Мусоліні був спочатку безумовним диктатором малої купки своїх політичних приятелів та прихильників, потім партії і, нарешті, цілої Італії»[376].
Ще абстрактніше Онацький виклав свою концепцію вождя. Зокрема, Онацький переконував українців у тому, що таке явище, як вождь фашистської нації, може існувати не тільки в Італії, а й практично в будь-якій країні, особливо у «країнах, що переживають кризу», або у тих, де може відбутися революція: «Він появився, коли політичний та соціальний хаос країни дійсно вимагав сильної людини, диктатора. Щастя Італії полягало, власне, в тім, що вона знайшла у відповідний момент свого диктатора. Проте, не л ише щастя, але й заслуга, бо для того, щоби міг з’явитися вождь, подібний Мусоліні, потрібні… дві головні передумови: 1) щоби людина, якої потребує країна, була покликана у відповідній хвилі, і 2) щоби країна була морально в стані породити таку людину…
Національний диктатор є дійсно представником енергії та життєвого динамізму народу. Криза допомогає йому виявити себе, своєї особистости і своєї сили, але він виявляє себе лише тому, що суспільство, сама нація, стремить до ладу й життя.
Людину диктатури, людину кризи визначає перш за все — характер, воля, і нічого іншого, як тільки характер виділяє його споміж звичайних честолюбців. Як честолюбець без належнього розуму так теж і розумна людина без сильного характеру не піднесеться до ролі провідника.
Диктатор дуже швидко переконується, що його інтереси зливаються з інтересами держави в одну неподільну цілість. Він не може в нічім їх скомпромітувати. Тому нарід дивиться на нього з довір’ям і надією. Він любить улюбленців. Далі, він любить відважних, і йому цілком байдуже до того, хто порушує чи не порушує законів. Диктатор робиться героєм, предметом культу й наслідування…»[377].
Наприкінці своєї статті про фашизм Онацький робить висновок: «Ми, представники поки що переможеного народу, вбачаємо в фашизмі, особливо в тій першій його ще недержавній стадії — інший бік до наслідування, — і то власне бік ідеалістичний. І ми не можемо миритись з накиненою нам «долею» [відсутністю незалежності], і ми мусимо її перемогти. І переможемо!»[378].
Що стосується назви руху, Онацький запевняв: українці не копіюватимуть в італійців назву «фашизм», а саме «український націоналізм» об’єднає українців та виконає функції, подібні до функцій фашизму в Італії. Таким чином, як і Донцов, Онацький не наполягав на використанні терміну «фашизм». Натомість він стверджував, що «український націоналізм» є формою фашизму, притаманного народу без держави[379]. Він також попереджав українців, щоб вони були обачнішими, називаючи себе фашистами або діючи, як вони. У своєму листі до Ярослава Пеленського від 20 січня 1930 р. він писав, що «ми симпатизуємо фашистській ідеології і поділяємо у багатьох пунктах її соціально-політичну програму», але ми не маємо наполягати на тому, щоб називатися фашистами, бо так ми «озброюємо проти нас всіх»[380].
Так само, як і Донцов, Онацький вважав, що український націоналізм, як і італійський фашизм, залежить від молоді[381]. Так само, як і Донцов, він жив очікуванням «нової людини», характерної не тільки для фашизму, а й для інших тоталітарних рухів та ідеологій у першій половині XX ст. Одним із провідних завдань ОУН було стерти з пам’яті жителів України менталітет «рабів» чи «підданих» інших держав та виховати новий, «героїчний» менталітет. Цей процес перетворив би українців на героїчні та безстрашні «українські народні маси», за допомогою яких ОУН змогла б боротися проти своїх ворогів. Тому для Онацького фашизм був як інструментом утворення держави, так і політичною системою, яку ОУН запровадить у державі[382]. Невід’ємною частиною фашизму у Онацького був антисемітизм (він схвально висловлювався, поміж іншого, й про італійські антисемітські закони 1938р.)[383].
Статті Онацького, які аналізували та популяризували фашизм, як і його полеміка з Мицюком, з’явились наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років. Вже наприкінці тридцятих скептицизм, з яким українські націоналістичні кола ставились до ідеї неукраїнського походження фашизму, практично зник. На той час більшість українських націоналістів не вважали український націоналізм та фашизм несумісними рухами й не заперечували, щоб їх вважали членами фашистського руху. 1938-го інший ідеолог ОУН, Ярослав Оршан, писав: «…фашизм, націонал-соціялізм, український націоналізм і т. д. це різні національні форми одного духа»[384].
Донцов і Сціборський відстоювали приблизно таку саму концепцію фашизму, що й Онацький. З одного боку, вони вважали український націоналізм однією з форм фашизму, а з іншого, — підкреслювали унікальність українського націоналізму та запевняли, що українським націоналістам доцільніше не ототожнювати своєї політики з фашизмом. Сціборський писав про складні стосунки між фашизмом, націоналізмом та нацією: «Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: у власній нації. Нація для нього — це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше. Всупереч демократії, що має тенденцію розглядати націю як механічний збір відповідної кількості індивідів, зв’язаних між собою насамперед реальними інтересами, фашизм приймає націю за найвищу історичну, духовну, традиціональну й реальну спільноту, в рамках якої переходять процеси існування та творчості цілих поколінь — вмерлих, живих, ненароджених, — що зв’язані між собою нерозривно»[385].
