пропустив це поміж вух, і січовий осавул змушений був знову штурхнути хлопця під столом.

— В-вона каже, щ-що вдячна за щирий прийом.

— Ми не знаємо ваших традицій, тому просимо пробачення за оформлення цього залу.

Дівчина зніяковіла, не розуміючи певно що має на увазі пан отаман, тому Велет в декількох словах розповів їй про традицію вбирання зали. Вона вдячно кивнула та відповіла що не бачить нічого страшного у тому аби сидіти на подушках.

Коли гості всідались стало зрозуміло що до подібного вони незвичні, але ніхто нічого не сказав.

— Отож, будь ласка, розкажіть з яких країв ви прибули до нас, — попросив отаман.

Гостя кивнула, та легенько кахикнувши, почала свою розповідь.

— Кхм... вона каже що вони прибули із далекого міста Майяпан, — почав переводити хлопець.

Розповідь дівчини виявилась досить довгою. Насправді вона розповіла не так вже й багато цікавого, якщо подумати. Вся справа полягала в тому що вона сама знала іспанську не надто добре. Десь на рівні Велета, а можливо ще гірше. Дівчина часто запиналась, підбираючи потрібні слова та словосполучення. В свою чергу Велет також не був майстром швидкого перекладу, і теж нерідко запинався, намагаючись зрозуміти що вона мала на увазі.

Отож якщо підсумувати все нею сказане то виходило якось так.

Чужинці прибули справді із такої далечіні що важко було навіть уявити. Вони пішки подолали шлях аж від самих західних берегів Іспанії, та навіть так то не була початкова точка їхнього маршруту. Вони прибули із-за великого Атлантичного океану, прямісінько з іншого континенту!

Їхній народ називався майя. Було дивно це чути але вони не мали власної країни, чи то пак в них не існувало централізованої влади. По суті всі майя мешкали в окремих містах-державах. Нерідко вони воювали одне з одним, та досить нечасто були готові об'єднатись між собою заради того аби протистояти загальному ворогу. З такими звичаями та традиціями іспанці, що вже більше двох століть активно колонізували береги їхнього континенту давно би не завоювали усіх майя, якби не одна вагома обставина.

Магія.

Майя активно практикували магію, і як сказала дівчина під напором ворога ставали тільки сильнішими. Він не зрозумів як таке можливо, але майя наголосила на тому що якби не це то кам'яні стіни Майяпану давно би вже упали під натиском "жалючих трубок", конкістадорів. Волею-неволею, та обломивши піки об мури міст-держав, іспанські завойовники, були вимушені припинити воєнну кампанію та почати налагоджувати нормальні стосунки. Хоч це протистояння і відняло десятки якщо не тисячі життів, але усвідомлення його даремності прийшло до іспанців не так давно.

Велета здивувало те як швидко в першу чергу самі майя пішли на зустріч завойовникам. Ну справді, декілька століть боротись проти ворога не покладаючи зусиль, а потім за якихось п'ять-шість років забути старі образи! Та дівчина про це не обмовилась, певно не вважала цей момент таким важливим. Він же не став запитувати, так як тут і зараз був всього лиш перекладачем.

Як би там не було але війна між майя та Іспанією закінчилась. Більш того, досить швидко вони почали налагоджувати дипломатичні зв'язки. І місто Майяпан було одним із перших котре погодилось обмінятись послами.

Дівчина котра представилась як Шумен, перебувала у складі посольства, але вона разом із невеличкою групкою майя не залишилась в Іспанії а вирушила у довгу мандрівку світом.

— Тобто ви налагоджуєте зв'язки із представниками інших народів? — запитав отаман.

Велет переклав. Дівчина якось не дуже певно кивнула. Відкрила було рота але так і завмерла. Хлопець теж відчув щось дивне, хоча не відчув а скоріше побачив. Зелене око спалахнуло гострим болем що швидко минув, і Драк побачив примарну фігуру що нависла над дівчиною. Один із супроводжуючих Шумен чоловіків, той що здавався найстаршим серед них щось нахмурився та щось коротко гаркнув до неї. Мова була незрозумілою. Постать що мов би була зіткана із диму нахилилась ближче до дівчини, впилась тонкими руками в оголені плечі майя.

— Не знаю що ви робите, — хмуро промовив Кореля трішки подавшись вперед, — та краще вам припинити. Це не місця для ворожби.

Почувши переклад хлопця дівчина через силу посміхнулась та підняла руки долонями вперед. Щось сказала тому старому, він хмикнув, повів рукою, і димний силует відстав від дівчини поплив до старшого майя та заховався всередині одного із кістяних амулетів що звисав з його шиї.

Дівчина ледь ворушачи блідими губами, поспішила роз'яснити ситуацію. Виявляється, відносно недавно вони втратили свого перекладача. Наскільки зрозумів Велет це сталось в бою, та подробиць Шумен не озвучила. Окрім нього вона єдина хто більш-менш володів іспанською, інші знали від сили декілька слів. Хоч формально лідером їхньої четвірки був старий майя, обвішаний кістяними амулетами, та розмову на себе мусила брати його підлегла. От шаман Ах-Куй, як вона його назвала, і нервував.

Січовий отаман кинув швидкий погляд на Корелю, старець безтурботно пожав плечами та запитав:

— Так яка ви говорите ціль вашої мандрівки?

Вислухавши питання, Шумен скоса зиркнула на свого шамана, та дала коротку відповідь.

— Вони шукають... єм, Великого Змія, — перевів молодий ворожбит.

* * *

Велет любив поніжитись у ліжку. Але коли ти живеш у воєнній общині, то мусиш підкорятися загальноприйнятим правилам. Козаки вставали рано, а коли приходила їхня черга кашоварити то ще раніше. Нажаль, сьогодні був якраз такий день. Уставши самим першим він потягнувся на своєму місці та пішов на вихід із куреня. Вмивання снігом — те ще задоволення але після нього ти точно не захочеш більше спати. Сховатися під теплу ковдру ще й як, а от спати точно не зможеш.

Через декілька хвилин із куреня вискочили Велетові товариші по кухні. Нагодувати сотню чоловіків не так просто і тут один кухар точно не справиться. Ворожбит ніколи не вважав себе видатним поваром і тому частіше за все брався за якусь підсобну роботу. Картоплі почистити, дров принести, за вогнем слідкувати — ось це було йому під силу. Тому і цього разу повернувшись до куреня, він рішуче взявся за ножа одною рукою і за мерзлу рибину іншою.