— Ми фактично один народ. Київ — матір міст російських, — наголосив він на виступі в Кремлі. — На Україні живуть і будуть жити мільйони росіян і російськомовних людей. Росія завжди захищатиме їхні інтереси[114].
Переважна більшість людей в цих регіонах не хотіла захисту Путіна[115]. Тієї весни вони проводили мітинги та марші за українську єдність. У південній портовій Одесі не один день точилися вуличні битви між прихильниками та противниками революційного уряду в Києві. Одного особливо страшного дня в травні 2014 року під час зіткнень загинули десятки проросійських активістів, здебільшого згоріли живцем у будівлі, де шукали укриття[116].
Події розгорталися, і уникати війни Зеленському виходило все важче. У Києві стали звичними озброєні люди у камуфляжних одностроях, прикрашених нашивками новомодних добровольчих батальйонів України. Перед військкоматами шикувалися довгі черги з охочих долучитися до армії. Жоден із відомих коміків із команди Зеленського тоді служити не пішов, декого більше хвилювало власне майбутнє у кінобізнесі.
Коли Росія анексувала Крим, компанія Зеленського, студія «Квартал 95», мала у виробництві кілька спільних проєктів із російськими партнерами, зокрема ситком, що вже давно йшов на екранах, і продовження романтичної комедії. Руки Зеленського були зв’язані контрактами, він мав завершити ці фільми, але прямо висловлювати почуття до Росії йому ніщо не заважало. В останні свої місяці у Москві, де він прожив шість років, Зеленський зняв біля Червоної площі кілька сюжетів для щотижневого пародійного випуску новин. Він намагався зберігати легкий тон, але було очевидно, що почувається зрадженим.
— Я веду репортаж із серця Росії, — починав він, — якщо в неї взагалі залишилося хоч якесь серце[117].
Після анексії Криму продюсерська компанія Зеленського зачинила офіс у Москві та почала згортати співробітництво з російськими партнерами. Зеленський працював із багатьма найвідомішими кінопродюсерами Росії. Знав керівників провідних телеканалів. З деякими давно дружив. Після Криму вони перестали з ним спілкуватися.
— Почуття були обопільними, — казав він пізніше. — Усі зникли, ото й і все[118].
До кінця 2014-го Зеленський принципово припинив працювати в Росії. Наслідки для його бізнесу виявилися руйнівними. За оцінками Зеленського, після втрати російського ринку дохід студії скоротився майже всемеро. Прибуток за кожну годину телепрограм, що виробляла компанія, впав у середньому з 200 до 30 тисяч доларів. Зеленський міг би зменшити втрати. Московська цензура не накладала повної заборони на виступи українських виконавців. Концерти й фільми від студії «Квартал 95» залишалися дуже популярними й прибутковими. Щоб і надалі грати на тому ринку, Зеленському варто було б лише мовчати про політику та сконцентруватися на розвагах. В Україні його б за таке засудили. Хтось вважав би зрадником. З іншого боку, як комік він не був зобов’язаний говорити про Крим. Під час революції Зеленський довів, що вміє відкидати політичні питання і мовчати про свої погляди.
От тільки з Кримом було інакше. Зеленського це зачепило. Для нього Крим був такою ж важливою частиною України, як і Київ. Там безліч разів виступала команда «Кварталу», туди їздила у відпустку родина Зеленського. За рік до анексії він із дружиною купив у Криму літню квартиру, і біль від того, що цей регіон безжально відбирають, загострювали оплески та лестощі, які отримував Путін від свого суспільства, зокрема від деяких артистів, з якими Зеленський знався і працював від початку своєї кар’єри. Більшість росіян вважала анексію блискучим і безкровним актом помсти проти зухвалих українців та їхніх патронів на Заході. Для Зеленського, як і для мільйонів його співвітчизників, загарбання їхньої землі було катастрофічною зрадою. Після такого він не міг уявити, як із посмішкою вийде на сцену в Москві. Нехай навіть через це збанкрутує бізнес, який Зеленський понад десять років розвивав у Росії. Він визначився. Сказав:
— Багато артистів й надалі їздять туди виступати. Я їх не засуджую. Це їхнє бажання. Усе залежить від моральних принципів і внутрішніх відчуттів. Мені болить. Дуже болить.
Коли надійшла пропозиція виступити з окремим шоу в Росії за 250 тисяч доларів, Зеленський відмовився.
Постраждали і його особисті взаємини. Якось 2014 року ввечері у московському ресторані Зеленський посварився зі своїм близьким другом, відомим російським актором. Вони щойно випустили разом фільм, той якраз ішов у кінотеатрах.
— Він був чудовим другом, — згадував потім Зеленський. — Аж раптом почав казати мені, що Крим їхній.
Суперечка стала такою запеклою, що Зеленський схопив мікрофон караоке і виголосив промову для всіх росіян у ресторані.
— Послухайте! — кричав він. — Ваш народ забирає наш Крим!
Хтось викликав поліцію.
Відтак навіть родинні події не могли заманити його до Росії. Незабаром родичка Олени запросила їх до Москви на весілля.
— Ми не мали бажання їхати, — розповідала мені Олена.
З українського боку родини поїхав представником її батько, і, за словами Зеленського, на весіллі гості збуджено сперечалися про анексію.