Серед інших важливих ідеологічних понять, які також сформували молодого Бандеру, були расизм та євгеніка. Расизм був одним із компонентів націоналізму Міхновського. За словами Мірчука, Бандеру захопили ідеї Міхновського і він штудіював його праці ще під час навчання у гімназії[386]. А на початку сорокових років навіть зробив їх ідеологічною основою ОУН[387]. Поширенню расистських ідей та популяризації євгеніки в Україні також сприяли праці Донцова, Марганця та Рудницького. На їхній світогляд, зі свого боку, вплинули європейські та світові дискусії стосовно цих тем. В українському націоналізмі расизм та євгеніка з’явилися у контексті ідей очищення української «раси», нації, культури та мови від іноземного впливу (польського, російського та єврейського). Такий тип расизму був притаманний праворадикальним рухам, мав свої національні першоджерела, представники яких упродовж століть жили у провінціях іноземних імперій і перебували під значним впливом інших культур. Україна та Хорватія — два таких приклади[388].
Теракта, вчинені Крайовою екзекутивою в 1933—1934рр. (коли Бандера послідовно обіймав різні керівні посади), доводять, що він та інші члени ОУН на той час уже цілком інтерналізували етику крайнього правого націоналізму, а також концепцію аморалізму Донцова. Використовуючи терор з пропагандистською метою, Крайова екзекутива, розглядала його як інструмент для підготовки «національної революції». Мета революції полягала в тому, щоб за допомогою мас захопити владу та встановити диктатуру, що дуже нагадувало методи застосування терору іншими фашистськими рухами, зокрема німецькими націонал-соціалістами, італійськими фашистами та хорватськими усташами. Суттєвою різницею між ОУН та усташами, з одного боку, та фашистськими рухами національних держав (серед яких Італія та Німеччина) — з другого, було те, що першим спочатку потрібно було створити державу, а другим — відкрито відібрати владу в чинних урядів.
Останні п’ять років перед Другою світовою Бандера перебував у в’язниці, де він певною мірою був ізольований від офіційних дискусій ОУН. Утім, для становлення його самосвідомості цей період був украй важливим. У цей час Бандера формує власне політичне бачення, пов’язане з тим, що йому випала роль представляти ОУН на Варшавському та Львівському судових процесах. Під час судових процесів Бандера, як і інші звинувачені, демонстрував фашистські ритуали. Це свідчить про те, що світогляд Бандери — як Провідника руху, який планував створити державу з режимом фашистської диктатури, — уже був сформованим[389]. Після суду Бандера перебував за ґратами, де він мав можливість читати книги, українську та іншу періодику. Тому він був не повністю ізольований від українських та європейських політичних дискусій того часу. У вересні 1939-го, коли Бандера вибрався із в’язниці, він почувався впевнено як Провідник молодих українських націоналістів-революціонерів та прагнув стати лідером всієї ОУН[390].
Іншими ідеями, які вплинули на молодого Бандеру, були такі концепти, як-от «перманентна революція» та «національна революція». Термін «перманентна революція» запровадив Карл Маркс, а популяризував Лев Троцький, який вбачав у революції політичний та соціальний процес трансформації суспільства[391]. У контексті українського націоналізму термін «перманентна революція» означав перманентну революційну трансформацію, але передбачав зовсім інші результати, ніж це мали на увазі Маркс та Троцький, — зокрема він ґрунтувався на переконанні, що український народ вимре, якщо йому не вдасться позбутися «окупантів» та «ворогів» і створити власну державу. Призначення «перманентної революції» — у підготовці «українських народних мас» до революційного акту, а саме: «національної революції», під час якої націоналісти захоплять владу, встановлять диктаторську державу та виженуть чи знищать етнічних і політичних ворогів. Для цього ОУН намагалась перевиховати українців, перетворити їх з людей з «душами рабів — на людей з душами господарів; з людей з душами захисників — на людей з душами агресорів»[392]. ОУН намагалася створити розгалужену мережу своїх членів у кожному населеному пункті на «українській етнічній території». Це вимагало залучення української молоді до «національно-визвольної боротьби». УВО та ОУН домоглися цього, «проникнувши» до молодіжних організацій, зокрема скаутського «Пласту» та низки інших молодіжних організацій[393].
ОУН вважала, що серед українських рухів, партій та організацій тільки ОУН зможе здійснити революцію й саме цим запобігти смерті нації. Інші українські рухи, згідно з ОУН, не тільки не здатні організувати революцію, а й були ворогами цього руху і, відповідно, супротивниками революції. Такі організації ставали мішенню революційного терору ОУН, особливо якщо вони якимсь чином співпрацювали з «окупантами». Однак на практиці ОУН вважала можливою співпрацю з деякими іншими українськими партіями, щоб, на випадок імовірної революції, дістати більшу підтримку широких верств населення. ОУН вважала, що для успіху «національної революції» доцільне використання будь-яких засобів, до переліку яких належать навіть війна та етнічне й політичне політичне насильство, оскільки фактично на кону стоїть питання життя чи смерті усієї нації[394].