* * *
Того літа, невдовзі після повернення з Москви, Зеленський вирушив у дорогу, щоб уперше в житті побачити війну зблизька. Це його змінить. Комедійна трупа за участі друзів дитинства Зеленського організувала гастрольний тур у район бойових дій, і подорожували вони не порожнем[119]. До них доєдналася група танцюристів — для музикальних номерів. Техніки везли розбірну сцену і кілька вантажівок з освітленням, динаміками, реквізитом і костюмами. Це нагадувало благодійне турне на підтримку збройних сил часів Другої світової — як-от турне американського коміка Боба Гоупа з групою артистів влітку 1944 року, коли вони перелітали з острова на острів у Тихому океані й виступали перед американськими військовими. Суттєва різниця полягала в тому, що для Зеленського війна була набагато ближча до дому.
Від Києва до передової по шосе гастрольний автобус міг дістатися швидше ніж за день. Часом вони опинялися лише за дві години їзди від рідного Кривого Рога.
Готуючись виступати перед солдатами, Зеленський написав новий матеріал. Головним номером стала пісня, яка відображала його почуття щодо революції та війни. Деякі рядки викликали оплески: «І Росії ми показали фак»[120]. Однак текст не був ані оптимістичним, ані надто патріотичним. Команда висловлює любов до України — любов, що не зникає попри нескінченні вади та зневіри країни. Революцію 2014 року, якій тоді було лише кілька місяців, змальовано як черговий акт масового обману, що не приніс нічого, крім душевного болю та ще одного «уряду ніяких». Пісня була ляпасом новому українському президентові Петру Порошенку, який щойно склав присягу і заступив на посаду. Однак солдатам на передовій сподобалося.
Під час концерту на авіабазі поблизу Маріуполя Зеленський спостерігав, як велика юрба — понад тисячу солдатів — схопилася на рівні ноги, дехто розмахував у повітрі автоматами, усі свистіли, кричали й танцювали на даху бронемашин. Далі кинулися до сцени за світлинами та автографами, а на знак подяки дарували артистам невеличкі сувеніри. Голомозий Євген Кошовий отримав пляшечку шампуню. Олександру Пікалову якийсь солдат запхав до кишені щось важке. Пікалов опустив до кишені долоню й намацав ручну гранату.
— Подарунок, — щасливо пояснив солдат; він не мав що ще запропонувати.
Серед дарунків були особистий жетон і балаклава, зняті з тіла проросійського бойовика, — моторошні сувеніри, але артисти їх прийняли.
Відтоді концерти у зоні бойових дій стали для Зеленського з командою традицією. Публіка, для якої вони роками виступали в Києві, складалася переважно з розпещених еліт, які могли собі дозволити квитки на шоу «Кварталу». Часто у залі сиділи ті самі брезклі політики, яких Зеленський висміював зі сцени. Жоден виступ, хоч би який смішний чи зворушливий, не змусив би ці пересичені тіла зірватися з крісел. Тут же, у зоні воєнних дій, усе було щирішим. Близькість смерті дозволяла не стримувати сліз. Звідси життя в Києві видавалося поверховим, позбавленим сенсу. Після поїздок на фронт Зеленський уже ніколи не вдовольниться самим лише шоубізнесом. Часом він відчував жаль і трохи сором за те, що сам не брався до зброї. Навіть коли не було війни, батьки захищали його від армії. Боялися, що старші солдати з нього знущатимуться, битимуть.
— Моя дитина обов’язково піде до війська, я цього хочу, — заявив Зеленський після першої поїздки 2014 року, коли його син лише вчився ходити.
Того літа Зеленський почав збирати гроші для армії. Суми не були гігантські. Перший значний донат улітку 2014-го склав мільйон гривень — приблизна вартість люксового авто, яким Зеленський їздив по Києву. Проте в наступні місяці він почав тиснути на колег із шоубізнесу, щоб ті підтримували армію, давали гроші на потреби війська та відвідували солдатів на фронті.
— Поїдьте, просто поїдьте, торкніться їх, потисніть руки, — умовляв Зеленський інших акторів і попзірок[121].
За його словами, військові почуваються відірваними від решти українського суспільства. Для еліт у Києві війна на сході — це щось далеке.
— Вони захищають наше майбутнє! — казав Зеленський про збройні сили. — І не відчувають, щоб усі ними пишалися.
* * *
Ідея Зеленського балотуватися в президенти почала пускати паростки під час поїздок на Донбас 2014 року. Серед його супутників був давній друг Юрій Тира, який під час цих турів був і техніком, і менеджером, і майстром з розв’язання будь-яких проблем. Тира, хоч і не артист, міг годинами розважати команду історіями про продажних поліціянтів і контрабандистів, яких зустрічав, керуючи своїми численними підприємствами — від логістики й туризму до імпорту люксових авто. Кремезний спостережливий лихослов та затятий курець, він — завдяки зв’язкам на митниці — був особливо вправним у перевезенні краму через кордон і мав розгалужену мережу друзів у війську, які часто просили Тиру дістати висококласне спорядження, як-от засоби нічного бачення, яких збройні сили придбати не могли через брак коштів. У першу свою поїздку із Зеленським до зони бойових дій Тира допомагав організовувати виступи на військових базах і помічав, як солдати впливають на Зеленського.
— Вони до нього підходили й казали, просто в лоба: «Володя, йди в президенти». Не кепкували. Говорили від душі.
Спілкуючись із військовими після виступу, Зеленський також вбирав їхній гнів на керівництво у Києві, особливо на президента Порошенка, якого почав вважати не просто корумпованим, а злочинно бездарним і корисливим. Дехто із солдатів, що тепер служили на Донбасі, під час російської окупації дислокувалися в Криму; вони розповідали Зеленському, що Україна була цілком спроможна організувати на півострові оборону проти росіян.
— Вони просто не отримали такого наказу, — переповідав Тира. — Їм звеліли зібратися й піти.
